ВЕНЕЦІЯ

У селі діда Ананія поза очі називали Пророком. А кликали Аноньком. Старого поважали і побоювалися. Навіть завжди п’яний Тимко тверезів, коли зустрічався поглядом з Пророком. Молодиці бігали до старого за порадами і розрадами. Казали, він умів вгадувати долю. Дивився у небо, і читав там чиєсь життя. Може, так воно й було

Ольга ЧОРНА


…Олеся була п’ятою дитиною в родині. Випадковою і не бажаною, цього не приховували навіть батьки. Ніхто в сім’ї не переймався малою. Щойно їй виповнилося шість років, випровадили на пасовисько. Стара корова і її маленька господиня розуміли одна одну. Обоє ходили поволі. Корова не робила шкоди. Олеся її любила.
Раніше за всіх приганяв свою худобину на пасовисько дід Анонько. Він зустрічав Олесю традиційним:
— Збудили тебе, мала, рано?
А якось запитав:
— Хочеш, я тебе алфавіту навчу? Ти — розумна.
Так старий Анонько став Олесиним першим вчителем. Пасовисько для малої стало чимось особливим. Дід учив літери, склади і розповідав неймовірні історії. Він називав їх байками. Але Олеся вірила: все це правда. Високі гори, неосяжні води, великі міста… Тепер мала знала, що їхній сільський ставок не найбільший у світі, а горбок, що ген видніється, — не найвищий.
А ще старий любив розповідати про час. В Олесиній уяві час був трохи схожий на діда Анонька. Але він здавався вищим, суворішим і якимось нетутешнім. Цей «хтось» може все. Він робить з бідних — багатих, із багатих — бідних. Змінює світ. Змінює людей. Змінює зиму на літо. І завдяки йому Олеся стане дорослою.
— Діду, не забивайте голову малій своїми оповідками, — жартували пастухи.
Очі старого тихо усміхалися у відповідь. Анонька всі любили слухати. Дід був письменний. І багато знав.
Олеся виявилася насправді здібною. Дідова наука, а пізніше школа давалися легко. А ще вона росла великою мрійницею. Анонькові байки кликали її в мандри. Старий подарував малій великий світ. Дівча ховалося у ньому від байдужості сім’ї, однолітків, які піднімали на сміх її бідність.
Дід Анонько ставав зовсім немічним. Добре, що пасовисько недалеко. Не хотів сидіти удома. Ніхто в селі не знав, скільки йому років. Одні казали — сотня, інші — більше.
— Час завжди буде в помочі тобі, мала, — не раз говорив старий Олесі. — Ти будеш бігти наввипередки з ним, будеш втікати від нього, будеш керувати ним. Я бачу…
Анонька не стало навесні. Олеся тоді була шестикласницею. У сім’ї її кликали: «Чуєш, чи ні?». Нагадували, що вона вже зовсім доросла. Малою називав лише дід. Це час забрав діда Анонька, міркувала Олеся. І їй ставало дуже сумно.
Книжки замінили їй Анонькові оповідки.
— Навіщо тобі стільки науки? — дивувалися в селі. — Після школи підеш або в ланку, або на фабрику.
«А ти їх не слухай, не слухай, — здавалося шепотів світ устами діда Анонька. — Час виправить все…».
Перед закінченням десятого класу до Олесі почав залицятися хлопець не з бідних. І красою не обділений.
Не одна дівчина стріляла очима за Юрком.
— Що він знайшов в Олесці? Кому її врода потрібна, коли приданого не має? — плескали язиками молодиці.
— Юрцьо екзотики захотів, через злидню перечепився, — насміхалася перша дівка на селі Наталка.
Юркові батьки мало не збожеволіли, коли добрі люди донесли про синове залицяння.
— Не смій! — з притиском мовив батько.
— Не смій! — повторив материн погляд.
Якось Юрко запитав банальне:
— Олесю, яка твоя найбільша мрія?
— Побачити Венецію. Справжній карнавал. Багато води, в якій плавають безліч зір. Туди їдуть люди за щастям. Площа Сан–Марко, храми… Це казкове місто ніколи не лягає спати…
Юркові очі полізли на лоба. Ну й фантазії! Недаремно кажуть, що Олеся дивакувата. Та вона далі райцентру світу не бачила.
— Ти звідки знаєш все це?
— Читала…
— До завтра! — сказав розгублений хлопець.
— Прощай, Юрку…
Олеся наче відчула: їхнього завтра не буде. І все ж прийшла на місце побачення. Там було порожньо. Згодом дізналася: Юрко «перечепився» через Наталку.
У день смерті діда Анонька Олеся завжди ходила на його могилу. Дід залишався дорогою душею для неї. Подумки розповідала йому про прочитані книги, про зрадливого Юрка. Ставало легше.
Усупереч всьому і всім в ланку дівчина не пішла. Ланок не стало. І фабрика без неї обійшлася. Час багато чого змінив. Їй вдалося самотужки вирватися з байдужої сім’ї і байдужого села. Світ, у якому вона ховалася, відкрив двері і впустив Олесю в інше життя. У селі дивувалися: і як це їй вдалося викарабкатися з бідосі? А дехто казав: це Пророк їй допомагає. Любив малу. Ось і на тім світі не забуває.
…Тепер її величали Олеся Петрівна. Вона була майже першою людиною на фірмі. Всі знали: директор — директором, а рішення приймала Олеся. Ігор Миколайович поважав її за розум, працівники — за хороше ставлення.
— Стара дівка наша Олеська. Двадцять сім — не сімнадцять, — пліткувало село.
— Молода, а справу знає добре, — з повагою відгукувалися і партнери, і конкуренти.
Олеся поверталася додому пішки. Осінь, наче крізь сито, сіяла на місто дрібний дощ. Світ видавався сонний. Олеся любила таку погоду. Любила цей спокій. Любила свої промоклі мрії.
— Купіть пісочний годинник…
На імпровізованому вуличному ринку стояло мале дівча зі своїм незграбним примітивним крамом. Кому у таку погоду потрібні пісочні годинники?
— Мені не…
— Він принесе вам щастя. Він зовсім не дорогий.
Олеся вирішила підсобити маленькій продавщиці.
— Задумайте бажання. Воно збудеться. Ось побачите, збудеться, — не вгавало дівча.
— Хочу до Венеції, — мовила про себе і перевернула годинник. Тонесенькою цівкою посипався пісок. Час почав відмірювати відлік Олесиного бажання.
Пізніше вона не раз зупинятиметься біля маленького вуличного ринку. Шукатиме дівча з пісочними годинниками. Але не зустріне. Може, це була посланниця часу…
… Венеція. Канали, гондоли, закохані пари, карнавали, сотні голубів на площі Сан–Марко, Собор святого Марка, повітря, напоєне коханням, музикою, інтригами. Художники, поети, мрійники, романтики, злодії, туристи — усіх кличе, зваблює місто на воді. Місто вічного карнавалу і вічного кохання. Для одних тут час відпочиває. Для інших — шалено мчить у круговерть втіх, насолод та заборон. Комусь дарує натхнення для мистецтва, комусь — чужий гаманець.
У Венеції Олесі приснився дід Анонько. Він стояв у човні. На хвилях стрибали зорі. Одежі діда були довгі і світлі. Старий Анонько був гарний і величний, як справжній Пророк.
— Твій час, мала, час, час, час…
Олесин сон обірвав стукіт у двері.
— Я таки знайшов тебе, — перед нею стояв… її директор, Ігор Миколайович. Розгублений і втішений водночас, він, як хлопчисько, переминався з ноги на ногу.
— Олесю, ти поїхала сама. Я хвилювався… Я дізнався пізно… Ти завжди втікаєш… Ти не знаєш… Я… Я хотів… Я не встиг… Я не знайшов часу… Я хвилювався… Ти сама у Венеції… У готелі… Тут…
— Твій час, час, час, — шепотіли хвилі за вікном устами діда Анонька.
— Який гарний сон, — усміхнулася Олеся.
— Це я. Ігор! Це — не сон!
На вишуканому, тендітному столику принишк дешевий, незграбний пісочний годинник. Він знає, про що говорить його господиня. Але… Вони зустрілися. І це — їхній щасливий час…