Ці рядки однієї з пісень про Другу світову стосуються не лише моєї сім’ї, в якій з тих, хто пережив той час, вже нікого не залишилося в живих...
Ці рядки однієї з пісень про Другу світову стосуються не лише моєї сім’ї, в якій з тих, хто пережив той час, вже нікого не залишилося в живих. Але принаймні їхні могили завжди доглянуті, й у великодні чи післявеликодні дні ми несемо їм крашанки чи писанки, вітаючись зі своїми рідними радісними словами: «Христос Воскрес!» На жаль, цього не можна зробити на могилі нашого дідуся Дмитра Михайловича Федуна, уродженця села Угів на Горохівщині (нині приєднане до села Сільце. — Ред.), який у 1920–х роках став мешканцем села Пильгани нині Горохівського району
Раїса ПАНАСЮК
На превеликий жаль і сором, в авторки листа немає якихось достовірних відомостей про Дмитра Федуна, бо все доросле життя прожила поза сім’єю, в якій народилася. А в іншій через ранню кончину старших її членів не вдалося віднайти якусь інформацію про тих, хто не повернувся. Одним із них був і мій дідусь Дмитро, могила якого невідомо де. Втім, дещо з розповідей бабусі та батьків я таки знаю. Мобілізували Дмитра Михайловича на фронт у 1944 році, коли з Волині вже вигнали нацистів. І хоча за віком, як казали рідні (дати народження не збереглося), він і не підлягав мобілізації, та була одна «причина» — усіх мешканців кутка, де проживала наша родина, звинуватили у допомозі «партизанці» (упівцям). Тому всіх чоловіків і кинули в саме пекло. Цілим і неушкодженим повернувся лише один. Другим був мій дідусь, який після важкого поранення і тривалого лікування в місті Тамбові теж добрався додому. Він розповів сім’ї, як у нього на очах загинули сусіди і як його напівживого витягнули з–під купи трупів на возі (їздовий помітив, що ворухнулася рука в одного з «мертвих»). Відсилаючи додому солдата після поранення, лікарі суворо заборонили йому братися до важкої роботи. Та чи міг він спокійно дивитися, як його невеличка на зріст, згорьована за роки війни Палазя щодосвітка тягне косу на лузі, змушує дітей-підлітків ходити за плугом? Взявся і собі за чепіги. Та не надовго прикипіли чоловічі руки до знайомого знаряддя — закровоточили ще свіжі рани. Відвезли солдата до Луцька в обласний госпіталь, який тоді нібито знаходився на місці нинішнього тубдиспансеру. Там чоловік і помер, про що повідомили сім’ю. Та через недбалість сільська листоноша вчасно не вручила повідомлення (як пояснювала пізніше, боялася завдати болю сім’ї померлого). Уже від людей бабуся довідалася про смерть чоловіка. Та коли поїхала забирати тіло, то з’ясувалося, що його вже немає. Тіло потримали відведений час і поховали у лікарняному дворі як безрідного (тоді таких було немало). Сторож показав кілька свіжих горбиків землі без написів, але де саме лежить Дмитро Федун, ніхто не знав. Поголосивши на могилах, бабуся зібрала з кожної пригорщу землі і поїхала додому, залишивши свого Дмитра навіки в чужому місті, у дворі, де по могилах топчуться тисячі ніг, де, як у пісні «могилки немає в ці дні, а, може, вже виріс там сад». Підтвердженням цієї історії стала розповідь мого батька Івана Михайловича Панасюка, який 1965–го лікувався в обласному тубдиспансері і випадково зустрівся з колишнім сторожем госпіталю. Той підтвердив, що у дворі і справді хоронили померлих. Нині, проходячи чи проїжджаючи мимо, я схиляю голову у скорботі перед світлою пам’яттю свого предка, хоча і не впевнена остаточно, що він спочиває саме там. с. Борочиче Горохівського району.
