«Я ГОТОВА БУЛА СТАТИ ПЕРЕД НЕЮ НАВКОЛІШКИ, ЩОБ ТІЛЬКИ ДОНЬКА ПРИЇХАЛА ДО ХВОРОГО БАТЬКА»

Або 75-річний ювілей Володимира Пасальського зі сльозами туги на очах...


Трохи більше п’яти років тому перед ворітьми Горохівського психоневрологічного інтернату зупинився легковик. Молода жінка, яка вийшла з автомобіля з чоловіком із посрібленими скронями, лише трьома словами відрекомендувала його культорганізаторові Валентині Мужик:
–Тепер він ваш, – видихнула про батька, сіла в машину і поїхала, не зауваживши ні безпорадності, ні безмежного відчаю в очах людини, яка подарувала їй життя. Посеред золотого вересневого дня тоді війнуло пронизливим холодом...

Леся ВЛАШИНЕЦЬ

«НЕ ВМИРАЙ, МАРІЄ», – У ВІДЧАЇ ПРОСИВ ДРУЖИНУ
Відтак вони знову побачилися аж у 2014-му, на похороні старшої доньки Володимира Артемовича Пасальського. Наталія померла від онкозахворювання, і про цю передчасну смерть, зателефонувавши в інтернат, тоді сповістив сільський голова.
Минулого понеділка Володимир Артемович святкував своє
75-річчя. Зболений душею, тілом, зустрів чоловік цю поважну дату. Думки звеселяли хіба що щирість тих, хто на старості замінив йому родину, святковий торт, спечений спеціально для нього працівниками інтернату, пісні на його честь, що лунали в інтернатівській світлиці. І ще, мабуть, мрії про жадане родинне тепло. Навіть ті, яким не судилося здійснитися. Тому співав, наче йшов багряним садом, посадженим своїми руками у молодості, співав під сльози тих, хто дарував йому це сокровенне свято:
Літа на зиму повернули,
Пливуть в осінній хмурості,
А я люблю, а я люблю,
Люблю, як в юності...
Ні роки, ні хвороба п’ятилітньої давності, вписана у медичну картку чоловіка задля перебування в інтернаті, не в силі були стерти з його свідомості найсвітліші спогади. Пам’ять ліричними мемуарами закарбувала роки, прожиті у злагоді і взаєморозумінні з дружиною Марією. Ні трішечки не жалкує – гордиться, що з її волі він 15 років трудився на шахтах Нововолинська, хоча вчився у Львові на кіномеханіка і в юності працював за фахом. Із непоганих шахтарських заробітків і з дбайливої вдачі господаря у Пасальських з’явився новозбудований дім, а у його світлицях, наче сонечка, заусміхалися донечки Наталія і Оксана.
– Поміж шахтарством і домашніми справами не мав часу і дихнути, – розповідає.
Та почувався найщасливішим у круговерті сімейних турбот. Прожив із Марією 47 літ. Незчулися обоє, коли й виросли дівчатка, як із благословення мами й тата пішли на свій хліб і створили власні сім’ї, як він із дружиною взяли на руки любих онучат і вже стали подумувати про золоту старість.
– Не помирай, не залишай мене, – просив у своєї Марії, тримаючи її на руках 9 років тому. Ніби відчував, що разом із нею десь далеко за обріями безповоротно зникне заповітна мрія.
Хату на той час уже заповів Оксані і Наталчиній доньці.

«ХОТІВ ЩЕ БУТИ ГОСПОДАРЕМ, ТА У МОЛОДИХ УСЕ ПО-СВОЄМУ»
Від болю втрати ступив на життєве роздоріжжя. Почувався одиноким у тому безпросвітному горі, а часом і недоглянутим, і голодним. Діти все хотіли робити по-своєму. Не приховує, що, бувало, й перечив їм, але не слухали, з часом все частіше почав заглядати у чарку, а врешті – і погоджуватися з думкою родини, що у якомусь інтернаті йому буде краще.
Пригадує, як сон, той день, коли опинився не серед старих і немічних, а серед душевно хворих людей. Тоді став відлюдькуватим і мовчазним, а в очах, у скляному від внутрішнього заціпеніння погляді, ні на мить не переставала жити туга за сім’єю. Якось вона повела його до рідного порога. Добре, що недалеко зайшов по незнайомій дорозі, і саме у цей час з роботи додому їхала на велосипеді Валентина Мужик.
Вмовила повернутися, щоб вранці вирішити всі проблеми, але щира розмова з тими, хто замінив родину, не клеїлася ще довго. Аж до того дня, коли культорганізатор почула гарний голос Володимира Артемовича у журливій пісні, яку підопічні заспівали в інтернатівському саду на одному з пікніків, організованому уже традиційно. Відтоді його почали звати інтернатівським соловейком.
«Тепер наш Володимир Артемович розправив плечі, він із гордістю вдягає вишиванку на концертні виступи. Помічаємо, що неабияке натхнення йому дарує відчуття зірковості», – так описують його сольні виступи, участь у гуртах «Водограй» і «Яреми» ведучі дійств, постійним учасником яких є Володимир Пасальський.
Пісень пам’ятає десятки ще й тих, які співали мама й тато. Мелодійні, досі нечувані, веселі і сумні, вони торкаються струн людських сердець.
Дні ідуть, літа минають,
Душа зове: «Прийди, кохана»,
Ти повернешся, я знаю,
Моя любов, моя жадана.
Ой ви очі волошкові,
Мов троянди, пелюстки-вуста,
Стан твій ніжний смерековий,
Ти веснянко моя чарівна, –
співає на «біс» для жінок свою улюблену пісню «Очі волошкові»… Із вірою, що дружина чує її з Небес.

У НАЙВАЖЧУ ХВИЛИНУ БІЛЯ ЛІКАРНЯНОЇ ПАЛАТИ БУЛИ ЧУЖІ ЛЮДИ
Біда увірвалася, як завжди, несподівано. І хоча він, чоловік шахтарського гарту, нікому не жалівся на фізичний біль, працівники інтернату зауважили, що у погляді їхнього підопічного, наче свіча, згасає вогник воскреслої життєлюбності, що втратив апетит і став худнути. Діагноз, поставлений районними і підтверджений обласними лікарями, був шокуючим для всіх. І про нього пацієнту сказали.
Він довго не погоджувався на хірургічне втручання, казав, що не хоче жити, бо не має для кого, нікому не потрібен.
– Ми ж теж для вас родина, – щодня вмовляла як батька директор Горохівського психоневрологічного інтернату Юлія Ковальчук. І врешті він погодився за умови, що на операцію вона піде разом із ним. А ще дорогою до Волинського обласного онкодиспансеру досі небалакучий Володимир Артемович, як на сповіді, переповів усе своє життя.
– Чи є у вас яке побажання? Чи мрія? – запитала тоді Юлія Олександрівна.
І почула вимовлене з батьківською любов’ю: «Хочу побачити доньку».
Оперували Володимира Пасальського у Горохівській районній лікарні. У ці години директор замість доньки ходила лікарняними коридорами, а в одну з хвилин взялася дзвонити до всіх абонентів, які могли б дати їй телефон голови із місця, де раніше проживав хворий. Почувши у слухавці його голос, попросила відшукати номер Оксани.
– Я благала її приїхати у лікарню як жінка, як донька, яка передчасно втратила тата. Казала, що стану перед нею навколішки, аби виконати батьківське бажання, – пригадує тепер.
– А що з ним? – почула.
Вона приїхала. Вродлива, елегантна, на власному авто. Він зустрів її усмішкою, наче маленьку, найріднішу, найдорожчу донечку. Балакав так, ніби приїхав із дому, а вона звідти, щоб відвідати його.
…Уже у січні (операція була наприкінці вересня минулого року) зал Народного дому «Просвіти» у Горохові знову аплодував Володимиру Пасальському на благодійній коляді «Повертайся додому живим» за виконання повстанської пісні «Вставай, брате». Дасть Бог, він ще не раз заспіває улюблені «Очі волошкові», бо хоче жити, щоб знову побачити свою Оксану, чотирьох онуків і правнучку. 

На фото: Володимира Пасальського вітають директор Горохівського психоневрологічного інтернату Юлія Ковальчук (зліва), культорганізатор Валентина Мужик і його музичний наставник Володимир Онищук .