«НАСТАВИЛИ ОДИН НА ОДНОГО З НІМЦЕМ АВТОМАТИ І… НЕ ВИСТРІЛИЛИ»

Волинянин Іван Мельник (на фото) у 1945 році брав Берлін...

Ніна КОСТРУБА


У родині Кирила та Марти Мельників із волинського села Хорлупи, що на Ківерцівщині, підростало семеро синів: Миколай, Григорій, Андрій, Іван, Михайло, Володимир, Ростислав та донька Ганна.
Іван Мельник – мій батько. Він сповна відчув гіркоту неволі, пройшов фронтовими дорогами Польщі, зустрів довгождану Перемогу в Берліні. Відлетіла його світла душа за обрій, оселилася у Царстві Небесному, а я, згадуючи про найріднішу людину, щемливими споминами повертаюсь у дитинство, у ті вечори, коли в отчому домі панувала тиша і тато емоційно, схвильовано розповідав нам про страшні часи фашистської навали.
…Із заходу доносився гуркіт канонади, час від часу простір пронизував гул літаків. Прихід німців був несподівано швидким. Тривога оповила село, не чулося звичного гомону, люди ховалися по своїх домівках, усіх лякала невідомість. І лише коли почали забирати молодь на роботу до Німеччини, селяни усвідомили, яке горе прийшло на їхню землю. Не оминула лиха доля і мого батька – весняної пори 1942 року, коли старші брати розійшлися фронтовими дорогами, а менших пригортала до своїх грудей ненька, його, 17–річного хлопця, вивезли на примусові роботи. Що міг бідняк узяти з собою – шматок чорного хліба, таку–сяку одежину і щиру віру у повернення додому. Та до цього було ще далеко. Спочатку невільників товарним вагоном доставили у Польщу, затим – у невелике німецьке містечко, де під конвоєм привели на цегельню, а там – непосильна рабська праця з ранку до вечора без відпочинку.
Разом із товаришем батько вирішив утікати. Якось, коли їх колоною вели в бараки, погляди друзів зустрілися – і цим було сказано все. Вони миттєво рвонули у провулок, забігли у чийсь господарський двір, тоді – у хлівець, де були свині, і завмерли. Звідусіль чулися постріли, гавкіт собак, гамір. Здавалося, серця хлопців вирвуться з грудей. Видно, Господь того дня вберіг їх, бо якби юнаків знайшли – смерті не оминули б.
Тато не раз добрим словом згадував хазяїв–німців, які, певно, знали про переховування втікачів на їхньому обійсті, але не видали. Уночі вибралися з хліва. Знесилені й голодні, вони йшли на схід здебільшого вночі, вдень ховаючись у лісі чи у стіжках сіна. Не раз підсобляли «бауерам», щоб отримати окраєць хліба. Місцеві жителі казали: «Гітлер капут».
Переможною ходою йшов 1944 рік… На території Польщі Іван Мельник та його побратим Станіслав Болковський із Житомирщини зустрілися з частинами Радянської Армії і після перевірки стали бійцями 112-го Гвардійського стрілецького полку. І знову – шлях на захід… Форсування річки Одер, жорстокі бої, гіркі втрати товаришів… Старший сержант Іван Мельник також був поранений та контужений, але після недовгого перебування у військовому польовому госпіталі повернувся на фронт.
Запеклі бої точилися в Берліні, німці люто билися за кожен провулок, кожну вулицю. Та були серед них і ті, хто розумів неминучість капітуляції і не хотів марного пролиття крові. Про один із таких випадків тато розповідав:
— З боями ми просувалися від будинку до будинку. В якийсь момент я вибіг із-за рогу багатоповерхівки з автоматом напоготові, а назустріч мені – німецький солдат. Ми подивились один на одного – і без слів усе зрозуміли: він побіг в один бік, я – в інший, не зробивши жодного пострілу.
Батько зустрів Перемогу в Берліні, бачив, як гордо майорів радянський прапор над рейхстагом. Удостоєний ордена Великої Вітчизняної війни, медалей «За взяття Берліна», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.». Як дорогу реліквію зберігав публікацію колишнього редактора ківерцівської районної газети «Вільним шляхом» Петра Юшковця про свою обпалену війною юність.
Лише в 1947–му повернувся мій дорогий тато, Іван Кирилович Мельник, до свого рідного села Хорлупи. Того ж року одружився з місцевою дівчиною Лідою, разом вони прожили 50 літ, виховали двох дочок, дочекалися онуків і правнуків. Усе життя батько працював у колгоспі, ніколи не мав ворогів, тихо і спокійно 75-річним відійшов у Вічність, залишивши про себе світлу пам’ять сільського трудівника, справжнього господаря і з часом пожовклі фронтові світлини.