Як ви звертаєтеся до батьків? На «ви» чи на «ти»? Здається, ніби це не суттєво і нема що обговорювати...
Як ви звертаєтеся до батьків? На «ви» чи на «ти»? Здається, ніби це не суттєво і нема що обговорювати. Та днями з подругою добрих півгодини просиділи за цією темою, і виявилося, що річ, яка в моїй уяві зроду не поставала як предмет суперечки, ховає у собі більше, ніж різницю в одну літеру
Інна ПІЛЮК, інженер прес–центру ПАТ «Волинь-обленерго»
Лариса має двох чудових синочків-школярів. Вона – лучанка, чоловік – із Ківерцівського району. Саме він наполіг, аби діти зверталися до них на «ви». А от мама досі соромиться, коли їде в маршрутному таксі і хлопці кажуть їй «ви». Зізнається, що комфортніше почуває себе, коли діти мовчать. Вона не проти їх перевчити, але пояснити дітям, чому донині вони називали її нібито неправильно і тепер повинні говорити інакше, не знає як. Та й сперечатися з чоловіком на цю тему не хоче, адже не має суттєвих аргументів, аби відстояти свій варіант звертання. До чого апелювати? До необґрунтованого сорому? Від чого? Перед ким? Особисто я звертаюся до батьків на «ви». Так говорили сусідські діти, так зверталися мої батьки, дядьки, тітки до своїх, а ті – до своїх. І, чесно кажучи, до тринадцяти років, відколи перейшла вчитися до міської школи, я й не знала, що буває якось інакше. Почувши серед нових однокласників, що на «ви» звертаються тільки до чужих людей, була як мінімум здивована. Довго не могла зрозуміти, як це: казати старшим на два десятки років людям, нехай і рідним мамі з татом, «ти». Особливо ж різало слух, коли таке звернення адресували ще й бабусям і дідусям. Після закінчення школи уже не від школярів, а від дорослих колег чула, що оте «ви» багато хто справді трактує як щось чуже і таке, що зі стосунками у родині не може мати нічого спільного. Мої аргументи, що це ввічливість, а не відчуження і що, зрештою, саме такою є власне українська форма звертання, безапеляційно програвали. Різниця в одну літеру несподівано створила цілу прірву у трактуванні, здавалося б, абсолютних істин – ставлення до батьків. Для одних «ти» стало синонімом неповаги, для інших «ви» – відчуженням. Хіба ж таке забарвлення повинна мати палітра емоцій у звертанні до батьків? Невже коротеньке слово здатне показати, яка ви насправді дитина для своїх мами і тата? Приємно перечитувати Івана Нечуя–Левицького, Панаса Мирного. Бо у них батьки – не просто «ви», а «мати казали», «батько веліли». Люблю, коли від наречених чую: «Просили батько, просили мати». Хіба тут вчувається, що то говорять про чужих людей? Один поважний професор на лекції якось нам порадив: «Якщо не знаєте, як правильно сказати, кажіть так, як говорила ваша бабця. Вона якщо і не знає науки, то інтуїтивно промовить чи зробить правильно». З того часу не раз користуюся цим правилом, бо, як і викладач, вірю, що все правдиве і справжнє дійсно заховане у старенькому серці українського села. Щиро сподіваюся, що дискомфорт моєї подруги перед тим, що вона – мама на «ви», більше її не турбуватиме. Соромитися такого слова чи зневажати звертання на «ти» – то соромитися абсолютно однакової любові, просто захованої у різні літери.
