До суду не йдуть заради цікавості, як у музей. Сюди нас приводять проблеми, здебільшого складні й неприємні…
До суду не йдуть заради цікавості, як у музей. Сюди нас приводять проблеми, здебільшого складні й неприємні. І, переступивши його поріг, ми приміряємо на себе зовсім інші суспільні ролі: позивач, відповідач, свідок, обвинувачений…А розпорядниками нашого життя раптом стають суддя, прокурор, адвокат…
Валентина ХМЕЛЬОВСЬКА
Так я думала донедавна, доки у журналістських справах не прийшла до апеляційного суду Волинської області. У коридорах одразу звернула увагу на мольберти (як і годиться дружині художника), на яких були виставлені чудесні пейзажі. Спочатку вони здалися мені творами живопису, та, придивившись, зрозуміла, що це збільшені світлини краєвидів села Залухів Ратнівського району, малої батьківщини голови апеляційного суду Петра Філюка. Упізнати ж їх допоміг прекрасний фотоальбом «Береги дитинства, Залухів», подарований нещодавно нашій редакції Петром Тодосьовичем на ювілей газети. А далі довелося потрапити й у справжнісінький музей — Музей історії судочинства на Волині від найдавніших часів до періодів царської Росії, Польщі, німецької окупації, радянського та вже незалежної України. З екскурсоводом також пощастило. Секретар судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Оксана Григорівна Завидовська–Марчук вклала у його створення чимало сил та енергії й стверджує, що нині їхній музей — найкращий в Україні. Мене ж цікавило, чому людина, за плечима якої понад тридцять років роботи судді, раптом, як мені повідомили її колеги, починає писати вірші? — А ви гадаєте, що праця судді зовсім позбавлена творчості? — усміхається Оксана Григорівна. — Рішення суду — це також твір, але на задану тему. Письменники люблять працювати вночі. Але й судді частенько беруть справи в сумку, і світло в їхніх квартирах не гасне до світанку. Як тільки познайомишся із справою, вона вже не відпускає до кінця процесу. Це професія престижна, але дуже важка й відповідальна. Адже в кожній справі суддя виголошує свою думку іменем держави. — Ви пішли у юриспруденцію, продовжуючи сімейну традицію? — Ні, у нашій родині ніколи не було юристів. Але я мріяла про цю професію ще з п’ятого класу, хоч, звісно, до пуття не розуміла тоді, чим буду займатися. У ті часи вступити на юридичний без робітничого стажу було нереально, тому після закінчення школи пішла працювати на відоме львівське підприємство — завод «Кінескоп». Навіть стала депутатом міськради, працювала в управлінні з питань права і лише після цього стала студенткою Львівського державного університету імені Івана Франка. — Оксано Григорівно, а де ваша мала батьківщина? — Народилася я в містечку Комарно під Львовом, там і школу закінчила. Батьків уже нема. Тато був українець, а мама — росіянка. Батько служив у Забайкаллі, там вони познайомилися і він привіз її сюди у 1954 році. Мама розмовляла ламаною українською, але сімейним стосункам це не заважало. Для мене ж українська мова завжди була рідною. Після закінчення юридичного факультету направили на Волинь. П’ять років працювала у Турійську, потім — у Горохові й ось уже понад двадцять літ — у Луцьку. Три роки тому підступна хвороба забрала єдиного сина, але підростають внуки — Ілонка та десятирічний Юра, Юрій Юрійович… У них тепер — сенс мого життя. І, звісно, — робота. Колись я працювала суддею в районних судах, доводилося займатися і кримінальними, і цивільними справами. У кримінальних мені було морально дуже важко. Завжди чомусь більше були до душі цивільні правові відносини, хоч вони складніші. Добре було б, якби у нашій країні запрацювала така інституція, як медіація, тобто примирення сторін. З’явилася б можливість не затягувати часу, не тратитися на адвоката. Люди повинні уміти домовлятися у найскладніших ситуаціях. А майстерність судді полягає в тому, щоб у сторін не виникало найменшого сумніву, що суддя десь порушив закон. Мав рацію Рой Кон, коли сказав: «Не показуйте мені кодекс, покажіть мені суддю». — Сьогодні суспільство буквально кричить про необхідність реформування правової системи в Україні, а яка ваша думка, так би мовити, погляд зсередини? — Реформи, безумовно, потрібні. Але буває дуже прикро чути, що вину за всі негаразди в суспільстві шукають у судовій владі. Чи є у нас такі судді, прокурори, яких треба гнати в шию? Безумовно, є. Та при нинішньому законодавстві зробити це непросто. Якщо суддя скоїв злочин, на другий же день йому не місце на роботі. Я вже не кажу про хабарі. Суддя дає присягу і отримує право на високе звертання: «Ваша честь…». Його завжди бачать. А якщо не маєш ні честі, ні гідності — іди з професії і не будь тою вівцею, яка псує всю отару. З іншого боку — не можна до всіх підходити з одною міркою. Якщо у нас із 30 тисяч рішень за цивільними справами оскаржується десь близько двох тисяч, то це про щось говорить? І це при тому, що в цивільному спорі хтось однозначно залишається незадоволений. Отже, не такі вже й погані суди. Наша біда, що приймаються закони не на користь простих громадян. Тяжко застосувати на практиці закон, який не стільки захищає людей, скільки ставить їх у складне становище. Зараз у судах маса справ про кредитні відносини. Люди, які взяли валютні кредити, загнані у таку кабалу, що з неї не виборсаються і їхні діти. Але громадяни повірили державі. Якщо банк звернувся до суду, то сторони мають бути рівні. Або щодо процедури ведення процесу… Був би один процедурний кодекс — можна було б уникнути багатьох недоречностей. Є у мене претензії і до засобів масової інформації, які беруться коментувати рішення судів на свій розсуд. Журналісти мають остерігатися давати оцінку рішенню, якщо воно не скасоване. Адже суддя вислуховував усі сторони, а журналісти частенько — лише одну. — І все ж, Оксано Григорівно, слухаю вас і не зовсім розумію, як серед усіх непростих обов’язків у вас на папері з’являються ще й віршовані рядки? — Пробувала писати ще змолоду, але не надавала тому значення. А зараз останні події в Україні та ще смерть сина так мене розбурхали… Я по натурі така, що була б уже там — на передовій, та вік, на жаль, не дозволяє. А душа болить… От і виливаю той біль. Пишу для себе, для найближчих друзів… Розумію, що воно недосконале у плані літературної майстерності. Але щире, без лукавства. Про що мої вірші — можна зрозуміти вже із заголовків: «Голос сина», «Мамин заповіт», «Моя дорога», «Не судіть мене, люди!», «Боротись я буду за тебе, Вітчизно!», «Моя рідна мова», «Мій краю нездоланний», «Христос народився. Славімо Його…». Оце наближається свято, а я пригадую випадок із дитинства, коли була ще зовсім малою, почула колядку, де були такі слова: «Ще засяють над Вкраїною жовто–сині фани». Вона мені сподобалася, і я пішла колядувати. Потім маму викликали у школу до директора, а тата — в райком. Але тато завжди вірив, що так воно й буде. І я вірю, що такий народ, як наш, нікому не вдасться завоювати. — Чи могли б означити поетичними рядками свій життєвий девіз? — Своїм життєвим кредо я ще з юності взяла ось ці слова Олександра Блока: О, я хочу безумно жить: Все сущее — увековечить, Безличное — вочеловечить, Несбывшееся — воплотить.
