«НАС ТАМ НАЗИВАЛИ БАНДЕРІВЦЯМИ, А ТУТ ТЕЖ НІБИ ЗА ЧУЖИХ МАЮТЬ»

Людмила Полунець покинула Рівне вісім років тому. Виїхала жити після одруження до батьків чоловіка – у місто Кіровське Донецької області. У березні 2014–го родина повернулася – уже з двома маленькими дітьми. Вони втекли із Донбасу ще до того, як там почалася війна: відчули, що буде щось негаразд. Втікали, бо їх у містечку вже почали називати «бандерівцями». У Рівному ж зневажливо кличуть «переселенцями» і дорікають, що не залишилися там, на Сході, – захищати свою територію.
Людмила пише пісні. Остання – про безпритульного. Списувала слова майже зі своєї долі, бо у 49 років їй доводиться розпочинати життя спочатку…

Левко ЗАБРІДНИЙ


Людмила майже все життя прожила у Рівному. До знайомства із Олегом Полунцем у неї вже було двоє дорослих дітей. Олег, батьки якого родом із Західної України, приїздив до дядька в гості – у Рівному і познайомився з Людмилою. Вирішили побратися. Залишатися у Рівному було ніде. Мама Людмили жила в однокімнатній квартирі, а подружжя планувало дітей, тож вирішили переїхати у Кіровське, де батьки Олега мали п’ятикімнатну квартиру. Перші чотири роки на сході Людмила пробула у декреті – один за одним народилися два хлопчики: Данило та Єфим. Згодом влаштувалася на роботу в перукарню. Олег працював на шахті.
— Майдан у місті сприйняли негативно: почали говорити «майдауни», «та як вони можуть», обзивати людей, які були у Києві, фашистами та бандерівцями, – розповідає пані Людмила. – Мій чоловік став на захист української революції – і його на роботі почали притискати. Особливо бригадир. Олег не витримав і звільнився. У мене на роботі теж українців зневажали. Мені було дивно таке чути, адже вони ж самі українці. Якось не витримала і сказала: я ж теж із Західної України, у мене і дочка, і син, і мама там живуть. Хіба я – фашист? Яке маєте право називати так пів–України? Але найбільше було страшно за синів. Вони у мене патріоти. Ще за два місяці до цих драматичних подій на Сході у Кіровському проходив конкурс української поезії. Діти у вишиванках виступали. Мій Даня друге місце посів. Тоді, мабуть, і відчув найбільший дух патріотизму. Почав у дитсадку Україну захищати. Якось вдома заявив про росіян, які Крим уже анексували: «Они убегут, как крысы, а Украина – огромная страна – будет всегда». Після цього за синів почала непокоїтися ще більше. Через два тижні після звільнення чоловік сказав, що потрібно виїжджати, поки не пізно, бо перекриють кордон. Неначе відчував. Я з роботи швидко звільнилася, мені дівчата, втім, щасливої дороги побажали. Перед тим, розкажу випадок, обслуговувала клієнтку. Вона, сидячи у кріслі, брудом обливала українців. Я мовчала. А потім, відповідаючи на якесь із її запитань, сказала, що я із Західної України. Жінка почервоніла. Видно було, що їй соромно за попередні слова. Як кажуть росіяни, «кроткий язык ломает кости».
Спершу в Рівне приїхала лише Людмила із дітьми. Олег залишився владнати справи. Полунці оселилися у двокімнатній квартирі Людмилиної дочки. Коли приїхали на Західну Україну, на Донбасі ще й не думали, що буде війна. Тепер же Кіровське зруйноване. У ньому залишився рідний брат Олега. Людмила розповідає, що він змирився. За ДНР не воює, проте покидати дім не хоче.
— Кіровське було хорошим містом, – розповідає Людмила. – Зараз же від нього практично нічого не залишилося, зруйнована вся інфраструктура. Місто померло. Багато знайомих отримали поранення, а то й загинули…. У нашому дев’ятиповерховому будинку від удару снаряда всі вікна повилітали… Шкода так. Ми все-таки за вісім років проживання там чимало вклали у це помешкання, там був домашній затишок. А з собою змогли привезти лише одяг. І ще я штори захопила, аби хоч щось мені нагадувало про дім. У Рівному нам допомагав Бог. Нам траплялися добрі люди. Знайома написала у соціальній мережі про нашу родину, про те, що тяжко ставати на ноги, що часто немає чого їсти – добре, хоч чоловік приносить із роботи хліб та булочки. Після цього посту багато людей телефонували, запитували, що нам потрібно. Один чоловік покривала на ліжка привіз. Вразило, з якою турботою він нам їх віддавав. А були й такі, хто почав писати, що, мовляв, «наші чоловіки помирають на сході», а мій тут дармовий хліб їсть. Олега це дуже образило. Він казав: «Я ж заробляю на цей хліб, я працюю». А родина ми християнська. Мій чоловік не тримав у руках зброю. І для мобілізації у військо є ж військкомат. Якщо викличуть, Олег піде. Нас там називали бандерівцями, а тут теж ніби за чужих мають. Мій старший хлопчик у школу пішов, приходить — жаліється, що його «русским» обзивають. Кажу, щоб говорив, що у нього прізвище українське – Полунець, бо в російській мові полуниць немає. А загалом діти вже починають переходити на українську. І мені тут добре. Рівне – моє рідне місто, хотіла б тут лишитися. Втім, вирішуватиме чоловік. Все-таки тут у нас нічого немає.
Олег влаштувався спершу у Гощі сторожем, проте потім почав шукати офіційних заробітків і пішов на місцевий хлібозавод. Людмила каже, що їй пощастило. Дочка завела у салон краси «Стиль», що на Відінській, аби Людмилі вирізали папілому. Жінка випадково там зустріла свою давню знайому, яка працювала адміністратором. Жартома запитала, чи не потрібні їм перукарі. Виявилося, вільне місце таки було.
— Вирішила почекати три дні, – розповідає Людмила. – Подумала, якщо це місце моє, то воно мене дочекається. Прийшла – і мене взяли на роботу. Влаштувати дітей у дитсадок та школу також не було проблем: попрохала допомоги в управлінні освіти, там відгукнулися. Важче було знайти житло. Коли чули, що з двома дітьми, одразу відмовляли. У квітні зустріла у тролейбусі свою вчительку. Розговорилися, я пожалілася, що не можу знайти квартиру, а жити у двокімнатній квартирі доньки, яка має двох дітей, тісно. І вона мені допомогла. У її будинку, на Відінській, помер дідусь в одній із квартир, вона підказала, куди звернутися. І за кілька днів житло нам справді здали в оренду. Але коли вперше зайшла в квартиру, злякалася: житло занедбане, потребує ремонту. Особливо болісно сприймається це після умов, в яких ми жили на Донбасі. Житло відмили, але затишку все одно немає. Щоранку прокидаюся і нервуюся, що не можу лад тут навести. Підлога відлущується шматками. Стола для дітей нормального нема, а вони у мене малювати дуже люблять. Стільці поломані. І на одному ліжку хлопцям спати незручно. Штовхаються і сваряться постійно. На підлозі також нічим постелити… Одяг зимовий добрі люди принесли – хоч із цим легше. Були дні, коли у нас в холодильнику взагалі пусто було. Один Бог знає, як прожили. Добре, дітей у школі та дитячому садку годують.
У пані Людмили, яка пише пісні та красиво співає, є бажання, аби її хлопці могли відвідувати художню школу. Втім, зараз найбільше вона мріє про те, щоб їм хтось подарував власне житло, бо розуміє, що придбати квартиру самотужки для її родини нереально. Людмила Полунець розуміє, що багатьом значно складніше, ніж їм, але вірить, що її сини ростимуть у достатку і під мирним небом.

На фото: Людмила та Олег Полунці роблять усе, щоб їхні діти росли під мирним небом.