«МІЙ ЧОРНИЙ БІЛЬ — ЗАГИБЕЛЬ СИНА НА ФРОНТІ — ОДНИМ ІЗ ПЕРШИХ РОЗДІЛИВ МИКОЛА РОМАНЮК»*

«Мер пізнається в біді», — наголошує 62-літній лучанин Ярослав Філіпчук, розповідаючи про те, як міський голова обласного центру Волині поставився до нього у найважчі хвилини життя

На Покрову у Гаразджі на Алеї почесних поховань освятили пам’ятники полеглим у зоні АТО. Вічний спочинок і пошанування пам’яті знайшли тут 22 луцькі солдати. Зізнаюся, у мене, коли буваю на кладовищі, вдивляюся в обличчя героїв, завжди виникає відчуття провини. Так, ніби на їхньому місці мав бути ти. Натомість померли вони. Як, скажімо, айдарівець Ігор Філіпчук, який на полі бою склав голову у прямому розумінні — її знесло пострілом танка. Згадуючи про це, батько Ігоря обриває розмову на півслові. Він не в змозі далі говорити — душать сльози…

Ольга КУШНІР

«ПІСЛЯ ПОХОРОНУ ДУМАВ, ЩО ЗБОЖЕВОЛІЮ. ХОЧ ТОДІ, МОЖЕ, БУЛО Б ЛЕГШЕ»
— Ярославе Володимировичу, на початку війни на Донбасі весь світ облетіла фотографія добровольця у зоні АТО, який стріляє з гранатомета, а сам взутий у гумові капці на босу ногу. Як виявилося, цей бідний, але нескорений українець — ваш син.
— Так, це був Ігор, але з самим знімком історія темна. Знаю, що до них приїхали якісь кореспондентки, їм треба було зробити фотографії. Ігор якраз відпочивав, але заради зйомок його розбудили. Він встав у чому спав і так сфотографувався. Потім те фото потрапило в інтернет, наробивши багато галасу. Казали, от, мовляв, який той «Айдар» бідний–нещасний. Але були й плюси — хлопцям понавозили стільки одягу та їжі, що нікуди було дівати.
— Як ви почуваєте себе сьогодні, через рік після того, як Ігор поліг смертю хоробрих? Чи загоїв час хоча б трохи вашу душевну рану?
— Як вам сказати… Вона ніколи не перестане боліти. Поки працюєш, ніби трохи відволікаєшся. Але нема такого, щоб взагалі не думалося. Мені однозначно було б легше на душі, якби не морг у Харкові. Коли згадаю 5 рядів полиць завдовжки 100 метрів із трупами, – у дрож кидає. І запах той жахливий, що його більше 5 хвилин неможливо витримати. Він мене потім ще довго переслідував. Після похорону Ігоря прийшов до хати — у вухах почався шум, наче ураган насунувся, і запах ненависний з моргу очі застилає… Мало не здурів. У голові все перемішалося, тіло тремтить, на вулицю вискочив, відро води на голову вилив. Ще трохи — і збожеволів би. Хоч, може, тоді було б легше (витирає сльози. — Авт).
— Розкажіть про останню дорогу вашого сина додому.
— Коли я дізнався, що Ігор загинув на Сході, то поїхав у Харків його забирати. В «Самообороні» (син був членом цієї організації) дали буса і десантника Андрія з Рожища в супровід. Я не знав, що Ігореві відірвало голову, побачив це лише у морзі (плаче. — Авт.). Не хочу переповідати, що ще там було… Навіть Гітлер не робив такого, як «рускій мір» в Україні… Забрав тіло Ігоря та ще двох солдатів із Волині і поїхав додому. Виїхали з Харкова – дзвонить телефон. Дивлюсь — незнайомий номер. Підняв трубку, чую: «Вам телефонує Микола Романюк, яка допомога потрібна?» Я здивувався, що сам мер мені телефонує. А він каже: «Я умовив вашу дружину поховати Ігоря в Гаразджі, разом з іншими хлопцями». Скажу вам, це дуже правильне рішення. Якби могила була недалеко від дому, жінка там би днювала й ночувала. А так хоч трохи увагу переключить на інше. А до Гаразджі можна заїхати в будь–який час — маршрутка-«трійка» часто ходить і тролейбус. І так поки я з Харкова додому їхав (я тоді від напруги за 3 години схуд на 6 кілограмів), Романюк мені разів 5 дзвонив, все намагався підтримати. Потім у місті зустрічав наш бус і на похорон прийшов. Такого людяного мера я ще ніколи не бачив.

«ЯКБИ НАВКОЛО СПРАВДІ БУЛО СТІЛЬКИ ПАТРІОТІВ, ЯК ЧУЄМО, МИ ДАВНО РОЗБИЛИ Б ПУТІНА»
— На Алеї слави влада Луцька встановила всім героям однакові пам’ятники. Як ви вважаєте, це правильно?
— Не просто правильно, а дуже мудро. І це знову-таки заслуга Миколи Романюка, бо він уміє говорити з людьми. Голова збирав нас, батьків загиблих, разів п’ять чи шість, вислухав кожного, хто чого хоче, а пропозицій було багато. Один хотів пам’ятник із хрестом, інший — без хреста, третій з півмісяцем — хлопці ж були різних віросповідань. А я кажу: «Люди добрі! Між нами є католики, греко–католики, православні, адвентисти, баптисти, мусульмани. Давайте робимо середній варіант: поставимо невеличку стелу і кожен на ній хай викарбує той символ, який захоче». Люди погодилися.
— Як проходили роботи на кладовищі? Чи були якісь проблеми?
— Я контролював, аби все було зроблено, як належить. Багато разів увечері бачив, як Микола Романюк приїжджав на Алею подивитися на хід робіт. Він мене не бачив, але на душі ставало легше від того, що людина дійсно дбає, аби все було, як треба.
— А чи пам’ятає міська влада про вас зараз?
— Скажу за себе — подбали, щоб Ігореві офіційно виписали військовий білет від Міноборони. Всі гроші від держави ми повністю отримали. Я вже казав, що Микола Романюк був на похоронах Ігоря. Він взагалі приходив на всі панахиди, за винятком однієї, коли їздив у відрядження. Кожного із батьків загиблих знає в обличчя. Хоч тільки з Луцька 22 чоловіка у землі лежить, а скільки ще по області… То я хоч свого Ігоря похоронив, а дехто досі не може цього зробити. От Хом’якова Катерина ніяк не знайде двох синів. Її біда ще більша за мою.
— Під час виборів багато хто називає себе патріотами. Що у вашому розумінні означає це слово?
— Я патріотом вважаю того, хто менше говорить про любов до України, а більше робить. Сьогодні багато хто б’є себе у груди: «Я патріот». Люди добрі, припиніть розкидатися цими словами! Якби навколо справді було стільки патріотів, як чуємо, ми давно розбили б Путіна. А так це не патріотизм, а спекуляція на словах, які для таких, як я, людей є священними.


На фото: Ярослав Філіпчук знає, що найважчий у світі вантаж – гріб сина на плечах його батька...