ЗАКАМУФЛЬОВАНЕ СВЯТОТАТСТВО

На місці трьох зруйнованих храмів Луцька стоїть пам’ятник атеїсту-комуністу. Так, так. Мова йде про погруддя комуніста Степана Бойка, що на вулиці Лесі Українки в Луцьку. Зайвим буде нагадувати про перипетії навколо нього від часу проголошення Незалежності України: неодноразові письмові й усні звернення до влади про відродження історичної і духовної правди, архітектурного обличчя, окраси цієї частини міста – відбудову духовної святині, яку войовничі атеїсти підступно й нахабно зруйнували у 1959 році

Андрій БОНДАРЧУК, письменник, журналіст, народний депутат України І скликання, почесний громадянин Волині, Луцька


Капличка справді неповторної і незвичайної архітектури була споруджена у рекордно короткий строк – за місяць. Міська дума задовольнила тоді прохання ради Луцького Хрестовоздвиженського братства на чолі з генерал-лейтенантом В.Ф. Панютіним про будівництво каплиці для привезеної з Москви копії Чудотворного образу Іверської Божої Матері і виділила для цього земельну ділянку, де колись стояв костел монастиря тринітаріїв. Братська каплиця споруджувалась переважно на кошти Братства, частково фінансувалася з міського бюджету та за рахунок пожертв. 27 травня 1894 року вона була урочисто освячена.
Братство, яке я нині очолюю, продовжує і розвиває традиції, справу свого попередника. Тому відбудова каплиці є не лише моїм професійним журналістським інтересом, патріотизмом лучанина, краєзнавця, почесного громадянина Луцька, а й обов’язком очільника організації з виконання статутних положень Братства, якому через рік виповниться 400 літ.
Зрозуміло, нині Братство одноосібно не спроможне розв’язати це питання, воно не має власних фінансових джерел. Але сприяти – це йому під силу. І при політичній волі луцьких чиновників за багато років можна було б і вирішити, спонсор теж би знайшовся. Звичайно, йдеться про відбудову копії історичної споруди, однак з іншою назвою. Та кожного разу, коли доходило до конкретного рішення, знаходилися різного штибу зачіпки (їх при бажанні можна знайти безліч), які зупиняли рух. Через деякий час сценарій повторювався.
Та не архітектурні нюанси й лабіринти були і є головним гальмом. На догоду ще впливовому колишньому червоному істеблішменту, вчорашнім перефарбованим, чиновницькому спокою ніхто не хотів позбавляти Луцьк (пам’ятника Леніну вже давно нема, червоні назви вулиць змінено, КПУ заборонена) хоча б цього ідеологічного символу, до того ж свого, волинського. Швидше всього це протиборство не за особу Степана Бойка, а за символ героїзації комуністичної ідеології, її минулого. Адже Степан Бойко – не громадський, не державний діяч, не діяч культури. Він – один із лідерів Комуністичної партії Західної України (КПЗУ), секретар її Волинського окружкому, професійний діяч партії, ідеологію якої засуджує Європа.
Нині, коли взято курс на декомунізацію, у кількох місцевих ЗМІ з’явились матеріали, які обтічно, а то й категорично стають на захист пам’ятника проти відновлення каплиці. Особливо категоричний у цьому луцький краєзнавець Олег Виноградов, який і справді немало зробив для вивчення історії Луцька. «Про відновлення каплиці мови не може бути», – каже він.
На жаль, його аргументи на захист пам’ятника й особи Степана Бойка – швидше політичні, аніж краєзнавчі, і замовчують деякі важливі історичні факти. Як головний аргумент Олег Олексійович викидає історичний козир: якщо, мовляв, говорити про відбудову, то треба відбудовувати первинну історичну пам’ятку – костел тринітаріїв. Адже на його місці й була споруджена каплиця.
Стоп! Але ж костел тринітаріїв збудували на місці старовинної (ХV століття) православної церкви святого Михаїла. То що ж первинне і що нам дорожче? Краєзнавець і ті, хто поділяє його думку, добре знають, що ні церкву, ні костел відбудувати нереально, однак туману напускають. Для чого – відомо.
Автор статті не шкодує слів, щоб оспівати героїку партійного діяча, який прожив усього 29 літ. Так, це трагедія молодої людини. Однак спроби з розрізнених фактів створити з КПЗУ та її лідерів щирих захисників інтересів українського народу з політичним підтекстом не тримаються купи, тим більше тепер, коли стали відомими втаємничені сторінки історії. На жаль, комуністи та їхні симпатики на наших теренах стали тоді добровільною жертвою ідеологічних хижаків червоної імперії. Степана Бойка закатувала польська влада, інших лідерів – більшовицька. Але тоді для КПЗУ ідейним натхненником, прапором був СРСР, програма її більшовицької партії.
Ось як визначило роль Компартії Західної України офіційне видання КПУ 1970 року «Історія міст і сіл. Волинська область»: «КПЗУ… широко пропагувала досягнення соціалістичного будівництва в СРСР, виховувала народні маси в дусі любові до першої в світі соціалістичної держави робітників і селян». Які ж це були «досягнення»? Розкуркулення, примусова колективізація, жахливий голод 1932–1933 років, масові репресії, активна підготовка до світової війни… Все це пережили і західноукраїнські землі після «золотого» вересня 1939 року. Тож КПЗУ фактично боролася за зміну польського окупанта на російського, комуністичного.
Був у програмі і практичній діяльності ВКП(б) ще один неодмінний постулат: махровий атеїзм. Двозначностей не існувало: комуніст – це обов’язковий безбожник. Тим більш – підвідомча партія, якою була КПЗУ. У 30-ті роки храми на Великій Україні руйнувались, грабувались, палахкотіли, перетворювались на склади, клуби, музеї атеїзму, тисячі священнослужителів були знищені, заслані у Сибір. Жорстке окатоличення, руйнацію храмів проводила Польща на західноукраїнських землях. КПЗУ мовчала. У Луцьку вже в повоєнний час у костелі святого Петра і Павла обладнали музей атеїзму, у Хрестовоздвиженській церкві – планетарій, планувалося закриття Свято-Троїцького собору, зникла каплиця навпроти гімназії № 4, деякі кладовища. Я вже не кажу, що робилось на теренах усієї Волині. Метою більшовицького богоборства було прагнення червоної влади змінити наше мислення, аби віру у Всевишнього замінити вірою у комуністичні догми, символи, носіїв цієї ідеології, аби ми забули дорогу до храмів, зневажили їх, повірили в торжество безбожжя над вірою. В цьому ключі вбачається і руйнація чудової каплиці, встановлення на місці трьох храмів пам’ятника носієві комуністичної ідеології. Хіба не святотатство?
Та в одному я таки погоджуюся із захисником Степана Бойка: той, мовляв, віддав життя за ту Україну, яку ми з вами зараз маємо. Маємо ж справді бідову країну. Якраз через вплив облудної ідеології, яка міцно сидить у головах багатьох українців. Погляньте, як далеко пішли наші сусіди, що давно провітрили свої мізки. На додачу, нас уперто тягне в могилу комуністичний релікт, ідейний брат КПРС, КПЗУ – московський двоголовий хижак.
Насамкінець скажу: не хотів би я опинитись у ролі чиновника міського чи обласного рівня, екскурсовода і вислухати заувагу іноземних туристів біля пам’ятника Степану Бойку: в Європу з таким ідейним багажем не приймають. Найкраще залишити його в музеї або перенести в інше місце.


На фото: Братська капличка. Фото початку ХХ століття та погруддя Степана Бойка.