На хуторі Береза, де виросла найбільша в Україні бульбина, тепер є і гігантські для Полісся кавуни

Катерина ЗУБЧУК

ДЛЯ КОГОСЬ — ЦЕ ДОБРА ПАТЕЛЬНЯ ДЕРУНІВ, А ДЛЯ НИХ — ДИВО

І батькам, і синочкам до смаку «смугастики» із власного городу.

 Перед відрядженням у поліське село Височне Ратнівського району (саме таку адресу вказував Петро Кравчук у публікації «Волині–нової» за 14 квітня цього року) я зателефонувала Валентині Пінкевич. Жінка, ніби виправдовуючись, говорила:

— Ви знаєте, цього року хоч урожай і непоганий, але такої величезної картоплини, як торік, у нас нема.

Вношу ясність, що не за рекордом їдемо, а за враженнями про картопляні жнива. І, звичайно, щоб познайомитися з людьми, які вміють бачити довкола себе незвичайне.

 

Цього року хоч урожай і непоганий, але такої величезно ї картоплини, як торік, у нас нема.

Погодьтеся, не кожен звернув би увагу на бульбу, що стала рекордсменом. Для когось це просто була б добра пательня дерунів. Хтось з'їв би це бульбище без зайвих сентиментів та емоцій.

Ще до зустрічі з Валентиною Пінкевич та її чоловіком Миколою Поліводою я знала, що живуть вони на хуторі Береза, який належить до села Височне. Тож їхала у передчутті зустрічі з цікавими людьми з поліського роздолля. Хоч відразу скажу, що побачене і почуте на хуторі перевершило всі сподівання. Подружжя, з яким познайомилась, — корінні хуторяни. Ось тільки Валентина Степанівна після школи заміж вийшла і жила у селищі Ратне, тож бувала тут наїздами. А десять років тому вона розлучилась («не склалося життя з першим чоловіком, нині вже покійним»). Куди йти з двома дочками? Звичайно, до матері. Почалося вдовине життя молодої жінки. А неподалік мешкав Микола Полівода, у якого ніколи не було сім'ї, хоч літа до золотого ювілею добігали. Років два вони придивлялися одне до одного, і якось Микола сказав Валентині, що сватів пришле. Жінка відповіла згодою, і вони поженились. Як зараз кажуть, тихенько поїхали у Височненську сільраду і розписались. Їй було сорок, йому — вже п'ятдесят.

Як пригадує Валентина Степанівна, не раз питала чоловіка, чому так довго не женився — навіть тоді, коли залишився у хаті з батьком, і той іноді казав: «Була б невістка, то хоч би їсти не доводилось самому варити». Микола Іванович відповідав: «На тебе чекав». Говорив це ніби жартома, але ж так і було: хоч всі роки холостяцького життя думав, що ось-ось жениться, а все ж до цього не дійшло, аж поки Валентина не повернулася на хутір. Тоді він ніби вперше побачив її. А воно й справді, що ніби вперше, адже коли дівчина жила з батьками, то була мала для нього, оскільки на 10 літ молодша. Він і не дивився на таких.

— То ви взяли за дружину жінку з двома дочками, яких Валентині треба було ще піднімати, — кажу чоловікові, аби підкреслити, що для затятого холостяка зробити такий крок, мабуть, було непросто. І у відповідь чую:

— А у нас тепер не тільки дві доці — ще й два синочки дружина мені подарувала.

І без цих синочків подружжя вже не уявляє свого життя. Бо ж дочки повиростали, вилетіли з рідного гніздечка. Обидві навчаються у Львівській академії мистецтв (старша вже заміжня, внуком потішила). А з синами все пішло ніби по новому колу. Роман — першокласник, Дмитрикові скоро п'ять літ мине. Нові турботи додалися. Бідкаються батьки, що до школи у Височне від їхньої хати — чотири кілометри. Тож, хоч і трактор уже придбали, коника не продають, щоб було чим підвозити сина. Не втрачають надію, що, може, автобус шкільний заїжджатиме і сюди, на хутір.

«ПРАЦЯ НА ЗЕМЛІ ВАЖКА, АЛЕ МАЛО ЦІНИТЬСЯ»

 

Ось таке незвичайне подружжя живе на хуторі Береза. Тут встають без будильника — коли світає, тоді й до роботи беруться. Нинішньої пори — картопляні жнива. Із середини серпня вони починаються. Бо ж за день чи тиждень не справишся, оскільки бульба у наших героїв займає щороку 70—80 соток, а буває, що й гектар. І того дня, коли ми приїхали, то застали їх за роботою. Валентина Степанівна показала поле, яке трохи далі від хати, де серед моркви (залишилось насіння з попереднього врожаю) і виросла рекордна картоплина.

 

Нинішньої пори — картопляні жнива. Із середини серпня вони починаються. Бо ж за день чи тиждень не справишся, оскільки бульба у наших героїв займає щороку 70—80 соток.

 

— У газеті «Волинь-нова» я читала то про одну велику бульбу, то про іншу, — розповідає жінка. — А ми як викопали свою, то інтерес узяв, скільки ж наша заважить. Я сина возила якраз у школу на підготовку, то по дорозі у магазин зайшла і зважила — 2,200 було. Подався Микола в районну газету, але редакція закрита була. Так і возив ту картоплину в багажнику автомобіля. А потім про Кравчука я прочитала і з ним сконтактувала. «Відправте мені», — сказав він. Я й відправила. Правда, трохи зіпсувалась картоплина, то обрізати довелось. Але навіть після цього вона заважила 2,125. Зараз у нас непоганий врожай, але велетенської бульбини не траплялось.

Того дня подружжя копало картоплю сорту Белла роса. Під хлівом уже простягся кагат Скарбу.

Рекордна картоплина вагою 2,2 кілограма.

 

— Там тонн десять є, — каже Микола Іванович. — А всього садимо чотири сорти. Є ще Слов'янка і Розара. Скільки сортів — стільки й кагатів буде. Бо ж як купують картоплю, то тільки так, по сортах, щоб білу з рожевою не змішувати. І садимо так само, по сортах, бо вже знаємо, на якому полі кращий врожай дає Скарб, а на якому — Белла роса.

Дивлюсь на той кагат і не втримуюся від слів:

— Будете мати що продавати.

Валентина Степанівна з цього приводу зауважує:

8,5 кілограма заважив кавун із власного городу.

— Ось тільки, на жаль, праця на землі важка, але мало ціниться. Якби ж то у нас так було, як у європейських країнах, де люди договір укладають на вирощування картоплі і знають, що восени її в них куплять. У нас же цього нема. Кожен сам думає, де збути врожай. А люди на хуторі всі трудяги, бо як інакше — більше ж ніякої роботи нема, ото що в хазяйстві виростиш, те і маєш. Добре, коли за картоплю хороша ціна. А як в останні роки її нема, то що заробиш? Ми далекі від політики. Але мимоволі постає питання: чому цукерки «Рошен» можна у Криму продавати, а картоплю — ні? А куди нам ту картоплю подіти? Колись у селі в цю пору вже три машини стояло, а тепер ще жодної не було.

І ще про одну біду згадали хуторяни: оскільки земельний пай Миколи Поліводи на торфяниках, тобто на колись осушених полях, то дається взнаки занедбаність меліоративної системи. Воду вже не відкачують, як колись, тож, бувало, у мокрий рік втрачали весь урожай. Бо як після сильного дощу картопля постоїть у воді три дні, то, вважай, пропала. Так було років два-три тому. Тепер на торфянику бульбу не садять, щоб не ризикувати.

«МОЖЕ, ЩЕ ОДИН РЕКОРД БУДЕ»

Зважаючи на проблеми з картоплею, думає родина малину розводити. Вже трохи посадили для проби. І знову про нашу газету згадка у Валентини Степанівни:

— У «Волині-новій» читала про людей, які вирощують малину і мають зиск із цього. Але ж потрібні саджанці. Де їх взяти? Чула, що є фірми, які дають саджанці, а потім і врожай закупляють. От би нам так. Бо ж і збути цей делікатний товар непросто.

І фундуком зацікавилась Валентина Степанівна, і чорницею та жимолостю.

— Хотілося хоч пару кущиків жимолості посадити, — каже жінка. — Але де їх знайти? По пошті виписувати, то все одно що кота в мішку купувати. Взяла б і більші кущі, але щоб видно було, які вони, щоб толк був.

Валентина Степанівна і Микола Іванович знають, на якому полі краще родить Белла роса, а де Скарб врожайніший.

І нарешті таку фразу почула:

— А тут ми ще одного рекордсмена вигодовуємо…

Жінка веде мене до грядки, де лежать жовтобокі гарбузи.

— Я в газеті вашій вичитала телефон і виписала насіння, — каже. — Може, такий не буде у нас гарбуз, як той, який у «Волині-новій» бачили, але є чим потішитись.

А прошкуючи до гарбузів, ще й на грядку… з кавунами натрапили. Їх, як сказала жінка, трошки посадила для себе. І знову, як для поліського краю, то плоди дивовижні. Один, зірваний на пробу, заважив вісім із половиною кілограмів. Якби не бачила його на грядці, то не повірила б, що це кавун місцевої «прописки». І на смак він не гірший від тих, що привозять із півдня.

Хоч і кажуть наші герої, що якби були молодші, то виїхали б звідси, як і багато хто зробив, але відчувається, що душею приросли до свого хутора. Бо де ще так тихо, спокійно, привільно? Де так співають солов'ї, кує зозулька? Де навесні хором кумкають жаби — так, що заслухаєшся…