33‑річна Марія Русінчук, вдова з двома дітьми із села Щитинська Воля Ратнівського району, вже перебралася до нового помешкання, яке купили їм наші читачі, редакція газети та благодійний фонд Степана Івахіва «Патріоти Волині»...
33‑річна Марія Русінчук, вдова з двома дітьми із села Щитинська Воля Ратнівського району, вже перебралася до нового помешкання, яке купили їм наші читачі, редакція газети та благодійний фонд Степана Івахіва «Патріоти Волині». Тепер немає жодних сумнівів, що гуртом ми зробили добру справу. Порівняно з тим, як сім’я жила раніше, зараз у них ― панські умови...
Тамара ТРОФИМЧУК
«Як живе Марія? Добре. Чи навела порядок у хаті? А ви приїжджайте, побачите самі», ― завжди відкрита у спілкуванні директор школи у Щитинській Волі Галина Салівончик цього разу начебто чогось не договорювала. Як виявилося згодом ― тримала інтригу. Треба визнати ― недаремно. Порівняно із тим, як Русінчукам велося ще півроку тому, нині їхнє життя змінилось, як у казці. Для тих, хто не знає історії молодої вдови із Щитинської Волі, розповім, що торік Марія Русінчук поховала чоловіка і грудну донечку. Залишившись із двома синами у старезній хаті, що от‑от могла завалитися, у відчаї написала листа до редакції. І світ виявився не без добрих людей. На зібрані через нашу газету гроші купили в селі підходящу хату. Щоправда, в будинку кілька років ніхто не жив, тож Марія мусила довести його до ладу. Минулого тижня ми їздили дивитися, що з того вийшло. А вийшло, як кажуть, «на п’ятірку». Ще здалеку будинок порадував новими євровікнами, що контрастно виділялися на фоні темних стін. Акуратна хатина посеред весняної зелені виглядала, як намальована. Всередині приміщення також змінилося повністю. Ми залишали його холодним, необжитим. Стіни, двері вкривав шар пилу, піч диміла, не було світла. А тепер хати не впізнати. Раніше темні стелі, двері стали білосніжними, і від того кімнати наче побільшали. ― Ви купили нам хату і поїхали, а ввечері я прийшла сюди замітати. Було незвично думати, що тепер це наше. І водночас трохи страшно, ― зізнається Марія. ― Роботи тут вистачало на трьох, а я ― сама. Переживала, чи справлюся. Але, Богу дякувати, вдалося. Спочатку попросила пічника почистити піч і грубку. Допомагав йому брат покійного чоловіка. Сусіди полагодили електропроводку. Дякую за підтримку педагогам нашої школи. А ще ― церкві євангельських християн‑баптистів із села Річиця. Їхні люди також дуже допомогли. Баптисти ― це взагалі окрема тема. Марія розповіла, що через кілька днів після покупки хати вони приїхали до неї в гості. Сказали, що прочитали розповідь у газеті і також зібрали гроші на будинок. А оскільки хата на той час була вже куплена, кошти вирішили потратити на ремонт, який самі ж допомогли зробити. Розпочали з того, що п’ять старих вікон замінили на склопакети. На стелю поклеїли касетони, на стіни ― шпалери, пофарбували підлогу, двері. До речі, фарбування зайняло найбільше часу, тому що підлогу довелося перемальовувати двічі, а темно‑сині двері ― навіть тричі. Тепер у вдовиній хаті все, як у людей, ― чисто, затишно і килимки на підлозі. Є велика кухня, спальня, дитяча кімната для старшого Сергійка. Очі цього хлопчика особливо вразили наших читачів ― стільки у них було смутку та болю від пережитого. Тому, коли телефонували до нас у редакцію, щоб переказати гроші, наголошували, що допомагають саме цій дитині. У старій хаті Сергій робив уроки за «столом» із картонних коробок, спав разом із мамою і меншим Дімою на металевому, ще повоєнному ліжку. А тепер у нього своя кімната з письмовим столом, окремою постіллю і великим м’яким левом на підлозі! Але не тільки хата Русінчуків змінилася до невпізнанності. Іншою стала сама Марія. Перед нами стояла вже не зажурена жінка із заплаканими очима, а привітна молода особа. І ця переміна особливо зігрівала душу. Бо село на Марію махнуло рукою ― хай як хоче, так і виживає. «У нас багато жінок самі. Чим вона краща за інших?» ― доводилося чути. Чесно кажучи, після таких слів ми навіть не знали, що робити. Але за жінку заступилася директор школи, засвідчивши, що Марія ― хороша мати, їй треба допомогти. ― Легко топити того, хто тоне, а важко врятувати, ― повторила знову Галина Салівончик. ― У вашій газеті було правильно написано: «Дивитися на людину зверху вниз можна лише тоді, коли допомагаєш їй піднятися з колін». Добре, що «Волинь» підтримала Марію, інакше вона б не вижила. А зараз можна тільки порадіти за неї. Кредит довіри вона вже використала процентів на 80. І це дає наснагу йти вперед. Марія постійно повторює: «Дякую, що побачили в мені людину». У Щитинській Волі ― крайній північній точці області ― за ці півроку ми побували тричі. Щоразу поверталися додому з іншим настроєм. Вперше приїхали «хворими», надивившись, як страшно живеться вдові. Вдруге ― із почуттям виконаного обов’язку, адже купили хату, ще й виторгували 2 тисячі гривень на ремонт. А третій візит у село зробив нас щасливими: є результат, за який не соромно! Це був один із тих моментів, за які любиш свою роботу. Тим часом стара хата Русінчуків стоїть за кількасот метрів від нового помешкання. Вдова бачить її щодня, бо ходить туди годувати свиней і курей. На новому місці ще немає хліва, тож живність поки що залишається там. Але у цих щоденних «зустрічах із минулим» Марія знаходить свій плюс. Каже: до хорошого швидко звикаєш,є ризик перестати його цінувати. А коли перед очима нагадування про колишні злидні, ― вдячність Богу і добрим людям завжди житиме у її серці. На фото: У новій кімнаті зібралися ті, хто найбільше вболівав на Марію.
