Крик душі приховаю в холодну росу,
Хай ніщо не тривожить бентежного ранку...
Ніка КОРНІНА
Крик душі приховаю в холодну росу, Хай ніщо не тривожить бентежного ранку. В серці розпач і тугу, і смуток несу, Лиш пригаснуть вони із приходом світанку.
Безтурботністю сонце осяє мене, Усміхаючись, йду у незвідані далі… Та як вечір за обрій лишень поверне, І зажевріють знов всі прадавні печалі,
Їх спущу за водою, здарую вітрам, Розчиню у нічному сріблястому світлі, Пересію полями, закину зіркам — Знов вертають назад — злі, тяжкі, непривітні.
Й крик душі знов ховаю в холодну росу, Щоб ніщо не стривожило сонного рання, Крадькома витираю зрадливу сльозу — Безголосо–приречено плаче кохання.
