Розірвані душі страшніші за розірвані тіла

Людмила ВЛАСЮК

РЯТУЮТЬ ЇХ НЕ ГРОШІ, НЕ ОРДЕНИ ТА МЕДАЛІ…
«Коли бачиш розірвану душу — це набагато страшніше, ніж вигляд розірваного тіла». Ці слова українського журналіста Юрія Бутусова — постріл у самісіньке серце. Для мене він є прикладом справжнього воїна слова, як і для багатьох військовослужбовців, які сприймають його за свого. Адже у кожного, хто бачив війну, розривається душа — за тих, хто не повернувся. Перед їхніми очима — багато смертей, і це вбиває людину зсередини. Це ж не так просто — натиснути на курок… Чимало й тих хлопців, котрі побували у лещатах бойовиків. Вони мовчать, замикаючи світ у власному серці. І рятують їх не гроші, не ордени та медалі, бо ж не вони визначають мужність та вартість життя. Рятує Віра та Любов. А ще — молитва. Вони не люблять, коли їх пафосно називають «героями», бо кожен із них знає: потрібно боротися за життя. І тоді, коли йдеш мінним полем, і коли перебуваєш у полоні. І навіть після повернення, коли ще й досі за залізними ґратами знущань знаходиться душа. Ідуть у смертельну пастку не за нагородами і зірками на погонах, а за маленький шматочок землі, який третій рік титанічними зусиллями і неймовірною силою духу утримують українські військові. Повірте, це зовсім мало — і кольори, і полотнища над ними. Їм потрібні наші слова.

…ТАМ, ДЕ НА КОЖНОМУ КРОЦІ СМЕРТЬ ДИХАЄ В ПОТИЛИЦЮ…
Щодень із фронту приходять невтішні звістки про загибель або поранення наших військових, теракти і диверсії стали буденністю, політики в багатогодинних телевізійних шоу не припиняють вправлятися у красномовстві, доки на Сході гинуть справжні борці за незалежність своєї країни. Вони не вміють говорити полум’яних фраз, зате достеменно знають ціну життя. Коли поранені і змучені несуть на плечах з поля бою своїх товаришів. Коли з усіх боків долинають стогони, крики, волання про допомогу — і закінчуються бинти. Коли шнурками від берців перетягують рани. Вони довіряють один одному, бо, пройшовши жорстоку школу війни, знають: такі не зрадять. Це не раз доведено на фронті. Там, де на кожному кроці смерть дихає в потилицю, краса життя відчувається особливо спрагло — у посмішці побратима, коли всі повернулися живі, коли мирне небо над головою. І коли за якихось сто кілометрів від кордону нічну тишу сколихує дика музика дискотек, душа розривається знову… Десь у полі стоять хрести з безіменними могилами, а тут аплодують і ревуть, мов на стійбищі. Тут ніхто не думає про війну.

Більшість із нас не бачить, як у військових госпіталях пересуваються на візках та милицях поранені. Після пережитого вони стали іншими людьми. Зі зраненими душами, скаліченим тілом, зміненим світоглядом. Попереду — важка психологічна адаптація, яка триватиме не рік, і не два — можливо, все життя. Навіть сильні духом ламаються.

Зустрівши на вулиці молодого чоловіка напідпитку, чимало з нас з осудом проводжає його поглядом: мовляв, усі п’ють, хто був на війні. Просто ще свіжі враження і рани. І найстрашніше те, що ця безодня може затягнути. Так помирає душа людини. Не від куль, а від зради. Коли бачить інше життя, не те, за яке довелося боротися. Бо там, на Сході, хлопці люблять свою державу в сотні разів сильніше, ніж вона їх. Тому так легко судити тих юнаків, які насправді захищають Україну, і так важко покарати справжніх її зрадників. Хіба ж можливо забути те, що Янукович — убивця дітей, і він, і його оточення мусять бути передані суду і покарані?!

Самосуд здійснюємо ми самі і над жителями Донбасу, а серед них є ті, хто не вітав окупантів. Вони там народилися й збиралися жити далі. Просто тому, що це їхня Батьківщина… Засуджувати можна тут, де розмірене життя та розважальні фільми, де не бачимо війни, не відчуваємо, як тремтить земля, пронизана снарядами, не живемо в підвалах чи у квартирах з вибитими віконними рамами, не лежимо вночі на підлозі без сну, здригаючись від кожного спалаху у вікні. Засуджувати можна тут, але не там, де вбивають…

З ВИСОКОГО ВЛАДНОГО КАБІНЕТУ ЛЮДСЬКУ ДУШУ НЕ ПОБАЧИШ
Народ має довіряти владі. Лише в цьому випадку можливо збудувати могутню незалежну Україну, де люди відчуватимуть, що за їхньою спиною стоїть найвища сила — закон. Легко говорити про війну, дивлячись на світ із вікна владного кабінету та окреслюючи нові українські реалії. Звідти не побачиш людську душу.

А реалії сьогодення сумні: у кожній школі — на світлинах обличчя тих, хто ще вчора сидів з нами за однією партою чи гуляв вечірніми вулицями і вірив у життя. Найбільше вражають їхні погляди. Страшне відчуття втрати не полишає душу і не дає видалити з пам’яті жодного імені. У такі моменти небо падає. Тому над Іловайськом, Дебальцевим та Волновахою для мене воно завжди буде чорним. Від пролитої крові.

Мати одного із загиблих маневицьких хлопців постійно носить світлини сина із собою. Показуючи ті знімки, вона бажає одного: щоб її сина не забули. Інша мати боїться, що ніколи так і не дізнається, де її син, чи є в нього могила і чи хтось колись принесе туди квіти.

Ми остаточно усвідомили, що війна на Донбасі не буде короткою. Дипломатичні домовленості не виконуються, бойові дії на фронтах тривають, а в країні популяризують службу за контрактом. Не закінчується і бурштинова лихоманка. Поки політики розгулюють по столиці, приєднуючись до Маршу рівності та інших парадів, а їхні діти відпочивають на екзотичних островах, керують бізнесом, прості хлопці воюють за Україну. Над ними лише небо, за яке у вісімнадцять років кладуть голови. Нерви оголені до межі. Міна уповільненої дії може почати свій відлік у будь-який момент. Коли закінчиться терпіння і відповідати за понівечені душі все ж таки доведеться…

«Сина вкинули в кузов автомобіля і везли полем, що було встелене тілами солдатів. Так почався полон. Цілий рік у колишній слюсарній майстерні, де замість ганчірки лежав український прапор», — продовжувала свою сповідь у листі Марина. — І сьогодні, після обміну, кожної ночі його тіло і розум проходить крізь вогонь «Градів», «Смерчів», «Ураганів», по випаленій чорній українській землі. У нього нічого не болить. Тільки душа, мов придавлена бетонною плитою, оживати ніяк не хоче».

Марія поклала конверт до старої коробки, де зберігає листи з Афганістану. Це все, що залишилося їй від чоловіка. А ще орден, вручений посмертно. На світанку, як тільки на небі догоріла остання зоря, вона вже стояла під ворітьми храму. Прийшла перша. Запаливши свічу, довго молилася перед образом святої Богородиці. За чужого сина.