ІГОР ВОРОНКО: «НЕМАЄ НАВІТЬ МЕХАНІЗМУ ДЛЯ НАДАННЯ СТАТУСУ УЧАСНИКІВ АТО»*

Нинішня виборча кампанія позначена новим явищем: кандидатами стали чимало кадрових військових або бійців добровольчих батальйонів. Воно й не дивно. У країні йде війна, і за останні півроку ставлення суспільства до армії кардинально змінилося. Опитування свідчать, що військовим довіряють 85 відсотків населення. Це недосяжний рівень для політичних партій чи державних інституцій. Серед тих, хто прагне влити нову кров у парламент, — Ігор ВОРОНКО

— Пане Ігорю, ви кадровий військовий?
— Я не є професійним військовим. Проте на цей момент мобілізований у Збройні сили України. Свого часу навчався у Волинському національному університеті імені Лесі Українки (нині — Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки) на фізкультурному факультеті. Проходив навчання на кафедрі військової підготовки. Тому коли почалася війна, а російський агресор вбиває українців, руйнує міста і села, мене мобілізували. Спочатку проходив службу в обласному комісаріаті. А після того, як під Волновахою загинула частина розвідувального взводу третього батальйону, мене відправили на підсилення офіцерського складу цієї частини. Так я очолив розвідвзвод третього батальйону 51–ї окремої механізованої бригади.
— Бути розвідником нелегко. Та ще й на такій гібридній війні…
— Коли ми їхали в зону АТО, то нам говорили, що наше основне завдання стояти другим ешелоном і стримувати натиск бойовиків. А сталося так, що сили 51–ї ОМБР змушені були вступати в бої. Хочу наголосити, що під час виконання бойових завдань дуже багато питань виникало до військового та політичного керівництва, яке не брало до уваги багатьох проблем в підрозділах. Їм практично не надавали озброєння та техніки. Склалося враження, що наші потреби просто ігнорують. Але завдання ставили і вимагали їх виконання.
На жаль, кілька чоловік з мого підрозділу потрапили в полон. Звертаюся до керівництва різних рівнів, стукаю в усі двері, але досі не можу добитися визволення своїх побратимів, з якими ділив радість і горе. Нині кілька моїх товаришів — в місті Сніжному. Проте їх немає навіть у списках полонених. Болить за них душа. Мене хвилює доля простих солдатів і те, як оцінюють їхні дії.
— Нині 51–шу бригаду розформовують, а з найкращих підрозділів сформують 14–ту. Оцінки дій бійців неоднозначні. Президент Порошенко сказав, що захоплюється мужністю бійців бригади, але серед них є й зрадники. Ви можете розповісти про ситуацію зсередини, адже служите у цьому підрозділі.
— Так, 51–шу бригаду розформовують. З бійців цієї частини хочуть зробити зрадників. Хочу ще більше сказати. Я звернуливя до відомих політиків Сергія Головатого та Валерія Івасюка, щоб вони як юристи порадили, як визволити хлопців. Бо, не розібравшись до кінця у ситуації, не можна приймати поспішних рішень. Бійці бригади проявляли себе як герої. Тому з усіх сил намагатимуся не допустити несправедливого ставлення до своїх бойових побратимів. Деякі солдати 51–ї бригади на цей час перебувають в застінках у Запоріжжі. Їхні рідні у розпачі, запитують нас. А ми не можемо зробити елементарного — взяти довідку, що той чи інший солдат проходив службу у 51–й ОМБР. Немає навіть механізму для надання статусу учасників АТО! Хоча 20 серпня цього року Кабмін прийняв постанову, де зазначено, що після виведення бойового підрозділу з району бойових дій командир частини повинен надати документи і в місячний термін боєць має отримати статус учасника бойових дій. Проте цей механізм не діє. Тепер мої колеги з 51–ї бригади та бійці з інших частин, які загинули або проливали кров за батьківщину, не можуть навіть отримати відповідний статус і всі види державного забезпечення. Ця державна байдужість вражає найбільше. Я — солдат, тому не вмію говорити гарно і складно, як деякі політикани, але все, що я кажу — правда, бо знаю ситуацію про 51–шу бригаду не з інтернету. Власне, тому й вирішив балотуватися у Верховну Раду, щоб боротися з цією несправедливістю і законодавчо захищати всіх українських бійців.
— А на якій сфері ви хотіли б зосередити свою увагу в парламенті?
— Я не професійний військовий, але бачу, що найбільше користі міг би принести, працюючи у комітеті з питань оборони.
— Читачам нашої газети хотілося б почути думку військового про можливе вирішення ситуації на Донбасі. Як ви вважаєте, що потрібно зробити: залишити все як є, відділити Донбас, витіснити росіян звідти силою?
— Розумію, що чекати допомоги ззовні немає сенсу. Ми чуємо лише поради і відмовки. Ні Європа, ні Америка не вирішать проблем нашої країни. На мою думку, потрібно доносити інформацію до людей на окупованій території. Бо, перебуваючи там, спілкуючись з ними, переконався, що місцеві, які зазнали знущань бойовиків, кадировців, боснійців, вже не хочуть жити в так званих ДНР чи ЛНР. Якщо спочатку на нас дивилися косо, то нині ставлення до української армії змінюється на позитивне. Люди самі розуміють, що ми не грабуємо і не вбиваємо. Обстріли житлових районів ведуть тільки бойовики та росіяни. Ще більше змінилося ставлення до України у тих, хто побував у західних областях, зокрема на Волині. У нас тут насправді Європа. Люди доброзичливі. Тому постає питання, що хтось ззовні не хоче бачити Україну цілісною. Донбас дійсно є частиною України. Тому мусимо усіма силами прагнути визволити ці території від загарбників.