«ЯКБИ НЕ НАШІ ДІТИ ТА ОНУКИ, В СЕЛІ, МАБУТЬ, НЕ БУЛО БИ Й ШКОЛИ»

Так із усмішкою каже 72-річна матір-героїня Зоя Воляник із села Пильгани Горохівського району, яка народила трьох синів і трьох дочок, а вони подарували батькам 13 внуків

В оселю Зої Варфоломіївни та Федора Федоровича Воляників ми потрапили завдяки шкільному твору їхньої внучки Аліни. Євгенія Харків, учителька Скриголовської школи, де навчаються діти з цього села, якось задала написати роздум на тему: «Людина, якою я пишаюся». Більшість учнів розповіли про героїв так би мовити «з телевізора». Лише Аліна Воляник написала, що для неї такою людиною є її бабуся, яка народила 6 дітей. Забігаючи наперед, скажу, що повністю погоджуюся з п’ятикласницею. Навіть більше: якби мені колись довелося писати поему про українську жінку-трудівницю як колись Микола Некрасов, прототипом для неї стала би саме Зоя Варфоломіївна. Адже сенсом її життя завжди були родина та сумлінна праця

Тамара ТРОФИМЧУК

Зізнаюся, для мене, матері двох дітей, багатодітні сім’ї завжди були загадкою. Іноді, коли не встигала забрати з дитсадка сина і дочку, запитувала сама себе: а що би ти робила, коли б їх було не двоє, а шестеро? Як давала б раду? Чим жертвувала? Думалося: як то бідні мами ведуть побут, маючи «на обслуговуванні» стільки народу? Це ж скільки треба зварити, випрати, прибрати… Зрозуміло, старші діти допомагають, але найбільше роботи все одно лежить на жінці.
— Якщо хочеш багато дітей, нічого складного тут немає, — засміялася у відповідь на мої припущення 72–річна Зоя Варфоломіївна. — А я завжди мріяла про велику сім’ю. Батько не вернувся з війни, старший брат женився і відійшов, ми залишилися вдвох із матір’ю. А таки сім’я, то є сім’я. Було весело, було добре. Діти весь час нам допомагали. Всі мої шестеро дуже робочі, причому з пелюшок. Я їх за собою на ферму сунула і на поле. Вони все чисто вміли: хліба напекти, їсти зварити, навіть хлопці. Діти зі мною були постійно. Коли старший син народився, я з коляскою на ферму їздила, бо не було кому підмінити. У селі дитсадка немає досі, тільки початкова школа. Якби не наші діти та онуки, мабуть, не було би й школи.
Кажуть, багатократне материнство омолоджує жінку. Зоя Варфоломіївна і справді не виглядає на свої поважні літа. Весела, рухлива, говірка вона досі випромінює дивовижну енергію, хоч розміняла восьмий десяток. Згадує: наче вчора було їхнє з Федором весілля, а з тих пір минуло більш як сорок років. Первісток Сашко народився, коли батько служив у армії — чоловіка призвали буквально після весілля. Ігор, Надя, Андрій, Роза, Аня — троє синів і троє дочок подарували їм тринадцятеро внуків. Коли велика родина збирається на Різдво, Пасху чи храмове свято, стіл накривають на тридцять чоловік. Велике сімейство виховували по–простому, власним прикладом — працювали, скільки треба, допомагали один одному, не брехали, вірили у Бога. Релігійним вихованням у сім’ї займалася бабуся Мартоха.
— Вона навчила їх молитися, — пригадує Зоя Варфоломіївна. — Шістьох рядочком поставить, руки зложить і говорить «Отче наш». Прийшов якось до нас сусідський хлопець, дивиться: діти стоять на колінах, баба щось незрозуміле каже. Побіг і жаліється домашнім: щось та Мартоха зі своїми дітьми робить. Всі стоять на колінах і говорять не знати що, — з усмішкою пригадує Зоя Воляник. Зараз вона, як колись її мама, багато часу віддає церковним справам. Прибирає у місцевому храмі, пере ризи, рушники, серветки, пече проскурки, у неділю співає у церковному хорі.
На іншій шальці терезів у Зої Варфоломіївни завжди була робота. Передова колгоспна доярка десятиліттями до сходу сонця поспішала на ферму до своїх корів. Відданою працею заслужила повагу в односельчан та керівництва господарства. Її фото завжди висіло на Дошці пошани у центрі села як передової робітниці та члена правління. І це була не просто формальність. Зоя Варфоломіївна справді почувалася патріотом села. Коли колгосп розпався і почався поділ майна, жінка не взяла з ферми жодної цеглини. Хоч скільки чула: «Бери, ти ж там працювала!»
— Не могла. Стільки років ту ферму будувати і за 6 днів розібрати? Куди таке годиться? — зітхає.
Воляники розбагатіли і без мародерства. Хату звели своїми руками. Як бджоли трудилися на будові і батьки, і діти. Тато мурував, мама штукатурила, хлопці з дівчатами носили відра з розчином, насадивши їх на палицю. Будували хату кілька років, руки стерли до крові. Зате тепер люблять свій будинок, як щось дороге, навіть безцінне. Мають біля нього велику господарку: 4 корови, 3 телиці, 3 коней, 8 гектарів городу з сіножаттю. Як усе встигають? З Божою допомогою. Але на господарстві першу скрипку тепер вже грають не батьки, а діти — син Андрій із невісткою Олею («Дуже хороша невістка нам попалася»), які залишились біля мами з татом. Інші діти Воляників живуть окремо, двоє навіть переїхали до Білорусі.
Глава сімейства Федір Федорович теж не відстає від енергійної родини. На його плечах колись була уся важка праця, і навіть те, що чоловіки зазвичай не роблять. Скажіть, чи ви часто зустрічали батька, котрий встає о 4–й ранку, щоб зварити дітям їсти, якщо жінка вже пішла на роботу? А Федір вставав і варив, бо знав: більше нікому. Після смерті свекрухи, яка зятя дуже любила й інакше як Федюньо не називала, цей обов’язок за ним закріпили, як землю за колгоспом. Не нарікав. Розумів — так треба.
— Ми з дружиною завжди шкодували один одного, — каже. — Я до неї грубого слова не сказав, вона — до мене.
На жаль, сьогодні все рідше можна зустріти тих, кому до душі важка селянська праця. Більшість хоче комфорту, багатства без особливих зусиль. Але є ще люди, які вміють і люблять працювати. Тому і дім у них — повна чаша, і з нього нікуди не хочеться йти, бо тут витає атмосфера щастя, якого сьогодні так бракує. Тож дякуємо п’ятикласниці Аліні Воляник за гарну тему для матеріалу. Дівчинко, ти повністю маєш рацію. Твоя бабуся (і дідусь!) заслуговують на найвищу оцінку у творі і в житті.

На фото: Мати-героїня Зоя Воляник – справжня героїня нашого часу.
Фото Олександра ЗГОРАНЦЯ.