105-річна ПОЛІСЯНКА СПІВАЄ СТАРОВИННІ КОЛЯДКИ

Незважаючи на поважний вік, Оксана Лукашук із Рокити (на фото), що на Старовижівщині, ще дає собі раду і має добру пам’ять


Сергій НАУМУК


-Хіба тилько я стара? — таким запитанням зустріла нас Оксана Охрімівна, якій на Водохреще виповниться 106 років.
Напевне, ніхто точно не знає, чи вона найстаріша жителька Волині, але що одна із довгожителів — це точно. Бабуся пам’ятає, що появилася на світ на Водяну коляду (так на Поліссі називають Свят-вечір напередодні Водохреща). Проте рік народження вже підказує її дочка Галина Федорівна, до якої перебралася кілька місяців тому. На долю жінки випали нелегкі роки ХХ століття: дві війни, розруха, кількаразова зміна влади.
— У 19 років вийшла заміж. Заручилися з Федором, а йому прийшла карточка в армію. Він пішов туди і служив два роки, а тоді вернувся. Таке весіллє нам справили, Господи! Люди казали, відколи стала Рокита, то не було такого весілля, і поки буде село, не знатиме його. Грали п’ять музикантів, 5 труб і барабанщик! Горілки випили сім пляшок! Тато стояв біля стола і всім наливав, — згадує Оксана Охрімівна заміжжя.
Протягом життя вона зазнала чимало горя. З десяти її дітей вижило тільки троє. Найбільше тужила, коли втопилася десятирічна донька. Упродовж року ходила на її могилу. У війну родина разом із іншими селянами переховувалася в лісі. Тяжко працювала у власному господарстві, доглядала своїх дітей та няньчила чужих у дитсадку, працювала на колгоспних полях, у переробному цеху.
Дві історії з життя матері розповіла Галина Федорівна. Якось нашу героїню направили лікуватися в Київ. Сільська жінка відмовлялася їхати, та медики були невблаганні: їдь, бо залишиш дітей сиротами. У столиці вона відбула весь курс — 21 день. Стільки часу вдома господарювала 12-річна Галина, на яку залишила семирічну Ольгу та двомісячну Любу. Батько ж працював залізничником у Бресті, за цей час додому навідався хіба двічі. На плечі дівчаток лягло ще й господарство, в тому числі дві корови.
— Як мати від’їжджала, наказала доглядати Любочку, варити їй манку. Думаю, якщо розплачеться, що робитиму? Але вона багато спала. Саме померла сусідка, її ховали при ліхтареві. На нас, малих, ще більший страх напав. Кажу Ользі, що будемо до ікон молитися, щоб мати не вмерла. Сестра мала була, то підніму її до образів, щоб цілувала їх, — Галині Федорівні нелегко далися спогади.
Коли ж Оксана Охрімівна повернулася, радості дітей не було меж. Мати найперше кинулася до Любки. Донечка добряче підросла за той час, відколи неньки не було вдома.
Іншим разом вона пішла наглянути на корову, що мала ось-ось розтелитися. Зима тоді була сніжна й холодна. Почалася хуртовина. Діти чули, як хтось грюкає у двері, але подумали, що це мати в хліві городить кучу для теляти. А коли вранці зайшли туди, жінка майже замерзла. Серце ще билося, але говорити вже не могла. Сусід приніс Оксану Охрімівну в рядні до хати. Відігріли її і повернули до життя. Видно, так їй на роду написано.
— Я ще сиджу, хату можу перейти в таких роках, — каже довгожителька і називає рецепт довголіття: — Треба ходити до церкви і вірити в Бога.
Зі слів її рідних знаємо, що три роки тому вона сама копала картоплю і дбайливо доглядала город. Попри вельми поважний вік бабуся наспівала нам і церковний псалом, і колядку, які досі пам’ятає. Але найбільше вразив цікавий варіант пісні «Копав, копав криниченьку».
Копав, копав криниченьку,
викопав я дві.
Кохав, кохав дівчиноньку
не людям — собі.
Ой, із теї криниченьки орли
воду п’ють.
А вже мою дівчиноньку
до шлюбу ведуть.
Їден веде за рученьку,
другий — за рукав.
Як я глянув — серце в’яне.
Любив дівчину й не взяв.
Повели її до церкви,
дівчино моя,
Вона йому відказує:
«Неправда твоя».
Засвітили ясні свічі,
дівчино моя.
Вона йому відказує:
«Неправда твоя».
Наложили Божі вінці,
дівчино моя.
Вона йому відказує:
«Неправда твоя».
Як зв’язали білі ручки,
дівчино моя,
Вона стала й заплакала:
«Вся правда твоя».
Повели їх круг престолу,
дівчино моя.
Вона йому одказує:
«Вся правда твоя».
Повели їх додомочку,
дівчино моя.
Вона йому одказує:
«Вся правда твоя».