«ЯК НЕ Я, НЕ МИ, ТО ХТО?»

Не дочекався своєї двадцять першої весни Іван Тарасюк, уродженець села Залісоче, що біля селища Олика в Ківерцівському районі. Куля, випущена нелюдом у погонах, обірвала юне життя в самому його розквіті, залишивши в серцях батьків, родини, друзів, учителів, односельчан Івана глибоку рану

Тетяна СЕРЕДА, перша вчителька

Маленьким русявим хлопчиком, з вихором на чубчику, з великими карими оченятами, він несміливо переступив поріг Залісочівської дев’ятирічки. Дев’ять безтурботних років топтав Іванко росянисту споришеву стежинку до шкільного подвір’я, де ганяв із ровесниками м’яча, грав у веселі ігри, ріс та мужнів. Там і минуло його дитинство, сповнене радості й батьківської любові, бо він єдиний син у сім’ї Ірини Миколаївни та Миколи Ігоровича Тарасюків. Вони завжди мріяли про те, щоб хорошою людиною зріс, щоб шанував людей, поважав старість, схиляв голову перед мудрістю.
Іванко. Так називали його всі: батьки, вчителі, друзі, сусіди. І навіть коли, закінчивши середню школу, хлопець вступив до медичного коледжу, мама похвалилася мені: «Привітайте, наш Іванко вже студент». Її очі світилися, а серце переповнювала гордість за свою дитину, за свою кровинку. І це правильно. Так і повинно бути.
Після першого курсу коледжу він виявив бажання йти до лав армії. Служив у Дніпропетровську, в інженерних військах. А після демобілізації знову повертається до Луцька, де продовжує навчання. І активно займається спортом. Особливо приваблював футбол. У складі місцевого ФК «Олика» провів не один десяток матчів. Він був незамінним, бо стояв на воротах. Саме тому всіма здобутими перемогами команда завдячувала передусім йому. Іванко був воістину гордістю футбольного клубу й душею компанії.
І ось – тривожний грудень, Майдан. Ніхто не може сказати достеменно, скільки разів побував хлопець у Києві за ці три місяці. Не знають про це й батьки. Але те, що не один раз, – напевно. І коли, зайшовши на сайт в інтернеті, прочитав, що потрібна підтримка, не роздумуючи, попрямував до Києва допомагати своїм ровесникам, побратимам, однодумцям. Мама, передчуваючи біду, не раз просила: «Іванку, сину, перебудь цей час у Луцьку, адже і там потрібна підтримка й допомога. Не лізь у те пекло, дитино». Та відповідь була одна: «Як не я, не ми, то хто?» Не сказавши батькам ані слова, 18 лютого ввечері Іван їде до Києва зі своїми товаришами, а 19–го вранці повідомив татові, що все гаразд, він на Майдані, але мама про це не повинна знати, аби не хвилювалася.
Остання розмова з рідними відбулася вранці «кривавого четверга». Мамі сказав, що він у Луцьку, а розмова з батьком закінчилася словами: «Ну, все, починається. Ми пішли».
А вже об одинадцятій годині з його телефона матері повідомили, що їхнього сина, їхнього Іванка вже немає серед живих.
….Невимовне горе. Пекучі сльози. Чорна пелена смутку на очах батьків. Ні серце, ні розум не хотіли приймати страшної реальності. І ось ранок 22–го, субота. Йду з рожевими гвоздиками в руках. Несу їх своєму учневі. Йду, щоб побачитися з ним востаннє і попрощатися назавжди. Багато, дуже багато людей. Квіти, море квітів і домовина. А в ній… Іванко. Те саме юне усміхнене обличчя, той самий вихор на чубчику і… очі, але закриті навіки. А поряд – зболені батьки. У них вже немає сліз, щоб плакати. Мамина рука тремтливо гладить обличчя сина, і чути тихе: «Ой сину–сину, як ми без тебе? Хто ж мене мамою назве?»
…Побратими в камуфляжних костюмах несуть домовину до храму, потім на кладовище. Ніхто не може стримати сліз. Разом з усіма плаче й небо рясним дощем…
Вечір, а я все не можу заспокоїтися. Крізь сльози вдивляюся в зоряну безодню. У народі кажуть, що коли народжується людина, то Господь запалює на небі зірку, яка горить упродовж всього життя, а коли помирає – зірка гасне.
Залишаються горіти лише зірки праведників. І я вірю, Іванку, що твоя теж не згасне ніколи, бо ти своїм прагненням до справедливості, до волі, до кращого життя будеш підтримувати це горіння.
Ми всі щиро молимо Всевишнього за тебе, дорога дитино, наш Іванку, щоб Він прийняв тебе в Своє Небесне Царство і дав життя вічне.
Слава тобі, наш Герою! Ми пам’ятатимемо тебе завжди!

ПАМ’ЯТІ НЕБЕСНОЇ СОТНІ

Тетяна БАЙДА

Двадцятого лютого. В Києві ніч.
Майдан Незалежності в центрі столиці.
Серця у повсталих, як полум’я свіч,
А поруч в пітьмі зачаїлись убивці.
Кривавий туман опустивсь на Майдан.
Заграви пожеж. Чорні привиди смерті.
А снайпер стріляв і людей убивав,
Цілявся у свічку, що сяяла в серці.
О снайпере, брате! Спинись! Не стріляй!
Цим хлопцям ще жити, радіти й кохати.
У лави повсталих скоріше ставай,
Щоб край наш від скверни і зла врятувати.
Та деспота–ката злочинна рука
Веліла вбивати усіх без пощади,
Від куль обірвалось життя юнака.
Свята його кров залила барикади.
Розквітнуть каштани — не висохне кров,
Не висохнуть в матері сльози скорботні…
Вам шана і слава, і вічна любов,
Герої Небесної сотні!