СЕЛО ЗАЛАЗЬКО ЧЕКАЄ НА СВОЇХ ЛЕЛЕК

Його уродженець Віталій Чурак встановив на своїй малій батьківщині камінь-пам’ятник засновникам села (на фото)...


Інна ПІЛЮК


Навіть у часи найбільшого розквіту село Залазько було невеличким – п’ятдесят із лишком дворів. Зараз обійсть, де б велося господарство, залишилося вже менше двадцяти. Решта хат стоять пустками. Одна вулиця, ФАП, магазин, кладовище… Зупинка обіч тепер уже асфальтованої дороги заростає бур’янами. Таких сіл на Волині сотні. Але має Залазько одну особливість: завдяки уродженцю села та поціновувачу історії Віталію Даниловичу Чураку вдалося детально дослідити практично весь життєпис цього населеного пункту. І як результат – стараннями того ж пана Віталія у селі було встановлено камінь-пам’ятник, який увіковічив імена засновників села.
Подію, яка зібрала більше сотні теперішніх та колишніх жителів Залазька, Віталій Чурак планував уже давно. Енергетик за професією (майже чотири десятиліття пропрацював диспетчером у Камінь-Каширській філії ПАТ «Волиньобленерго»), він багато років досліджував історію своєї малої батьківщини. Життєписи більшості сіл мають однаковий початок: «Уперше згадане в такому-то році…» Залазько ж зовсім інше, молоде, повноцінним селом воно стало у 1901-му, коли сюди в пошуках вільної землі прибули дванадцять родин із Підляського воєводства Польщі. Саме тому пан Віталій хотів пам’ятний знак встановити 2001 року – таким чином можна було б відзначити символічне століття села. Але все ніяк не вдавалося підібрати підходящого каменя. Аж якось біля крайньої хати Малої Глуші Любешівського району потрібний екземпляр знайшовся! «Я так загорівся бажанням швидше його придбати і перевезти, що аж до самої ночі разом із сином Сашком трудилися, поки якось повантажили та повезли». Ще не раз доведеться панові Віталію і техніку спеціальну замовляти, і власними руками працювати, аби пам’ятник землякам нарешті постав у всій красі.
«З весни 1901 року тут знайшла свою другу Батьківщину громада 12 сімей з Підляського воєводства Польщі, м. Білосток, станція Гайнівка, заснувавши село Залазько. На цих землях господарювали Чураки, Рушуки, Біловежці, Малиші, Малашевські, Сельвесюки, Северенюки, Морози, Бебки», – гласить напис на камені. Господарювали… Та якби ж можна було за цим словом розгледіти усі радощі й тривоги тодішніх переселенців! Слухаєш розповіді Віталія Даниловича – і здається, що й камінь розсипався б від трагічних сторінок їхньої долі. Було навіть, що брат брата за землю убив. Пан Віталій ще років зо двадцять тому перейнявся, аби усе, що збереглося у спогадах перших переселенців (а серед них був і дід дослідника), не зникло з людської пам’яті. Сам багато розпитував старожилів, привозив у село журналістів, завдяки чому у камінь-каширській районці «Полісся» з’явилися прекрасні нариси Володимира Савончика про історію Залазька.
Уже немає серед живих ані Захара Рушука, ані Данила Чурака, які були першими інформаторами пана Віталія. Вони розповідали, що виїхати з Польщі до далекої Волині людей змусило насамперед безземелля, а відтак – і бідність. У Польщі на той час усі земельні наділи були приватними, випасу – ніякого, худобу доводилося цілий рік годувати з рук. А тут земля, хоч і не така родюча, все ж коштувала дешевше. Добиралися кілька тижнів. Вози, обтягнуті брезентом чи домотканими ряднами, були схожими на циганські шатра. І старі, і малі терпляче долали бездоріжжя, переправи через численні річки, болота. Вирушили ранньою весною. Нарешті й село з вільною землею! Хоча селом його назвати було важко. Тут мешкало всього-на-всього чотири родини, стояло декілька хат. Усі приїжджі на перших порах тулилися в одній-єдиній порожній хаті з клунею так званого панського господарства. Стали потрошку обживатися, будуватися. Тієї ж весни ще встигли посіяти овес на вже своїй землі. Волинські простори видалися «литвакам», як їх одразу назвали місцеві (бо ж прибули з-під литовського краю), справжнім раєм для господарювання. Поля купували в кредит, брали в оренду. Згодом мали у власності сінокоси, ліс, випас. Село гомоніло голосами малечі, адже у кожній хаті в Залазьку зростало до десятка дітей – таким щедрим був лелека до переселенців!
Війна, колективізація, а згодом і неписаний статус неперспективного села гальмували розвиток Залазька. Ще залишилися у пам’яті його жителів часи, коли тут забороняли не те що нові будинки зводити – навіть хату перекрити шифером чи поставити новий паркан. Сусідство з Каменем-Каширським (усього п’ять кілометрів) зробило свою невдячну справу, і в пошуках роботи та комфорту люди все частіше робили вибір не на користь Залазька. З багатодітної родини Віталія Чурака (мав шістьох братів та сестер) теж у селі ніхто не зостався. Батьківська хата ще стоїть, біля неї ще не зміліла і криниця. Кажуть, скільки джерело воду даватиме, стільки й пам’ять про господарів житиме.
Тепер цю пам’ять через роки нестиме і кам’яний красень-пам’ятник. На його освячення завітав настоятель церкви Великомучениці Параскевії села Осівці (Залазько входить до Осівецької сільської ради) Сергій Приходько. Він зазначив, що, вочевидь, ця місцина позначена Божою іскрою, бо як інакше пояснити, що на неродючих пісках бідні переселенці зуміли створити міцну дружну громаду, народити і виховати дітей, дати їм дорогу у життя? Щиро подякував він Віталію Чураку за таку ініціативу і побажав йому Божого благословення.
Осівецький сільський голова Володимир Цап також не залишився осторонь пам’ятної події і висловив сподівання, що багату історію села продовжать нащадки тих родин, які сто років тому на цих землях знайшли свою другу батьківщину. Зі свого боку Володимир Петрович пообіцяв максимально сприяти молодим родинам, які виявлять бажання будуватися саме тут. Слова його одразу знайшли відгук серед присутніх. Несподівано й обнадійливо пролунало запитання: «Чи не продає хто хату в селі?»
…Зберігся серед старожилів спогад про стару велетенську липу біля хатини, де усі вкупі колись притулилися «литваки». На ній завжди було величезне лелече гніздо. Щиро віриться, що Залазько знову дочекається своїх лелек. А з ними — нового розквіту і нової долі.