«БАГАТО БУЛО ОХОЧИХ ПОСТАВИТИ НАШУ ГАЗЕТУ НА КОЛІНА…»

Заслужений журналіст України Микола Вельма (на фото) про свої 30 років перебування на посаді редактора громадсько-політичного часопису «Вісті Ковельщини»

«ГОЛОВНЕ — НЕ ПАДАТИ ДУХОМ І КЛЯТО ПРАЦЮВАТИ»
Редагувати газету я почав у період, коли стартувала горбачовська перебудова. І хоч нині мені дико чути слова Михайла Сергійовича про справедливе приєднання Криму до Росії, не можу не сказати про його внесок у справу розбудови гласності, демократії і свободи слова у колишньому СРСР.
Це був воістину «золотий» час для нас, журналістів. Поступово зникали раніше заборонені теми, відкривалися таємні сторінки історії, розвитку набувала критика в пресі. Щоправда, все це давалося складно й не дуже швидко. Стара бюрократична машина, хоч і працювала з перебоями, чинила відчайдушний опір свіжому вітру перемін.
В авангарді перебудовних процесів у нашому краї йшов журналістський колектив «Радянської Волині» на чолі з легендарним (не побоюсь цього слова) нашим земляком Полікарпом Шафетою. До того, як я став редактором, ми вже були знайомі, але найбільше, так би мовити, професійне єднання відбулося у перебудовні роки. Я був довіреною особою Полікарпа Гервасійовича у 1990 році, коли він балотувався кандидатом у народні депутати України. І хоч розумів, що у той час шансів у нього майже не було, в кущі не сховався, а їздили разом по району, бували у трудових колективах міста.
Мій старший колега, на жаль, наївно сподівався, що виборці підтримають свого земляка, оцінять його інтелект і демократичні погляди. Та проблема була в тому, що і так звані демократи, і партійні ортодокси вважали його «чужим». Більше того, обком партії все робив для того, щоб Шафета у депутати не «пройшов». Була навіть єзуїтська пропозиція від тодішнього очільника Волині товариша Павленка, щоб свою кандидатуру виставив і я, в «піку», так би мовити, незручному і норовливому головному редактору «Радянської Волині».
Я, незважаючи на шалений тиск партійної номенклатури, котрий межував із примітивним шантажем, категорично відкинув цю провокаційну пропозицію й далі продовжував агітувати за Полікарпа Гервасійовича (до речі, про зрадницькі дії його колег по компартійному бюро обкому нічого не розповідав. Не хотів травмувати його вразливу душу).
У результаті Шафета не переміг, як не перемогли інші висуванці КПРС–КПУ. Партократи перестаралися і перестрахувалися, фактично ввімкнувши «зелене світло» на шляху до депутатського крісла молодому, але наполегливому в досягненні мети «рухівцю» Андрію Мостиському. Обрання його засвідчило крах теорії і практики ідей комунізму, але не принесло великого щастя й демократичним силам Ковельщини: вони згодом переконалися, що для Мостиського кар’єра — понад усе. Де він зараз і як служить Українській державі, напевне не знає ніхто.
Полікарп Шафета у буремні дев’яності був для мене і вчителем, і наставником, і другом, хоч нерідко ми з ним і полемізували, і дебатували (як і з його наступником — теж моїм великим другом, світлої пам’яті Степаном Сачуком, часи спілкування з яким не забуду довіку). Однак, як мені здається, разом із однодумцями–журналістами дещо зробили для утвердження свободи слова, гласності і плюралізму думок у волинській пресі. Досить сказати, що тиражі і «Радянської Волині», і тодішнього «Прапора Леніна» просто «зашкалювали» — в обласної газети, якщо не помиляюсь, наклад перевищував 220 тисяч примірників, у нас — 20 тисяч.
Ніколи не забуду крилаті вислови Полікарпа Гервасійовича — «Які політики, така й політика», «Час будувати мости, а не рити окопи». Але найбільше мені врізалися у пам’ять його оптимістичні слова, котрі вимовив на одній із зустрічей, де я журився з приводу важких часів для «малої» преси.
— Запам’ятай, Миколо, газета у Ковелі виходила за поляків, за «перших совєтів», за німців, за «других совєтів», за Хрущова і за Брежнєва, буде виходити й за демократів. Головне — не падати духом, вірити у краще і клято працювати, незважаючи ні на що, — сказав він тоді так переконливо, що вселив у мою душу оптимізм і надію.
Так і сталося. Тому й сьогодні молодим ковельським журналістам я часто повторюю ці пророчі слова і рекомендую не лякатися труднощів, а йти вперед і перемагати.

«ЯКБИ СТАЛИ НА ШЛЯХ УГОДНИЦТВА — ЗНИЩИЛИ Б САМІ СЕБЕ»
Складність редагування міськрайонної газети полягає не тільки в масштабності роботи, коли доводиться висвітлювати проблеми, якими живе і місто, і район, враховувати громадську думку, яка буває досить суперечливою і неоднозначною серед різних категорій читачів. Не менш важливо — знайти правильну «тональність» у стосунках із співзасновниками, яких у «Вістях Ковельщини» було аж чотири — районна і міська ради, райдержадміністрація, а також трудовий колектив редакції.
За компартійних часів, звичайно, все вирішував міськком партії, його перший секретар. У роки незалежності України «перших секретарів» виявилося мінімум троє. З поглибленням демократичних процесів, зміною виборчого законодавства і обранням депутатів до рад за партійними списками таких вождів і вождиків з’явилося значно більше. Дехто із них чомусь вважав, що газета — їхня власність, а редактор — слухняний виконавець волі всіх і кожного зокрема.
З цього приводу міг би навести десятки прикладів зі своєї тридцятирічної редакторської практики, які могли б слугувати підтвердженням висловленої вище думки. Але не хочу згадувати ані конкретних прізвищ, ані фактів тиску на мене. Тим більше, що ці спроби успіхом не увінчувалися та й увінчатися не могли. І не тому, що ми з колегами діяли за принципом підлабузництва чи угодовства. Якби пішли таким шляхом, то нас просто знищили б прихильники одних, других або третіх співзасновників.
Наша позиція полягала в іншому: ми співпрацювали з усіма гілками виконавчої і представницької влади міста та району, але не дозволяли командувати нами і диктувати, про кого й про що писати. Тим більше намагалися не друкувати замовних статей, в яких опоненти обливали б один одного помиями.
Як відомо, найпоширенішим «чорний піар» буває під час передвиборчих перегонів. Ми в колективі взяли за правило: широко надавати слово кандидатам у депутати, які займають конструктивну позицію, пропонують реальні до здійснення програми, але разом із тим рішуче відмовляти любителям скандалів, бездоказового критиканства чи відвертого очорнення суперників.

«ПЕРЕМІГ, БО НЕ БОЯВСЯ ЙТИ ДО ЛЮДЕЙ НА РОЗМОВУ»
У моєму непростому життєписі була сторінка, яка випадає на долю далеко не кожного журналіста: у 90–х роках минулого століття довелося очолювати міську раду у Ковелі. На передвиборчу кампанію я не витратив жодної копійки власних коштів — тоді ще можна було дозволити собі таку розкіш. Однак, враховуючи досить сильну конкуренцію з боку місцевих націонал–демократів, виборчу кампанію проводив, як то кажуть, очі в очі. Тобто ходив від хати до хати, від квартири до квартири виборців округу і вів з ними довірливу розмову. Ставилися до мене по–різному, задавали не завжди приємні запитання, на які намагався відповісти відверто й чесно. Така «тактика» дала свій результат.
… Люди старшого покоління пам’ятають той бурхливий революційний час. Стара компартійна система руйнувалася, а нова українська демократія ще тільки народжувалася. Страйки, мітинги, пікети, тотальні дефіцити, інфляція, корупція, безробіття — такими були реалії тогочасного життя.
Я намагався бути в гущі подій: відвідував трудові колективи, де кипіли воістину шекспірівські пристрасті, виступав на мітингах, інших масових акціях. Систематично друкувався в пресі.
Місцева газета стала трибуною гарячих дискусій, полеміки, критики, в якій брали участь представники різних політичних сил, хоч, звичайно, редакція стояла на твердих державницьких позиціях. Сьогодні з приємністю згадую громадсько–політичних активістів дев’яностих років, які водночас були дописувачами міськрайонки. Ось прізвища декого з них: Богдан Бачук, Юрій Музичук, Адам Поляк, Марія Хотинська, Ніна Горик, Віктор Стрижеус, Анатолій Шевченко, Ганна Гнатюк, Анатолій Семенюк, Ігор Лучко, Володимир Осіюк, Ігор Пащук, Яків Лавренко, Григорій Олійник, Алла Полякова — зрештою, всіх назвати неможливо.
Взагалі, будь–яке періодичне видання повинно мати свій актив громадських дописувачів — не обов’язково численний, але неодмінно боєздатний. Цим може похвалитися аж ніяк не кожна редакція, а дарма. Бо позаштатні кореспонденти, яких за радянських часів називали «робсількорами», це — опора журналістів. У цьому я переконався на власному досвіді, а тому й нині маємо чималий загін авторів, які виступають із ґрунтовними публікаціями на різні теми — політичні, економічні, соціальні, надсилають поетичні і прозові твори, гуморески, байки, фейлетони. Звичайно, всі дописи навіть при усьому нашому бажанні ми не можемо опублікувати, але до кожного листа у мене і моїх колег — максимум уваги.
Утішає, що є ще порох в порохівницях у вже згадуваного Анатолія Семенюка. Електрик за професією, він виріс до талановитого публіциста, поета, історика–краєзнавця. Гострі проблеми морального виховання, релігійної освіти порушує ветеран педагогічної праці Дмитро Корнелюк. Яскраво квітне журналістський талант у голобських, як ми їх називаємо, «дівчат» — Лідії Гарлінської, Валентини Остапчук, Валентини Січкар. Високою національною ідейністю позначені виступи у газеті Антоніни Гладун, Лідії Козулі, Василя Марчука, Ігоря Верчука, радують поетичні твори Віталія Лихобицького, Олени Мокроусової, Івана Ярошика, гумористично–сатиричні дописи Степана Тюбая, Аркадія Чабанчука, Кості Волинського та багатьох, багатьох інших.
Я так детально зупинився на ролі громадських дописувачів тому, що впевнений в майбутньому. Після завершення процесу роздержавлення вони стануть найпершими помічниками журналістів. Ці люди — повноважні представники редакційних колег у найкращому розумінні цього слова. Від них залежить і авторитет газети, і її популярність, і рівень передплати.

«У НАС ВЗАЄМНА ЛЮБОВ: Я — В ЖУРНАЛІСТИЦІ, ВОНА — В МЕНІ»
Але повернуся до 1990 року, коли очолював міську раду у Ковелі. Через деякий час внаслідок чергових змін у законодавстві виникла необхідність об’єднати посади голови ради і голови виконавчого комітету. Проте я прийняв тверде рішення: не йти в мери Ковеля, а зосередитися на роботі в газеті. Далеко не всі сприйняли мій вибір, але знали: він остаточний і «оскарженню» не підлягає. Міським головою був обраний Анатолій Семенюк.
Нині, коли пройшло так багато літ, іноді думаю: а чи слід журналісту йти у владу? Скажу прямо: якщо журналістика — це своєрідне хобі, спосіб заробляти на хліб, то йти не тільки можна, а й потрібно. Можливо, там ви себе реалізуєте на сто відсотків. Але коли журналістика — це любов на все життя з усіма її радощами і прикрощами, успіхами і невдачами, злетами і падіннями, розчаруваннями і надіями, то нікуди йти не потрібно. Ви маєте бути там, де визначено долею, Богом, батьківськими генами. Так, це важко, це каторжно, але і… прекрасно — писати для людей та про людей, відчувати свою потрібність і смак не завжди солодкого газетярського хліба.
Ось чому я і через тридцять літ після призначення мене редактором ковельської газети не можу «розлучитися» із журналістикою, у якій загалом уже 50 років(!). У мене повністю забрали пенсію, не маю ніяких преференцій від влади, окрім звання «Заслужений журналіст України» та ордена «За заслуги» ІІІ ступеня, не знаю, яка доля чекає місцеву пресу в недалекому майбутньому, але щасливий. Не тому, що багатий — багатими журналісти не бувають. Просто я знаю, що кращі роки свого життя віддав улюбленій професії, рідній газеті, в яку закоханий ще зі шкільних років, коли надсилав до неї свої перші замітки.
… Дехто запитує: «Чи не пора на відпочинок?»
Відповідаю: «Піду тоді, коли колектив накаже. Коли вийдемо на «чисту» воду самостійності і незалежності. Коли розум відмовлятиме, а рука не слухатиметься».
Коли це буде? Не знаю. Може, завтра, може, через місяць, рік або через три. Як розпорядиться Господь Бог.
А поки що я — в журналістиці. Вона ж — у мені. Отака взаємна любов. На все життя…

Фото Волинської регіональної дирекції НТКУ.