«Ту дерев’яну люлю змайстрував наш родич», — усміхається Валентина Манячук (на фото) — єдина в Горохівському районі Мати-героїня...
«Ту дерев’яну люлю змайстрував наш родич», — усміхається Валентина Манячук (на фото) — єдина в Горохівському районі Мати-героїня...
Леся ВЛАШИНЕЦЬ
Віктор — первоцвіт кохання Валентини і Володимира Манячуків — народився у 1977–му, а тоді з року в рік, як небо світові — зірочки, дарували своїм дітям життя щасливі батьки. Оксана, Іван, Тетяна, Володимир, Василь, Микола, Надія, Олег, Максим, Анастасія, Дмитро — такими гарними іменами назвало подружжя своїх найдорожчих. Усі діти величали батьків на «ви» і підростали, затямивши Божу заповідь: «Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі». На жаль, 10 років тому Господь покликав у Вічність Володимира Севастяновича. Наче маленькі, горнуться ще й досі до серця матусі навіть найстарші сини і доньки. Віктора й Оксану долі вже повели від рідного порога своїми стежками, та всі вони однаково вдячні Берегині за науку, яку називають найпотрібнішою, — жити по совісті і бути чесними. Ще з дитинства кожен у домі мав свої обов’язки. Старші доглядали менших. І Валентина, одиначка у своїх батьків, і Володимир, який зростав у сім’ї, де було дев’ятеро дітей, удалися хазяйновитими, тому і в місті (одні з небагатьох його жителів) поралися біля корови та різної домашньої живності. Заодно і хлопців учили косити, орати, дівчат — бути господинями в домі. — Траплялося, правда, що замість дати їсти корові — бігли на футбольне поле. Прийшовши додому і побачивши мене біля худоби, миттю і собі бралися допомагати, — усміхаючись, жартома називала збитками безневинну дитячу забудькуватість, яка у цій сім’ї вважалася після сказаної неправди найбільшою провиною. — Чи сварилися між собою старші і менші? — Діти як діти — бувало всяко, але я ніколи не чула поміж ними образливих слів, борони Боже, лайки. Вони не вміють гніватися, ніколи не роблять на зло, не посилаються одні одними, якщо треба виконати якесь доручення. Навіть ті, хто пізно повертається з роботи, стараються бодай щось допомогти по господарству, — розповідала про сімейні будні і свята моя дуже скромна і водночас комунікабельна співрозмовниця. Говорила не з гордістю — швидше з розумінням важливості того, що, як і мріяла, виростила дітей добрими, чемними й порядними. …Вона ще й тепер не засне, доки до хати не посходяться всі десятеро, а вони, як маленькі, діляться з нею навіть цукеркою, навперебій пропонують зробити каву чи посмакувати тим, що готують і дівчата, і хлопці, доки вона працює. «У цієї Жінки, Матері, Майстра ми вчимося мудрості, толерантності, відповідальності», «Вона ще в суботу могла бути на роботі, а в понеділок ми раділи, що народила сина чи донечку», «У декретній відпустці за жодною дитиною не була й року», «Завжди каже у вічі те, що думає», — так характеризували свою колегу–ювілярку, яка 35 років пропрацювала у ТзОВ «Еталон», колишній керівник підприємства Юлія Ковальчук, головний бухгалтер Людмила Киселюк, в. о. начальника ВУЖКГ Степан Білозір. Доброзичливі еталонівці з поваги одні до одних ревно дотримуються прекрасних традицій свого колективу — вітати не лише ювілярів, а й ветеранів праці. Щоправда, їм прикро, що через специфіку роботи підприємства (а воно відповідає за внутрішні роботи у горохівських багатоповерхівках та інших будівлях, ремонти каналізаційної системи, водопроводу, покрівель, за порядок у підвалах і на горищах) таких мають небагато — більшість не витримує труднощів. — А нашій Валентині Тихонівні свою повагу ми хотіли висловити з особливою гордістю за неї. Цю жінку шануємо за мудрість, за слушні поради і сонячну материнську доброту, — переповіла почуття всіх членів колективу економіст «Еталону» Алла Ружанська. У хвилини, коли на честь Валентини Тихонівни линув водограй пісень у виконанні працівників районного народного дому «Просвіта», у її сяючих сльозами вдячності очах промайнули чудові життєві роки. Чого ще просить у долі? Щоби не лише її, а й усі діти були вдячні батькам і тільки від щастя плакали матері.
