Під таким болючим заголовком обнародував на сторінках “Волині” (за 30 вересня, 2,7 і 16 жовтня 2003 р.) свою долю, пошматовану життєвим буревієм, Михайло Шадловський...
Під таким болючим заголовком обнародував на сторінках “Волині” (за 30 вересня, 2,7 і 16 жовтня 2003 р.) свою долю, пошматовану життєвим буревієм, Михайло Шадловський. Висловлюю авторові щиру вдячність, що зворушив пам’ять і правдиво оповів пережите і бачене на своїх життєвих стежках. Він на живих прикладах викриває колишній комуністичний режим, від якого жахався увесь світ. Писати про це необхідно, щоб ті, хто пережив оте страхіття, хоча б тяжко зітхнули, а молоде покоління, почувши чи прочитавши про оте “життя, поколоте стернею”, — перехрестилося із сподіванням, що воно ніколи не повториться. Не доведи, Боже. Моє, із подряпаними ногами, без штанців дитинство, на щастя, не припало на воєнне лихоліття. Народився у 1948 році, але важку працю та життя у новостворених колгоспах добре пам’ятаю. Коли дозрівав кок-сагиз, то мама поспішала в поле ледь світало, щоб більше зібрати його. Після обіду брала із собою мене. Потім у мами була нелегка робота в городній бригаді. Моє навчання в школі мало чим радувало, бо майже всю осінь допомагав колгоспові у збиранні картоплі, льону, кукурудзи. Повоєнна розруха, скрізь руїни, спустошені поля, місцями зриті воронками, обсаджені мінами і снарядами, від яких “виростали” лише каліцтво або смерть. Але чому сьогодні, через 58 років після переможного салюту та на тринадцятому році незалежності України, безліч жебраків та людей, купуючи буханець хліба, у тремтячій, переораній зморшками долоні рахують останні копійки? І це при нашій багатій і родючій землі. Вже вкотре запитую себе: чому так сталося? Хто винен? Мудрі кажуть: хочеш дізнатися, який господар тієї чи іншої оселі, — поглянь на його подвір’я. Не буду казати, який господар із сьогоднішньої влади — варто подивитися на зарослі бур’янами родючі поля, розвалені тваринницькі ферми та цілі комплекси, різні комбінати. Малі і великі підприємства перепрофілювалися або працюють, як мокре горить. На всі товари підвищені ціни, безробіття, крадіжки... Як висловилася моя мама, навіть після війни не було такого. Добре, що хоча повідкривали кордони і на полицях магазинів та на базарних прилавках вдосталь всього імпортного. Де вихід? Хто допоможе нам? Кучма з його сотнями радників? Янукович із своїм роздутим штатом чи куплена і кілька разів перекуплена Верховна Рада? Не раз задумуюся: звідки це нещастя на голови нещасних українців? Немов якесь закляття переслідує нас від сивої давнини до “світлого” сьогодення. Мабуть, пора сказати своє слово селянам, робітникам, інтелігенції — усім свідомим українцям. А спитати є з кого: з хабарників, корумпованих чиновників, злодіїв, безгосподарників та “борців” за м’які крісла і шкіряні портфелі. На цьому грунті проростають паростки диктатури. А від цього недалеко до трагедії. Виїжджаючи на заробітки в Португалію, Ольга Фещук із Луцька не прощалася із квітучою зеленою Волинню, лише сказала: “ До побачення, рідний краю, милий куточку, де я народилася і зросла. Повернуся я до тебе знову, як згинуть вороженьки, як роса на сонці, як зникнуть із моєї землі найкращого чорнозему на світі бур’яни і будяки. Я хочу бачити свою землю в буянні золотого колосся жита та пшениці, своїх людей у розкошах, достатках матеріального, духовного, вільного життя. Такою, як мають всі народи Європи”. Дай, Боже, щоб так і було, як бажає Ольга Фещук, як хочуть усі чесні українці, в тому числі і я. Анатолій ЛУК’ЯНЧУК, житель села Залісоче Ківерцівського району.
