ГОСПОДАРЯ УКАЗАМИ НЕ ВИХОВАЄШ

Кандидат економічних наук, завідувач Горохівським навчально-консультаційним центром Львівського державного аграрного університету Микола Баландін тривалий час працював заступником начальника Горохівського районного управління сільського господарства. Іще за СРСР разом з головою тодішнього колгоспу імені Шевченка, а нині — керівником однойменного приватно-орендного сільгосппідприємства в Угринові цього ж району, депутатом обласної ради Андрієм Тураком та кількома іншими однодумцями він на практиці узявся випробовувати деякі моделі реформування сільгоспвиробництва у зв’язку із вкрай вже назрілою в цьому необхідністю. Результати, яких було досягнуто, зокрема, в Угринові, обнадіювали. Але минуло небагато часу і з волі вищої влади реформи на селі пішли зовсім іншим штибом, перетворивши колись потужну матеріально-технічну базу агропромислового комплексу в суцільну, якщо не брати до уваги окремих “оазисів”, руїну. Сам же Баландін, не знаходячи в собі примирення з тим, що відбувалося, вільно-невільно від реформаторської теми відійшов. Чому ж тепер в АПК “маємо те, що маємо”, і що можна зробити для того, аби хоч якось полегшити сільгоспвиробництву вихід із кризи, і з’ясовував у розмові з Миколою Гнатовичем наш власний кореспондент.
— Насамперед коротко хочу сказати про те, як бачилася мені та моїм однодумцям аграрна реформа і те головне, що ми намагалися покласти в її основу. Адже, якщо по-крупному, то причиною всіх нинішніх бід села є усе та ж далека вже в історичному плані революційно-насильницька колективізація. І не тільки тому, що враз перекреслила еволюційні процеси в галузі, започатковані іще Столипінською реформою, а через те, що ввела в ранг закону звичайнісіньке щодо селянства беззаконня. Повернути знищену справедливість і було головною метою нашої моделі реформування.
Вже це робило її самодостатньою, морально обгрунтованою, а отже — ефективною. Тому, наприклад, у 1990 році при розпаюванні в Угринові колгоспного майна і землі (на державному рівні розпаювання було “узаконене” тільки з 1994 року) ми передбачали по можливості якнайточніше визначення майнової та земельної частки кожного члена господарства, з якою він колись був зарахований до колгоспу. Виходячи з цього, мали нараховувати на неї дивіденди пропорційно до внесеного вкладу в надбання господарства особистою працею. Бачили б ви, як гордо засвічувалися очі в селян, котрі в колгоспі працювали не аби день до вечора, коли обговорювали це питання на загальних зборах!
— Отже, це могло стати базою для подальших ефективних реформ.
—Звичайно. Досить виграшним, на мою думку, у нашій моделі реформування було і впровадження конкурсної основи при доборі керівників сільгосппідприємств. Адже це значною мірою відсікало можливість виникнення таких собі новітніх латифундистів волею випадку, як і конфліктів між колективом і керівником. Зрештою, корисного в тому, що ми робили, і повчального було багато. Але, як з’ясувалося невдовзі, у вищих ешелонах влади нікого це не цікавило. Як нікого не цікавив і досвід, набутий під час подібних експериментів в інших регіонах. На державному рівні реформи в АПК пішли, як в усьому доти велося, за вказівкою згори. І пішли здебільшого шляхом примітивної розколективізації, при якій на справедливість селянинові сподіватися особливо вже не доводилось. У більшості випадків саме це зумовило подальше руйнування матеріально-технічної бази АПК, як і повністю розв’язало руки тим, хто в руїнах сільгоспвиробництва бачив собі наживу.
— Отже, на вашу думку, того, що сталося із матеріально-технічною базою багатьох колишніх колгоспів, можна було уникнути?
— Звичайно, що можна було. І, до речі, саме там, де керівники господарств на ділі виявилися не головами колгоспів, привченими в усьому озиратися на владні верхи, а людьми з відповідальністю державників, де, водночас, і самі вчорашні колгоспники виявили принципову господарську до того заінтересованість, матеріально-технічна база, як основа найбільш конкурентоздатного в умовах ринку крупнотоварного виробництва, збереглася. У Горохівському районі прикладом цього є нинішні сільгосппідприємства в уже згадуваному тут Угринові, а ще в Терешківцях, Губині, Мирному, Мерві, де керівниками — Андрій Турак, Михайло Трачевський, Василь Тарарай, Роман Притулюк, Василь Сапіжук, а навіть і в Журавниках, Ватині, Вільхівці, деяких інших.
Однак багато господарств розвалились. І тільки тому, що держава, проголосивши реформу на селі, не потрудилася розробити чітку стратегію і тактику її проведення, виробити її ідеологію та визначити кінцеву, зрештою, мету. Тому, від 1991 року починаючи, реформа в АПК здійснювалася здебільшого на рівні зміни вивісок при незмінно колгоспній, в гіршому розумінні цього слова, сутності. Аж допоки не гримнув у грудні 1999 року відомим указом сам Президент. Усе закрутилося, завертілося. І в тій часто лише догідливій до вищої влади метушні мало хто звертав увагу на те, що колись насильницька і грабіжна колективізація тепер повторюється для селян такою ж грабіжною розколективізацією.
Галасу у зв’язку із реформою наробили на увесь світ. Мовляв, творимо господаря на землі, творимо справжнього, ефективного, заінтересованого. Але забули, що того справжнього, кістьми якого вимостили болота російської Півночі та трьох Сибірів від Західного до Східного, ніхто Україні не поверне і що справжні господарі з указів, якими б вони не були революційними, не стають. Відтак, треба було вберегти від моральних та матеріальних втрат насамперед той селянський загал, з якого цей справжній господар мав і має колись вирости. Але більше року минуло, допоки другим своїм указом (29 січня 2001 року) Президент нарешті уточнив для підлеглих йому владців, яких заходів мають вжити, аби захистити майнові права селян. Тим часом від майна селянського вже залишилися на ту пору здебільшого жалюгідні уламки. Мільйони майнових паїв і досі є невідшкодованими.
— Гаразд, що, на вашу думку, треба здійснити зараз, аби виправити ситуацію і вивести агропромисловий комплекс на шлях розвитку?
— Насамперед, не замилюючи собі очей, треба чітко оцінити те, чого ми, так би мовити, досягли. Отже, в нашій, зокрема, області, держава через відсутність продуманої аграрної політики позбавила селян заробітку на вирощуванні льону. Щодалі більше селянин розуміє, що на ділі він не стільки заробляє, як втрачає на вирощуванні картоплі, через що в Горохівському, наприклад, районі крупнотоварні сільгосппідприємства від неї відмовилися ще років дванадцять тому. Оскільки держава ніяк не відважиться розвивати внутрішній ринок збільшенням доходів населення і одночасним власним інвестуванням сільгоспекономіки, то дрібним селянським господарствам, які тримають на собі приблизно половину валового сільгосппродукту, стало не вигідно мати корів, вирощувати худобу на м’ясо, навіть і відгодовувати свиней, що в Україні було національною традицією. Щодалі більше селянин усвідомлює, що при існуючій системі оплати вирощування цукросировини йому теж іде на збитки. І залишається тільки зерновиробництво, у сподіваннях на яке протягом позаминулого і минулого років, дякуючи нашим владцям, хлібороб теж значною мірою обдурився.
Відтак, аби змінити ситуацію, треба будь-що зупинити дальший занепад крупнотоварного виробництва і водночас підтримати селянина-одноосібника. Для цього ж украй необхідно вже мати нарешті чітку державну програму розвитку галузі. Те, що свого часу почав був робити в цьому напрямку уряд Ющенка, уряд Кінаха зруйнував. Фактично держава і близькі до влади політики і бізнесовці перетворили село на безмовного покірливого донора, від якого дозволено брати все, не переймаючись тим, що він отримує навзамін. Як стверджує не зовсім веселий жарт, для того, щоб бути господарем на землі, треба мати не так вже й багато — лише голову та гроші. Світлих голів серед наших сільгоспвиробників, думаю, ще набереться. А заробити гроші держава може дати селянинові навіть і з допомогою тих економічних важелів, які мусила би тримати у своїх руках, але доручила людям, котрим до держави нашої, складається іноді враження, взагалі байдуже. При цьому не зайве було б пригадати усе ту ж таки Столипінську реформу, коли в 1905 році селянин міг узяти банківську позику під 4,5 відсотка з погашенням протягом 55,5 року. Після Столипінської реформи Україна годувала хлібом чи не всі держави, котрі до соціалістичного табору потім входили.
Вів бесіду Петро БОЯРЧУК.