На схилі літ подружжя Шуствалів із Троїцького Луганської області перебралося на батьківщину у Смолярі Старовижівського району
На схилі літ подружжя Шуствалів із Троїцького Луганської області перебралося на батьківщину у Смолярі Старовижівського району
Сергій НАУМУК
«Ми опинилися у складній ситуації. Через війну довелося втікати з Троїцького, що у Попаснянському районі Луганської області. Хочемо подякувати всім, хто допоміг нам обжитися на новому місці у селі Смолярі Старовижівського району. Якби можна, хотілось би на всю Україну сказати щире «спасибі» цим людям і низько всім вклонитися», – написала нам Галина Шустваль. Вона просила висловити вдячність багатьом районним організаціям, назвати які просто немає змоги. А потім дякувала односельчанам. Галина Павлівна перелічила 22 прізвища і наголосила, що йдеться про цілі родини, а не про окремих людей. Подумалося: це ж усе село допомагало переселенцям! Аби познайомитися з ними та побачити, як Шуствалі обжилися на новому місці, ми вирушили в дорогу. …Село Смолярі зустрічає легким дощиком та мрякою. Вузенька вуличка в’ється між будинками. Помічаємо стареньку хату з новим дахом. Поруч – невелика господарська будівля, теж зі свіжих дощок. Це і є обійстя Галини Павлівни та Петра Романовича Шуствалів. Обоє народилися у Смолярах, але, одружившись, виїхали у Луганську область. Глава сім’ї працював на залізниці водієм дрезини, трактористом, а потім став шахтарем. Після травми продовжував трудитись у копальні. Жили в Первомайську біля Попасної, у кризові 90-ті, коли не платили зарплат, а треба було виживати, купили хатину в селі Троїцьке, за 10 кілометрів від Попасної. Все було добре, поки не почалася війна. — У травні минулого року, коли сепаратисти набудували барикад, нам подзвонили з села (бо ми на хуторі жили) – мовляв, приїжджайте на збори, говоритимемо, як захиститися, бо крастимуть худобу, – розповідає Галина Павлівна. – А в нас були і кінь, і корова. Поїхали в село. Але на зборах молоді хлопці завели мову не про господарство, а про те, щоб перейти до Росії. Бачимо, що робити там нічого, і повернулися додому. Із червня 2014-го у Первомайську більше не бували. Галина Павлівна зізнається, що спочатку в суперечках у крамницях заступалася за Україну. Пізніше діти попросили відкрито не висловлювати погляди, бо знали, що за таке бойовики можуть і вбити. Восени Петро Романович поїхав на малу батьківщину у Смолярі попрощатися з рідними та друзями дитинства, бо вже не молодий. Не знав тоді, що доведеться тут доживати віку. Влітку минулого року біля Троїцького, за 1700 метрів від хутора Шуствалів, окопалися українські бійці. Сепаратисти стояли за чотири кілометри. Тож коли обстрілювали позиції нашої армії, то діставалося й хутору. — Люди говорили, що українські солдати і стріляти будуть, і птицю братимуть. Але в мене вони без копійки нічого не взяли. Навпаки, тушонку і мед приносили. Якось наловили рибки і питають, чи маю борошно. Я даю, а солдатик за пакетик простягає десятку. Кажу: ви смієтеся? Коли тушонку і мед приносили, то з мене грошей не брали… А Троїцьке з усіх боків було обкопане, щоб сепаратисти не прорвалися на Артемівськ. Били по хлопцях, а падало і на нас. То вже не життя. Встаєш рано і боїшся у хату зайти, – на очі Галині Павлівні навертаються сльози. — Я п’ять діб просидів у льоху. Тільки подзвоню дружині, що ще живий, як одразу на те місце падає кілька снарядів, – додає Петро Романович. На той час Галину Павлівну син Андрій уже вивіз у Миколаївську область. Через якийсь час довелося переїжджати й Петру Романовичу. Зібралися за 15 хвилин вночі й без світла. Хапали взуття і порозпаровували. Худобу довелося випустити з хлівів. – Їсти захочуть, то підуть до сіна. Його у мене багато було. Ми заможно жили. Крім коня, мали ще корову, бика, четверо свиней, 60 курей, 15 півнів, – перелічує пан Петро. – Інструменту було стільки, що всі навколо позичали. Коли перебралися у Смолярі, то жили спочатку в чужих людей. Петро Романович звернувся за допомогою до своїх друзів, яких у нього чимало. — Привів їх сюди і кажу, що є два варіанти: купувати іншу хату або ремонтувати цю. Вони оглянули її, обстукали і кажуть: будемо ремонтувати, – розповідає господар. Відтак почався грандіозний ремонт. Найперше вирішили зробити дорогу, бо хатина стоїть у низинці, навіть доїхати до подвір’я годі. Два дні тракторами возили землю, робили насип. Щодня працювало близько 30 чоловік. Потім викопали канави, аби трохи зібрати воду. Усіма роботами керував Василь Дейнека, якого Шуствалі вельми шанують. Тоді всією громадою взялися за хату для переселенців. Дах повністю перекрили, всередині замінили підлогу, за день змурували грубки. — Як тільки їх зробили і ще навіть не було на чому спати, я вже сюди переселилася. Спала на батьківському тапчані, – пригадує пані Галина. Навесні Андрій Шустваль на свій страх і ризик поїхав у Троїцьке. Продав бика, якого тримали сусіди, забрав деяку побутову техніку. Зерно «добрі люди» вже розібрали. Що буде з будинком і квартирою у Первомайську, Шуствалі не мають уявлення. Тож усі плани тепер пов’язують зі Смолярами. Заготовили чимало закруток. Поліські гриби та ягоди припали до смаку переселенцям. Господиня зізналася, що збирання ягід дуже заспокоює нервову систему. Бо ж турбується про синів (один із сім’єю поруч, у Старій Вижівці, другий виїхав у Росію). Обоє визнають, що без допомоги людей не дали б ради. Адже приїхали голі–босі. Проте жоден майстер не взяв грошей за роботу. Більше того, самі приходили до хати і запитували, чи вже зроблені, наприклад, двері, і якщо ні — зголошувалися їх виготовити. — Мій однокласник Степан Місірук, хоч інвалід дитинства, щодня ходив допомагати. Я дуже вдячна всім людям, які не кинули нас у біді, – тихцем втирає сльозу Галина Павлівна. – Не дай Боже нікому такої долі: все життя прожити, а потім покинути за один день… – схлипує жінка.
На фото: Галина та Петро Шуствалі біля батьківської хати.
