Люди минають. Як і все у світі. Хоч здається, що ті, хто поруч — будуть завжди...
Люди минають. Як і все у світі. Хоч здається, що ті, хто поруч — будуть завжди
Наталка МУРАХЕВИЧ
А потім, коли починаєш із необхідності скакати сорокою гілками генеалогічного дерева, наштовхуєшся на них, невідомих, тих, хто там жив колись — і на свою ж незавбачливість — не питала, не записувала, не запам’ятовувала. Не цікавилася взагалі. Бо що тобі той дід чи та баба? На дискотеку лиш не пускають. Чи кажуть, щоб спідницю доточила. Кури, гуси. Жуки на картоплі. Кущ бузку і «розбитого серця»… Нудно й несучасно. А вже пра… Так це взагалі до нашої ери. Легенди і перекази. І не приходить в твою дурну забиту тоді «Ласковим майом» голову, що вони теж… Жили. Кохали. Відчували. Переймалися чимось. До чогось прагнули. Упорядковували своїми руками власний світ. Перейшли стільки доріг, торуючи стежку, якою потім підеш ти… Ти ще не знаєш, що усе — не просто. Коріння — воно много важить. І не питаєш ти в них — нічого. Ні про життя, ні про війну, ні про любов. Ані про тих, хто був — до них. Так, воно живе в тобі уривками — вони ж бо розповідають про це все. За коровою. На городі, коли ви разом сапаєте щось там. При столі на празник. Живе в тобі твій прадід Трохим, який на Різдво любив пекти оладки з рибою. Ти знаєш, що він був лисий ще з парубоцтва. А прабаба Ганна, до якої він залицявся, спочатку казала, що за лисого Трохима хіба сучка піде. Сама ж і пішла. А потім він мав коханку, тому, керуючись якимись дивними своїми переконаннями, не їв того, що готувала дружина. Звісно, ти пам’ятаєш, що той прадід, будучи шевцем, ніколи не віддавав чобіт, поки клієнт не заплатить, бо не хотів мати ворогів. А ще він вірив у комунізм. І вмер від краху всіх ідеалів у 40 років, сидячи в Сибіру над картою есесеру… Вираховував, за скільки пішки дійде на Волинь. А могили його нема, бо те кладовище, де був похований, злизав із берега розлитий Єнісей. Живе в тобі і прабаба твоя Марина, яка примудрилася тричі виходити заміж, але десь між другим і третім разом, будучи вже вагітною, не пішла таки за батька своєї майбутньої дитини, бо він у шинку сказав, що йому треба не вона, а її земля… І «політічєський» той живе, від якого твоя баба Ганна народила твого батька на колонії–поселенні. Але все, що ти про нього знаєш — що був добрий і розумний. І загинув, привалений деревом на лісосіці, ще до народження сина. А імені його хоча б чи ще якихось подробиць ти в баби спитати так і не наважилася. Мала час. І все те, що ти знаєш, всі ті уривки — воно в тобі лиш завдяки тому, що вони це розповідали. І не раз. Їм було важливо, щоб ти знала про їхнє життя. Тобі ж воно стало важливим лиш тепер. Коли вже — не спитаєш… От і сидиш тепер на своїй гілці того дерева. І думаєш — треба записувати. Хоча би про своє. Правнучка колись почитає. Много чому здивується… P. S. Це фото — один зі здобутків процесу «стрибання по гілках». На ньому — прадід моїх дітей Євтух Циплюк, 1913 р. н., учасник «войни обронної» у 1939 році у Польщі. Його прожитих 95 теж заслуговували не на один роман. Але вже — не спитаєш…
