ВІН ЛЮБИВ НАС УСІХ, ТА НАЙБІЛЬШЕ ЛЮБИВ БАТЬКІВЩИНУ…

Тату, нам так тебе не вистачає, але ціною свого життя ти дав усім приклад, як стати справжнім сином своєї землі. Горджусь, що розповідатиму своїм внукам, як пліч-о-пліч з тобою виборював свободу для моєї країни

Владислав ШОСТАК, син загиблого Героя АТО

Жорстокий розгін демонстрантів на Майдані Незалежності в ніч на 30 листопада став останньою краплею, і 1 грудня 2013 року ми з батьком Сергієм Шостаком були в столиці разом із тисячами побратимів-однодумців. Ввечері того дня активно протистояли наступу «Беркуту» на Банковій. Проти нас застосовували гумові кийки, сльозогінний газ, який випікав очі, паралізував дихання. Газ був їдким, удари кийків болючі, але кожен розумів, що дороги назад немає, що з кожною секундою ми наближаємося до справжньої свободи.
Потім ми повернулися до Луцька, місяць все було більш-менш спокійно. Щодня весь вільний від навчання час я проводив на нашому Євромайдані. Але 19 січня ситуація в столиці знову загострилася. Того дня ми святкували мамин день народження, однак думками були в Києві. Після вечері я і тато дістали каски, протигази, аптечки, тепло вдягнулися і о першій годині ночі вирушили до столиці. Приїхали о 5-й ранку, прийшли на вулицю Грушевського, де відбувалося основне протистояння між активістами та спецпризначенцями.
Побачене вразило — обгорілі автомобілі, автобуси, гори каміння, тисячі силовиків, готових будь-якої миті кинутися в наступ, розігнати беззбройних людей. Після нічного перепочинку о 8-й годині ранку «беркутівці» активізувалися — відкрили вогонь із помпових рушниць, кидали світлошумові гранати, каміння. Люди відповідали теж камінням та коктейлями Молотова. Ми з татом не стояли осторонь. Але батько, маючи військовий досвід, ухилявся від куль та каміння, я ж отримав три кулі та забій кисті руки від «беркутівської» цеглини.
Наступного разу ми були на Майдані 18–20 лютого. Стояли на барикаді поблизу пам’ятника засновникам Києва. Опівночі біля нас розірвалася граната, завдавши множинних осколкових поранень кінцівок. Із татових ніг діставали шматки бруківки, пластмаси, різного сміття. У мене були 4 рани завбільшки з монету, які заживали 2 місяці, а шрами нагадуватимуть про себе все життя.
Пам’ятаю ту страшну ніч, палаючий Будинок профспілок, поранених. Страшно не було — я був упевнений у кожному з нас. Ніколи не забуду, як пліч-о-пліч з незнайомими людьми ми стояли перед палаючими барикадами. Міліцейський водомет нещадно поливав нас водою при мінусовій температурі, але від жару полум’я одяг швидко висихав. Було чути, як по щитах стукають кулі, проте ніхто не збирався відступати. По активістах стріляли з малокаліберної зброї. Одна куля влучила в татову каску, інша — наскрізь прошила мою сумку, пробивши в ній пляшку з водою. Вранці 20 лютого силовики спробували штурмувати Майдан, але не змогли. Тоді ми пішли в контрнаступ. Того дня був повалений злочинний правлячий режим, але дуже дорогою ціною життів сотень патріотів.
Після Майдану відбулися події в Криму, на Донбасі… 6 червня мій тато добровольцем вирушив на Схід — став заступником командира підрозділу розвідки батальйону «Айдар» (мав псевдо «Шест»). Перед тим дав мені останні настанови — дивитися за мамою, меншим братом — і відправився боронити українську землю. Я весь час хвилювався за нього, хоч він мав величезний військовий досвід — був миротворцем у Косово, воював у Нагорному Карабасі. 17 червня під час взяття міста Щастя батько був серйозно поранений, хоча в госпіталі надовго не затримався, повернувся назад до побратимів. А 27 липня в нашу домівку прилетіла трагічна звістка – тато загинув, прийнявши нерівний бій на підступах до міста Лутугіне.
Тату, тепер я розумію зміст слів: «Любити до загину». Нам боляче, але ми гордимося Тобою. Героєм!
м. Луцьк.

На фото: Таким офіцер Сергій Шостак увійшов у Вічність.