«ДЛЯ УКРАЇНИ МАЛО НОСИТИ ЧУБ І СИНЬО-ЖОВТИЙ ПРАПОР»

Як же він подорослішав за зиму! Дивиться так, наче володіє якоюсь недосяжною для тебе мудрістю. Ти згадуєш, що недавно вичитала: хлопець стає чоловіком, коли починає ризикувати і брати на себе відповідальність. Ясна річ, йдеться не про розбурханого гормонами підлітка, що ладен скрутити собі шию заради симпатичної дівчини. А ось іти під кулі, бути готовим віддати життя – інша справа. Кажеш йому це, а він лише усміхається. Останні кілька місяців Сашко Гуч (на фото) дивився на тебе тільки з комп’ютерного монітора. І от він знову вдома, і знову йому не сидиться. Збирає речі, кладе в рюкзак гостинці для хлопців. Уже ходить без милиць, але ще накульгує. Та він обов’язково впорається. Буде їздити на новенькому велосипеді, що його подарували друзі, як раніше, танцюватиме на фестивалях, причаровуватиме дівчат, боротиметься за право жити у вільній країні. Сашко вважає, що міг зробити більше. «Якби не куля, ще б повоював», – якось сумно каже

Ярослава ТИМОЩУК

Та головне – Пегас повернувся додому, в Дерно. А то дехто переживав – йому ж пропонували залишатися там. За 130 днів перебування в ізраїльській клініці хлопець подружився з волонтерами та представниками української діаспори. Нині вони пишуть у своїх «фейсбуках», що неабияк сумують за бравим волинським козаком. Він теж радіє, що познайомився зі стількома чудовими людьми. Дякує всім, хто його підтримував.
Сашко Гуч переніс 4 операції і тепер готується до завершального курсу фізіотерапії. Ще не згинається права нога, в якій застрягла куля, що поранила ліву.
— Ех, був би здоровим, міг би бігати – подався би тепер на схід, – зітхає. – Але зараз там із мене мало користі.
На кілька днів Пегас помандрував у Карпати. Канадська діаспора, що організовує дитячі табори відпочинку у Ворохті, обіцяє допомогти з реабілітацією. Півроку тому саме там, у горах, Сашка застала звістка про жорстоке побиття мітингувальників «Беркутом». Хлопець якраз працював вихователем у групі підлітків із Сумщини.
— Телефон розривався від дзвінків, – пригадує Пегас. – Друзі цікавилися, чи я не на Майдані. Не міг покинути дітей посеред зміни, тож допомагав людям, які їхали до Києва, з ночівлею. А через три тижні вирушив із товаришем Артемом Тимком до Києва. Там зустріли нині покійного Сергія Байдовського, якого давно знав. Але оскільки все було спокійно, то за якийсь час повернувся додому. Коли на Водохреще почалися заворушення у Києві, взяв футбольні щитки на руки і ноги й поїхав знову. Застав перемир’я на Грушевського, хоча напруга відчувалася: час від часу літали коктейлі Молотова, «беркутівці» стріляли гумовими кулями з помпових рушниць. Приєднався до своїх. Допомагав Павлові Данильчуку тримати в тонусі бійців Волинської сотні. Згодом він призначив мене сотником, а сам повернувся до Луцька розвивати «Правий сектор». Я виявився не дуже суворим керівником. Але хлопці й так були дисциплінованими, бо знали, заради чого зібралися. Здружилися з ними, стали, мов рідні. Спільні цілі об’єднують.
Перевіряти свої почуття на міцність їм довелося згодом, коли стріляли в активістів. Найстрашнішим для Сашка виявився ранок 20 лютого.
— Телефонує мені Звіробій (активіст Майдану Сергій Мерчук із села Холоневичі Ківерцівського району. – Ред.): «Виводь людей – барикади падають», – розповідає хлопець. – Озброїлися, хто чим мав, і видерлися по пагорбі до Жовтневого. Хлопці падають, кров із них витікає. Хто за коліно хапається і кричить, кому куля в голову чи шию влучає. Зрозумів, що «беркути» стріляють знизу, а снайпери – зверху. У нас лише каски й бронежилети проти їхньої зброї. Але не відчував страху, який змусив би втекти. Знав: мушу залишатися, що б не було, адже поруч — побратими. Розгублені, потрохи підбігали з хлопцями вперед. Раптом односельчанин Хома закричав біля мене – підстрелили. Через мить знову поранили в руку. Починаю його відтягувати, аж тут і сам кулю піймав. Нога наче навпіл розійшлася. Упав, кров іде, кістку і м’ясо видно. Відчував біль, але не смертельний. На фізіотерапії згодом більше мучився. У голові промайнуло: а чи не подзвонити мамі? Але побоявся, що її може інфаркт ухопити. Лежати нема як: або доб’ють, або кров’ю стечу. Вирішив повзти, бо до кінця треба боротися. Уцілілою ногою відштовхуюся, щитом прикриваюся. Дістаю із кишені штабний телефон, а він розтрощений. Видно, щось і в нього влучило. Висипав рештки, далі рухаюся. Тут якийсь чоловік – не знаю, чи впізнав би його зараз, аби побачив – бере мене на руки. Відважний – кулі свистять над головою, а він спину відкриває і несе мене до Жовтневого. Нога моя теліпається, кістка черкає. У приміщенні поклали на стіл. Лежу на носилках і бачу, як хлопців заносять, деяких уже неживих. Ногу мені джгутом перетиснули, може, укол давали, вже всього не пам’ятаю. Хлопці заходять і просять хто каску, хто окуляри, бронежилет. Усе віддав, бо ж моя війна скінчилася. Дякувати Богу, Звіробій лишився живим. Не знаю, як би пережив, коли б із ним щось сталося. Він із трьома товаришами доніс мене до «швидкої». Важко їм було: всюди бруківка, постійно стріляють. Тільки на днях дізнався, що серед тих, хто мене ніс, був знайомий із фестивалю «Захід». Звіробій у машині ридає: вбили Сергія Байдовського, Сашка Храпаченка, Василя Мойсея. Думаю: вони ж йшли за мною. Але виправдовуюся тим, що був попереду. І досі так себе заспокоюю.
В операційній Сашкові зашили ногу і поставили зовнішнє кріплення. У реанімації влили півтора літра крові – стільки втратив напередодні. Волонтери організували цілодобове чергування: не пускали в палату міліції, нікого чужого.
— Розпочався період слави, – усміхається хлопець. – Хто приходив із грішми, хто – з їжею, хто просто поплакати чи помолитися. Наталка Попова, дай їй Боже здоров’я, метушилася біля мене: зробила закордонного паспорта за півдня, організувала лікування в Ізраїлі. В Україні казали, що кості так зростуться і буду ходити. А в Єрусалимі знайшли кулю, що застрягла в правій нозі, виявили ураження стафілококом. Переніс 4 операції і півтора місяця фізіотерапії.
Із квітами, усмішками і добрими словами Сашка зустрічали в Києві. Літак приземлився уночі, а вранці хлопець пішов на Майдан.
— На місці, де загинуло більше сотні людей, влаштували розваги для туристів, продають сувеніри з революційною символікою, ходять якісь напівп’яні диваки, – ділиться враженнями. – Образливо, бо, як на мене, це тепер – свята територія.
Відтак Пегас поїхав на Волинь. Тут його найдужче чекала мама Леся Адамівна. Вона навіть не змогла дочекатися, коли син вийде з маршрутки.
— Забігла всередину, розцілувала, розплакалася, – каже Сашко. – З мамою у нас теплі дружні стосунки. Розповідаю їй про все, і про дівчат також. Уявляю, як вона переживала весь цей час.
Мама як ніхто знає свого сина. Боялася, що він довго не затримається на одному місці, коли повернеться додому. Пегас і справді не збирається сидіти склавши руки.
— Душа рветься в гори, до дітей, – мовить хлопець. – Почуття обов’язку кличе на Схід. Але здоров’я не дозволяє туди рушати. На Майдан поїхав, бо як можна було сидіти вдома, коли побратими ризикують життям? Знав, що мушу. Це моя країна. Зобов’язаний щось робити для неї, якщо вважаю себе патріотом. Не тільки носити чуба і розвісити прапора, а й діяти.
…Саша виходить із дому, наливає знесиленим від спеки собакам Лорду і Мухтару води й зачиняє хвіртку. Дорогою до автобусної зупинки піднімає залишене якимись нечупарами сміття з землі. З односельчанами, що йдуть назустріч, вітається «Слава Україні!», а вони намагаються якнайтепліше потиснути руку героєві. Сашко вгадує музику дзвінка на моєму телефоні і пам’ятає домовленості піврічної давнини. Стає трохи сумно, бо нелегко навіть слухати те, що він пережив. Але Саша усміхається, обнімає – і від серця відлягає.