Вона втомилася від щоденної суєти, чоловікової зради і від байдужості сина…»...
Вона втомилася від щоденної суєти, чоловікової зради і від байдужості сина. Тому, коли лікар якось винувато озвучив діагноз, не зойкнула, не заплакала. Лише серце спершу завмерло, а потім так загупало, що, здавалося, його почула вся земля. «Онкологію лікують, — продовжував. — І ваш випадок…». Вона встала зі стільця й повільно рушила до дверей. «Не втішайте мене… будь ласка…»
Ольга ЧОРНА
Світ змінився за коротку мить. Минуло якихось дві години, коли була на прийомі у лікаря, а все довкола набуло інших барв, звуків, змісту… До нинішнього дня вона квапила час — аби швидше до вечора. А тепер хотілося, аби день тривав безкінечно. Зупинилася біля величезної вітрини. Яка гарна сукня на манекені! Улюбленого небесно–голубого кольору. А фасон! Вона давно не купувала обновок. І не відвідувала перукарні. Й не знає, як відчиняються двері до салону краси. І… Колись хлопці скручували в’язи, коли Люба йшла мимо, чубилися за неї. «Не дівчина — картинка», — казали про її вроду. І пророкували щасливу долю. Вона вибрала нареченого з міста, з яким разом училася в інституті. Орест не був красенем, але вмів зачаровувати дівчат. Його стосунки з черговою «коханою» тривали не більше місяця–другого. До Люби — першої красуні на їхньому курсі — клинці підбивати не поспішав. Боявся отримати відмову. Проте якось під час студентської вечірки побився з товаришем об заклад, що спокусить вродливицю. Вона й сама не знає, чому повелася на його залицяння. Отримавши «приз», Орест здаватися не мав наміру. Перед закінченням інституту повів Любу під вінець. Його батьки віддали молодятам двокімнатну квартиру, що дісталася у спадок. Орест час від часу нагадував дружині, хто господар в оселі. Коли ж Люба просила допомогти, злостився: «Мало, що житло задарма отримала, ще й наймита хочеш?» Чоловік уперше зрадив, коли народився син. Йому набридли дитячий плач, простуди, запах ліків, каші та молока. Дратували колискові, які тихенько співала Люба. Він не приховував своїх зустрічей з іншими жінками. Ба, навіть хизувався. Й немов насолоджувався болем і терпінням дружини. А Люба не могла його залишити. Повертатися додому? Там троє молодших братів. Хата невелика. І що люди скажуть? Вона заховала свою вроду за жалями й смутками. Збирала розкішне волосся у звичайний хвіст. Гарну поставу нівечила безформним одягом. …Якось Орест узяв її улюблене чорно–біле фото і сказав дванадцятирічному синові: — Бачиш, якою гарною була наша мама. А тепер… Не одружуйся, малий, на красунях, щоб не розчаровуватися. Син кинув на Любу погляд з ледве помітним відтінком зневаги. — Навіщо ти це робиш? — запитала в чоловіка. — Даю синові уроки естетичного виховання, — зіронізував. …Люба, наче вкопана, стояла перед вітриною. Дивилася то на сукню, то на своє відображення. Їй лише тридцять вісім, а виглядає на всі сорок з великим гаком. Переступила поріг крамниці. — Я хотіла б приміряти сукню, що на манекені. Молода продавчиня зморщила носика, окинувши Любу зневажливим поглядом. Вона одягнула сукню. Розпустила волосся. Із дзеркала дивилася не та жінка, що переступила поріг крамниці, а інша — загадкова, з припорошеною смутком і розгубленістю вродою. Молода продавчиня округлила від здивування очі. А Люба посміхалася дівчині. Із модної крамниці винесла сукню й бажання знову стати достойною своєї вроди. Додому не поспішала. Чоловік на роботі. Потім, мабуть, подасться до чергової «голубки». Син у школі. А після уроків сидітиме біля комп’ютера разом із товаришем. Подумала: чи не заскочити ще у взуттєвий магазин? І в перукарню. І купити щось із косметики… Удома одягнула обновку, стала на підбори. Злегка підфарбувала очі, губи. Кіт Гаррі з цікавістю зиркав на свою господиню. Навіть забув, що миска давно порожня… Орест не міг втямити, чому дружина так раптово змінилася. — З якого дива ти почала тратити гроші? — допитувався. — Син — випускник через два роки. На навчання треба збирати. До кого чепуришся? — Я почала жити, — відповіла і вперше пришпилила Ореста суворим поглядом до підлоги. Любине перевтілення не залишило байдужими й сусідок–пліткарок. — Доскакався Орко. Набридли Любі його походеньки. Така гарна жінка, а життя з вар’ятом капарає. Певно, знайшла собі когось. Давно пора. І малий матір за покоївку має. Що батько, що син… Люба вирішила мовчати про свою недугу, доки стачить сили. Вона взяла хворобу чи то у подруги, чи в спільниці. А та штовхала її в обійми життя, на якусь мить забувши про свою безкомпромісність. Чоловік навіснів, думаючи, що в дружини завівся залицяльник. Її перевтілення збило з пантелику й колег-економістів на роботі. А шеф півнатяками почав запрошувати на каву. Лише синові до нового материного амплуа було байдуже. — О, наша мама джинси собі купила. Ну-ну, і хто ж цей щасливчик, що оцінюватиме обновку? — не вгавав Орест. — Я вже забув, які на смак вареники. А вона все чепуриться. Певно, сину, будеш мати іншого тата. — А я забула, яке на смак життя! Її філософії не зрозуміли. Люба перестала носити годинника — їй здавалося, що стрілки підганяють час. Інколи усамітнювалася в парку, аби побути наодинці зі світом. То йшла на людні вулиці, де багато гамору й сміху. Дарувала сама собі букетики квітів. У її гардеробі з’являлися нові речі. У тілі — біль і втома. А в душі — страшне німе ридання… …Лікар не впізнавав своєї пацієнтки. Здивовано дивився на вродливу жінку, якій залишилося жити… А вона усміхалася до нього, як недавно до молодої продавчині у модному магазині. — Дуже добре, що виконували всі мої рекомендації. І маємо результат. Бо деякі хворі… — Я просто жила, — перебила лікаря Люба. — Просто жила… була жінкою… Шкода, що мало. Шкода, що пізно… …Їй приснилося дитинство: тепле серпневе надвечір’я, скирта соломи, на ній — багато журавлів. Якась невидима сила підняла маленьку Любу від землі й вона разом із птахами вирушила в дорогу, у вирій. Їй легко і зовсім не лячно. Тільки чомусь, спотикаючись об стерню, біжить полем матір, щось гукає і плаче…
