Про Дмитра Полікарповича Іващенка (1919–2004) — талановитого педагога, лідера дисидентського руху 60-х років на Волині, в’язня радянського режиму, викладача Луцького педінституту, керівника літературних студій, відомо не тільки в Україні(на фото)...
Про Дмитра Полікарповича Іващенка (1919–2004) — талановитого педагога, лідера дисидентського руху 60-х років на Волині, в’язня радянського режиму, викладача Луцького педінституту, керівника літературних студій, відомо не тільки в Україні, а й за її межами (на фото)... Ім’я цього достойника — справжній самоцвіт серед славних імен Волині. Він був особистістю, яка дбала про добро для загалу, добро духовне, вкладаючи всі сили й віддаючи своє життя на цей вівтар
Лариса ТОКАРЧУК, студентка Дмитра Полікарповича 1960 — 1965 рр.
Народився Дмитро Іващенко на Полтавщині 8 листопада 1919 року. У його життя вривалися і вибухи снарядів громадянської війни, і чорні дні найстрашнішого у світі Голодомору 1932—1933 років, коли люди вмирали, божеволіли, вдавалися до людоїдства. Пережив і страшну силу війни, куди у 1941 році третьокурсник Одеського університету (факультет українська філологія) пішов добровольцем. По війні приїхав на Волинь. Працював у Луцькій середній школі № 3, потім — у Луцькому вчительському (пізніше педагогічному) інституті імені Лесі Українки. До Дмитра Полікарповича людей вабили глибокі знання, широка ерудиція, інтелігентність і доброзичливе ставлення до своїх молодших колег, а таке тоді траплялося рідко. Іващенко ніколи не принижував студентів своєю професійною перевагою. Віддавав своє серце молодій генерації. Очолював літературну студію, редагував інститутську стінгазету, вчив писати твори, проводив семінари, колоквіуми, організовував зустрічі з письменниками. У 1963 році приїздив до нас і Максим Рильський, і Олесь Гончар. В автобіографії Дмитро Полікарпович писав: «Це був період, коли повіяло хрущовською відлигою. Я із захопленням сприймав появу творів шестидесятників, особливо — Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Ліни Костенко, Івана Світличного, Івана Драча. Хотілося донести ці нові віяння і до студентів. І не помітив, як відлига перетворилася на ожеледицю. І підсковзнувся». Любов до України, намагання пізнати правдиву історію нашого народу, поширення самовидавчої літератури — це не пройшло поза увагою радянського режиму. Йому цинічно сфабрикували антидержавну діяльність. Це був час брежнєвських репресій проти української інтелігенції. У день початку нового навчального року, 1 вересня 1965–го, було заарештовано викладачів інституту Дмитра Іващенка і Валентина Мороза. Відбувся гучний процес проти цих викладачів. А далі — мордовські табори, в яких незвичний в’язень «Митя» читав співкамерникам поезії своїх улюблених авторів. Через два роки звільнився і потрапив у прикордонне село Поромів Іваничівського району, в якому працював, як і в інституті, десять років. Багатьом молодим відкрив дорогу до успіху в педагогіці, письменстві, журналістиці. Його захоплено сприймали в селах Волині, в училищі культури, у Волинській духовній семінарії УПЦ КП, в гімназії № 21 м. Луцька, де був керівником літературної студії. Тут його зболіле серце зігріла молодь і вчителі навчального закладу. Вони свято бережуть пам’ять про видатного педагога. Іменем того, хто був для них сіячем справжнього українського слова, хто ним лікував людські серця, назвали студію. А це слово було емоційне, піднесене, світле. Воно робило людей кращими, добрішими, досконалішими. В одному з віршів він визначив себе «людиною назавжди, людиною — наскрізь» і таким був до кінця своїх днів. Повернувшись із заслання, він не змінився. Лише більше смутку стало у його добрих очах, плечі трохи опустилися, наче на них постійно лежав тягар того, що йому, людині, яка вірно і правдиво служила улюбленій справі, довелося пережити. І в незалежній Україні жив із довічним клеймом і почував себе дисидентом радянських часів. Його не запрошували на збори ветеранів, хоч пройшов війну від першого до останнього дня. Не помічали і в дні державних свят. Про це писав його учень світлої пам’яті Олег Потурай. На запрошення союзянок іноді виступав у нас — в Союзі українок. І продовжував читати, працювати, досліджувати… «Лебединою піснею» його творчості, за словами дружини Віри Лукашівни, була широка рецензія на книгу «Загублений самоцвіт» Оксани Мостович (США, Лексінгтон), що вийшла у 1999 році в харківському видавництві «Березіль». У книзі було 15 коротеньких новел та етюдів. Прочитав і був вражений, що пані Оксана вже півстоліття відірвана від рідної землі, від дорогого серцю Поділля, від України, а заговорила такою барвистою українською мовою! Дмитро Полікарпович написав рецензію, що друкувалася у «Літописі Волині» (ч. 2, 2003 р.), за яку пані Оксана Мостович склала подяки. У рецензії були слова: «Читаючи книгу п. Оксани Мостович «Загублений самоцвіт», з гіркотою думаю, як багато у нас отих самоцвітів не тільки загублено, а й навмисно свідомо знищено з волі падлюк–самодурів різного гатунку. І водночас проймаєшся гордістю за те, що були в нас і є такі Оксани, які не дають нам втонути в болоті збайдужіння і бездуховності». Тож не будьмо і ми байдужими і бездуховними, належно оцінімо життя і творчість Дмитра Полікарповича — великого педагога–сподвижника, Учителя вчителів, який за життя незаслужено не мав ніяких державних нагород, ні жодних звань, але чиє ім’я — в серцях тисяч його вдячних учнів. А серед них такі особистості, які пішли з його легкої руки у світ літератури, як Іван Чернецький та Олександр Богачук, Йосип Струцюк та Зіновій Лавренюк, Леся Ковальчук, Костя Шишко та Андрій Гнатюк, поети–журналісти Олег Потурай і Віктор Вербич… Впишімо це ім’я до когорти славних імен нашого міста.
