ПЛУГА ПЕРТИ — НЕ ГОРЛО ДЕРТИ

З чого дивувалася і чим переймалася протягом минулого тижня заслужений учитель України Олеся КОВАЛЬЧУК

… ГІДНИМ ВИБОРОМ ПРИ КОНТРОВЕРСІЙНИХ СИТУАЦІЯХ: «СЕРЕД ЛИХА СПІВАТИ ПІСНІ»
У час, коли найясніші кольори світу — неба і сонця — знову оповиваються чорними смугами жалоби на наших знаменах, по–особливому цінується все, що засвідчує вірність українському вибору і додає оптимізму.
«Я готова тримати сім’ю рік–два на самому хлібі та картоплі, аби тільки Україна вибралася з тієї путінської біди», — каже інтелігентного вигляду жінка середніх літ у відповідь на бідкання з приводу здорожчання харчів своїй сусідці в черзі до хлібного кіоску. А що машину з хлібом довелося чекати зо чверть години, то до обміну думками на дражливу тему поступово долучилася чи не вся черга. І, як не дивно, попри гостру емоційну реакцію охочих опонувати «інтелігентці» більшість таки підтримувала її самозречену логіку. З’явився своєрідний загальний висновок про необхідність тривалого «громадянського посту», бо — війна…
Люди згадували про недавні родинні та офіційні свята, коли на драматичному часовому тлі поставала проблема поєднання радості й печалі. Мовляв, і бенкетувати в час чуми не випадає, і випускне чи ювілейне дійство не відміниш самотужки. У перебігу такої спонтанної «конференції» пам’ять прокручувала враження від кількох власних гостювань у червні. На одному з весіль, яке свідомо обмежили кількістю запрошених з огляду не стільки на матеріальні витрати, як на той самий «громадянський піст», весільний староста–тамада двічі дуже проникливо закцентував при звертанні з напутнім словом до молодих на потребі пам’ятати із вдячністю захисників Вітчизни. На іншому гості нареченого — етнічного росіянина із сім’ї радянських військовиків-авіаторів, але українськомовного червонодипломника львівського вишу, зодягнуті переважно у вишиванки, проголошували тости з антикремлівським забарвленням. А ще відмовилися танцювати «Мурку», яку їм хтось із підпилих замовив у подарунок («Извините, вы не за тех нас принимаете..»).
З особливим піднесенням дякувала переповнена зала Палацу культури за звітний концерт «Волиняночці», яка закінчила свій виступ зворушливою композицією «Не спи, моя рідна земля». Дехто зі скептиків навіть картав себе за попередні докори — «Мовляв, ото знайшли час танцювати, коли кров ллється». Аналогічні вкраплення спостерігалися на випускних заходах у дитсадках та школах, і віриться, що цей досвід ось–ось примножать наші виші. На днях щедро обдарував лучан зі сцени обласного театру вірою в перемогу української правди хор «Тбілісі» — і публічним зверненням, і виконанням пісень українською мовою, подаючи тим самим теж добрий приклад.
Справді, музи і при ревінні гармат не повинні мовчати, а додавати сил, зміцнювати дух. Мабуть, таки не варто оголошувати суцільне табу на культурно–мистецькі заходи, а доповнювати їх органічно за викликами «жорстоких днів» (Олена Теліга). Втім, як згадують люди старшого віку, у нас на Волині не так давно ще на всіляких побутових гостинах поряд із обрядовими та ліричними піснями обов’язково звучали політично увиразнені тексти («Я сьогодні щось дуже сумую…», «Повіяв вітер степовий…», «Гетьте думи, ви хмари осінні…», «Ой Морозе, Морозенку…» тощо). Взагалі в Україні традиція боротьби за свою ідентичність за допомогою рідної мови, пісні, культури сягає часів прадавніх і нині її слід употужнювати якомога більше. Ворог цього дуже боїться, боїться нашої непереможності. Недаремно ж махровий шовініст член Держдуми Росії Василь Шульгін ще понад сто років тому втовкмачував тодішній владі: «Краще вже незалежна, але геть зросійщена Україна, аніж Україна в складі Росії, але з пануванням на її території української мови і культури».

… ПАРАЛЕЛЬНІСТЮ МИСЛЕННЯ, АБО ХТО СЕРЕД НАС — «ЧЕРВИВІ ЛЮДИ» І «ШЕСТЬОРИ»
З приходом до влади Петра Порошенка чи не кожен з його численного електорату пройнявся президентською стурбованістю «за Україну, за її волю, за честь і славу, за народ». Поради, що слід зробити новому чоловому держави насамперед, лунають звідусіль — від майданівців–ветеранів і псевдомайданівців, від громадських організацій і політаматорів–одноосібників, а найбільше, звісно, від професійних патріотів–нарцисів. І хоч у тому гамі фахово аргументованих підказок, як оте ВКРАЙ БАЖАНЕ зробити, простежується дуже мало, сплеском громадської активності загалом можна потішитися. А ось настанова Президента задля оновлення країни змінювати себе самих поки що подібного ентузіазму не викликає. Про це принаймні свідчить звичний почерк діяльності і пролюстрованих чиновників. Кому не доводилося переконатися, що замість елементарно розібратися у певній несправедливості, скривджених присоромлюють новою відмашкою: «Тепер не до того: обставини в країні складні, а ви з дрібницями».
Колишній працівник лісгоспу, якого вважали совістю колективу, звернувся до сільського голови з вірою у його революційну позицію, аби посприяв припиненню самоправного вирізування дерев і захламлювання лісу відходами («Януковича ж уже нема! І все — наше!»). У відповідь пролунало: «Знаю, знаю… Я теж допомагав Майдану. А ти не будь шестьорою».
У сім’ї завсідників стихійного ринку готуються до випускних урочистостей доньки — бакалавра і гуртом вишивають бісером розкішну сукню в національному стилі. Водночас дуже надіються, що за давно зібрану суму молоду спеціалістку таки вдасться прилаштувати на таке ж «хлібне місце», як і старшого сина два роки тому. Бо ж структуру очолив саме той благодійник, який був заступником керівника–регіонала.
З виявом такого ж паралельного мислення, що отруїло душу надовго, довелося зіткнутися при нещодавній поїздці на родинне свято до Дубна. Зайшовши до салону автобуса Ковель — Тернопіль із придбаним у касі квитком, здивувалася відсутністю нових, себто луцьких, пасажирів. Але за рогом будинку автостанції водій пригальмував і салон миттю заповнився безквитковим людом, який взявся розраховуватися за відповідно нижчою ціною. Збирач готівки вимогливо зупинився і біля мене. Пред’являючи квиток, таки випустила пару: «Відбулася Революція гідності, і маємо купувати квитки за державною ціною». Після іронічного: «Добре, добре, у нас не бракує грамотних» позаду прошипіло ще й в’їдливе: «Хіба з такими червивими людьми можна дожити до чогось доброго?». Було й примирливе: «Хай там хто що хоче собі говорить, а ми майданували не для того, щоб жити ще бідніше. І як їздили, так і будемо їздити». То чи ж добігають до викорінювання подібного цинізму усі «правосеки» та «автеки», а чи владу контролювати легше, ніж самих себе.
…І все ж на підсумок теми мушу наголосити: не хочеться, аби сказане вище сприймалося як категоричний осуд, а — як болючий роздум серед контроверсійних реалій. Бо, до прикладу, спробуй знайти досконалу кандидатуру на посаду завідувача райво, що поєднувала б у собі відомі орієнтири «ППП» — професійність, порядність, патріотизм, якщо зарплата за безмір відповідальної роботи удвічі менша, ніж у директора невеликої школи. А ви кажете — люстрація кадрів, кадри вирішують все. Так, але не тільки кадри керівників, а й кадри чорноробів революції — нас із вами.

… ДОЧАСНИМ ГРОМАДЯНСЬКИМ СТАНОВЛЕННЯМ ДІТЕЙ
«Ой, які тепер у нас діти!» — захоплено констатують бабусі–наглядачки за чергою на найкрутішу гойдалку, що, забувши про свої обов’язки біля дитячого майданчика, мимоволі стали членами екзаменаційної комісії з політології. Амбітна п’ятикласниця вкотре перепитувала свого підопічного — трирічного братика, хто тепер перебуває на головних українських державних постах. Малюк знову і знову безпомильно відповідає: «Пойосенко, Туйчинов, Ясінюк».
Не менш промовисто вразили перехожих біля Стіни пам’яті Небесної сотні школярі–екскурсанти. Діти, очевидно, прибули з віддаленого села, бо спочатку не розуміли, чому посеред міста покладено квіти просто на асфальт. Після пояснення вчителів стали заявляти, що останніх грошей у них таки ще стане на волошки і тих волошок має бути сто. І купувати, і рахувати хотілося всім. Розклавши по квіточці в ряд, стали навпроти у мовчанні і по проказаному вчителькою «Ще не вмерла України ні слава, ні воля…» продовжили текст співом — зразу несміливо, а невдовзі опанували себе цілком, і юні очі світилися неприхованою гордістю. Спостерігаючи за тим патріотичним поривом, зринула в думці розповідь вихованки Малої академії наук Ірини Дишко про перебіг лютневими днями у Києві акції нагородження переможців Всеукраїнського конкурсу «Розкрилля душі», присвяченого 200–річному ювілею Шевченка. Окремі наставники конкурсантів категорично відмовилися від екскурсій на Майдан через застереження їхньої місцевої влади, а ті, що все ж пішли зі своїми дітьми, наказували їм не зупинятися біля портретів загиблих і — «нікакіх цвєтов!». Напевно, згодом відповідним коментуванням було нейтралізовано і найменший позитивний вплив побаченого. А яким потужним він міг би бути, засвідчують реалії шкільного життя в нашому краї. Ще у жовтні класним керівникам доводилося з’їдати душу через відсутність належної дисципліни на урочистих лінійках при піднятті Державного прапора, а грудневі події змели проблему одним подихом. Отож, які плоди дає культивування любові, а які — ненависті до всього українського, стало аж надто зрозуміло! Але — як надолужити прогаяне?

… НЕЗДОЛАННІСТЮ УКРАЇНСЬКОЇ СТІЙКОСТІ НА СХОДІ І В КРИМУ
Попри пекельну моральну втому від війни Кремля з Україною маємо час від часу таки подавати підмогу своїм однодумцям зі Сходу та Криму, підтримувати їх у нерівному двобої зі злом. У суботу обізвалася до колишньої нашої землячки, жительки Севастополя, Людмили Коломієць, відомої читачам знедавна за публікаціями Галини Світліковської, а для мене давно знайомої завдяки спільній участі у знакових заходах ВУЖТ ім. Олени Теліги. Думалося, що шовіністичний запал обожнювачів Путіна в Криму дещо пригас через життєві труднощі. Ні, каже пані Людмила, зачистка від усього українського набирає нових обертів: на кожного «ворога Криму» збирається і викладається в інтернет–мережі досьє із приписом «Дорога — через Сиваш!». Єдину на півострові гімназію з українськими класами (авторську школу!), де Людмила Володимирівна Коломієць поки що працює завучем, переформатували настільки, що вивчення української мови звелося до ролі факультативу. Однак уперті «хохломани» не здаються, вдалися навіть до ФСБ Росії з вимогою покарати винних за розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Словом, викликають і викликають вогонь на себе.
Такою ж самостійкістю тримаються активісти донецьких та луганських «Просвіт». У своєму зверненні до Президента України Петра Порошенка підписанти — члени Донецького товариства імені Олекси Тихого — наголошують, що вони залишаються вірними позиції свого патрона — дисидента, одного з десяти співзасновників УГС: «… ганьба і прокляття впадуть на голови кожного з нас, донбасівців, хто бачив, усвідомлював насування загибелі й мовчав, хто на догоду череву забув, якого він роду–племені, зрадив свій народ, із чужих рук брав отруйну зброю асиміляції…». (Стаття «Думки про рідний Донецький край», 1972 рік). Нова зірка української гімнастики Ганна Різатдінова, будучи родом із Криму, дуже вболіває за вибір своєї мами як очільника Школи олімпійського резерву в Сімферополі. Сама ж Ганна свій вибір означила чітко: «У мене не було жодних думок про перехід до іншої країни. Це взагалі з області фантастики. Це неможливо».
Чи не правда, подібні уроки українського патріотизму з охоплених вогнем земель, де і до того громадян, що розмовляли українською, викидали з маршруток (за свідченням голови Луганського ОО «Просвіта» професора Семистяги), і для нас, гонорових західняків, таки теж не зайві?