Старшина Наталія Петриченко з міста Володимира-Волинського майже п’ять місяців перебуває на службі в далекому Іраку
Старшина Наталія Петриченко з міста Володимира-Волинського майже п’ять місяців перебуває на службі в далекому Іраку
РІШЕННЯ ПРИЙМАЛА САМА — Для мене спочатку це було так страшно: мама поїде в Ірак, де війна.., — шістнадцятирічна білявка Настя сказала ці слова настільки емоційно, що її великі очі стали ще більшими, і рум’янець сильніше заграв на щоках. Зізналася, що не часто доводиться їй давати інтерв’ю. Але згодом, за чашкою кави у маленькому затишному кафе, вона, вже випускниця школи, так розговорилася! — Кому у сім’ї належить перша роль? – майор Петриченко кидає погляд на дочку, мовляв, нехай вона скаже. — Знаєте, вони вдвох мають однакове право голосу. Але мама як вирішила – слова дотримає, — розповідає Настя. — Тільки бабуся дуже образилася, що мама не запитала дозволу. Хоча все владналось уже... Мама багато дзвонить і до неї, і до нас з татом. З кожним персонально розмовляє, тільки недовго, бо ж бажаючих скористатися телефоном багато... Вперше з “гарячого” у прямому і переносному значенні Іраку Наталія подзвонила 18 лютого. Сказала, що добрались нормально, аби не хвилювались. А переживань вистачало і вистачає у рідних відтоді, як військовослужбовець Наталія Петриченко повідомила про свій намір бути у складі українського миротворчого контингенту. За словами її чоловіка, теж військового (займає посаду начальника служби радіологічного, хімічного та бактеріологічного забезпечення в ракетно-зенітному полку), рішення дружина приймала сама. А знаючи, який у неї твердий характер, не хотів іти проти її волі. — В принципі, я і сам мав бажання там побувати, але спочатку не склалось. Тепер – серйозна травма руки, — каже майор Петриченко. До речі, майже місяць складно було з ним зустрітись, адже через нещасний випадок потрапив у госпіталь до Львова. За прикрим збігом обставин безглузде поранення Ігор В’ячеславович отримав наступного дня, як тільки провів дружину. — Взагалі, вона у нас молодець. Пройшла строгий відбір по багатьох параметрах: фізичній підготовці, військових навичках, моральних якостях. Адже конкурс був немалим. Та й бути дружиною військового непросто. Для цього потрібні теж неабиякі витримка і спокій. Бо ж недарма кажуть, що один переїзд дорівнює двом пожежам. ВІЙСЬКОВИМ ХОТІЛА БУТИ ЗАВЖДИ Сім’ї Петриченків довелось переїжджати не один раз. З Алма-Ати в Чугуєв, потім – знов Алма-Ата. Далі – Славута і нарешті у 1996 році – Володимир-Волинський. Тут їм подобається, місто гарне, затишне і чисте. Але чи залишаться надовго – невідомо, бо не завжди складається, як плануєш. Напевно, і не сподівався Ігор Петриченко, курсант Алма-Атинського вищого загальновійськового командного училища, що дружиною його стане дівчина, з якою ходили однією дорогою і, мабуть, не раз зустрічались. А познайомились чисто випадково, через подругу. У 1987 році відгуляли весілля. Вона – ще студентка медичного училища, він – кадровий офіцер, котрого під час служби в Київському військовому окрузі двічі на три місяці посилають у Чорнобиль. З дипломом фельдшера-акушера Наталія працює де доведеться – то на швидкій, то в дитячій поліклініці, то в стоматкабінеті. Хоч мрію стати військовою медсестрою виношувала давно. Лише у 1997 році, коли вдалося владнати усі формальності, потрапляє у військову частину – медсестрою хірургічного відділення. Їй присвоюють звання старшини. На запитання, чи жіноча це справа – військо, майор Петриченко відповідає: — Я ніколи не роблю поділу: жіноче – не жіноче. Головне – любити свою справу. – І трохи жартома: — А ви подивіться на залізницю. Хто біля шпал з ломами стоїть? Про чесність його позиції свідчить і той факт, що Ігор без проблем опанував жіночу роботу. Може запросто смачний борщ зварити. І у них з Настею завжди на столі і перша, і друга страва, у домі — порядок. А мені подумалось: мабуть, і цей момент зіграв немаловажну роль, що Наталія зважилась на таку незвичайну “командировку”. Принаймні, була впевнена, що “тил” вдома забезпечений. А Ігор не без гордості поділився і тим, що його дружина бездоганно стріляє з автомата. А що спонукало Наталю податись в Ірак? Звісно, не матеріальні проблеми. Швидше всього, можливість збільшити вислугу років в армії. У миротворчому контингенті рік рахується за три. А ще, безсумнівно, випробувати себе і побачити світ. Після деякої паузи майор Петриченко мовив: — Я не проти, щоб і дочка стала військовослужбовцем. Хто б там що не говорив, але не все так погано у нашій армії... ДО ЗУСТРІЧІ У ВЕРЕСНІ Під час двогодинної розмови і Ігор В’ячеславович, і Настя час від часу обмовлялись: головне, щоб швидше повернулась... В один момент у чоловіка навіть вирвалось: — Якби зараз, то, напевно, подумав би… Рідні щодня стежать за повідомленнями, які приходять з Іраку. Сама Наталія про службу говорить скупо: дні одноманітні – один схожий на інший. Спочатку жили в палатці, тепер – у приміщенні, то вже значно легше. У міру потреби надає необхідну медичну допомогу. На вулиці спека – зараз там плюс 60 градусів за Цельсієм і надокучливі комарі. Але, враховуючи те, що вона виросла у Казахстані, каже Ігор, то почуває себе нормально. Якось повідомила, що вони (батальйон) взяли шефство над тамтешнім дитбудинком і довелось виїжджати за межі дислокації контингенту. — Ще мама дуже любить тварин, — додає дочка. – Колись був період, що мали курей, гусей. Тепер у хаті живе її улюбленець – сіамський кіт Тімон, який теж скучає за господинею. І Настя, і Ігор В’ячеславович, і Тамара Іванівна у передчутті зустрічі з Наталею. Вони чекають вересня. Настя навіть нікуди не вступала без маминого благословення. Мама сказала: “Зачекай, доцю, мене...” Алла ЛІСОВА. Фото з сімейного архіву.
