ЧИ СПІЛЬНА ПРАВДА В ПОЛЯКІВ І УКРАЇНЦІВ?

Минулого року, якраз у розпал пристрастей довкола 60-ої річниці відомих трагічних подій на Волині, Луцьк зібрав поважних істориків з багатьох держав на міжнародну наукову конференцію “Українсько-польський конфлікт на Волині в роки Другої світової війни: генезис, характер, перебіг і наслідки”, яка проходила за дорученням Президента України у ВДУ імені Лесі Українки.
Її учасників — українських професорів і академіків Миколу Жулинського, Ярослава Ісаєвича, Володимира Сергійчука, Івана Олексеюка, Анатолія Свідзинського, Степана Макарчука, Юрія Макара, Юрія Сливку, волинського краєзнавця Ярослава Царука, гостей із українського зарубіжжя Тараса Гунчака, Богдана Осадчука, Євгена Стахіва, як і поляків Влодзімєжа і Анджея Бонусяків, Чеслава Гжеляка, Здіслава Конєчного, Владислава Філяра, Генріка Станьчика, Єжи Войцеховського та інших — особливо представляти не було потрібно. Тож виступи і доповіді, дискусії були цікавими і резонансними. І ось тепер, через рік вони лягли в основу солідного збірника матеріалів, який вийшов за кошти Міністерства освіти і науки України в університетському видавництві “Вежа”. Упорядники Володимир Баран, Микола Кучерепа і Віктор Гребенюк відібрали найцікавіші і найзначиміші доповіді та виступи, які стали основами грунтовних історичних, дослідницьких і аналітичних статей та роздумів.
Звичайно, українські і польські автори виходять із своїх позицій, своїх точок зору на події, які вони висвітлюють і досліджують, навіть у підході до них відчувається різниця бачення і оцінок. Але саме намагання не лише грунтовно, але й об’єктивно дослідити, спираючись на конкретні факти, часом аж надто болючі людські свідчення, заслуговують на увагу і пошанування. Тим більше, що ці факти, свідчення, документи опинилися під пером вмілих аналітиків і вдумливих істориків. Таких, як, скажімо, Ярослав Ісаєвич, академік зі Львова, який у своєму короткому есе-статті “Основні проблеми українсько-польських відносин у ХХ столітті” мовби задав тон до дискусії, співставивши свідчення очевидців, архівні дані і старі антиукраїнські стереотипи, які ще досі побутують в значній частині польського суспільства. Анатолій Русначенко і не приховує у своїй статті, що він дивиться на ці ж самі українсько-польські відносини минулого століття поглядом українського автора, але він же і закликає на грунті подальшого аналізу і вивчення проблеми стосунків двох народів у минулому будувати відносини, вигідні для майбутнього народів Центральної і Східної Європи. Заклик подати один одному руки, йти вперед назустріч новим викликам життя відверто пропонує Анатолій Свідзинський, а Володимир Сергійчук грунтовно, крок за кроком спростовує те, що у поляків є підстави звинувачувати українців у звірствах і відмовлятися визнати існування українського національно-визвольного руху на Волині, що веде дослідження у глухий кут, з якого не вийшли ті комуністичні ідеологи, які ще вчора щось подібне писали про Армію Крайову.
Дуже симптоматичною і продуктивною виявилася спроба Миколи Кучерепи віднайти джерела конфлікту між представниками волинської гілки двох сусідніх народів 1943—1944 років в українсько-польських відносинах на Волині напередодні Другої світової війни. Саме в наступі польської влади і значною мірою польської суспільності, послідовному, але впертому і неспинному, на права і саму гідність українців в тодішній польській державі, варто шукати витоки тих трагічних подій, тієї обопільної жорстокості, яка спалахнула вже у воєнні роки, як відгомін давньої політики “зміцнення польськості” у південно-східних воєводствах передвоєнної Речі Посполитої. Політика наступу на все українське, знищення і придушення української церкви і української освіти, не могло не викликати спротив.
Інший волинський науковець Марія Моклиця спробувала поглянути на ті події і на дослідження українських і польських істориків очима філолога, якому болить така трагічна боротьба за виживання етносів, в даному випадку українського і польського, який намагається якимось чином розрубати оте магічне коло, безкінечний пошук відповіді на запитання: “Хто почав першим?”.
Певною мірою цей стереотип намагалися зруйнувати учасники цієї наукової конференції. Але не завжди це вдавалося. Щоб переконатися в цьому, варто прочитати статті тих же названих польських істориків. Вони мовби оглядаються на тих, хто стоїть за Бугом, за їхньою спиною, і все ще бачить не українські області незалежної України, а польські так звані східні креси. Дивне намагання поєднати слова приязні до українського народу і теперішньої України із болючими уколами і закликами до відповідальності за минулі гріхи навряд чи сприятиме правдивому виясненню того, що було у минулому, і баченню того, що має бути у майбутньому.
І все ж таки автори як і українські, так і польські намагалися відшукати правду, якою б вона болючою не була, і в той же час подивитися на цю правду не як на підставу для нової помсти чи зведення рахунків, а як предмет лише для суду історії, суду, що не може виносити вироки стосовно життя і відносин теперішніх. Досліджуючи “Людські долі у вирі історичних подій” (так називається одна із статей цього збірника), ставлячи питання “Жертви злочинів чи справедливої національно-визвольної боротьби?” (назва іншої статті-виступу), автори намагаються, до їх честі, поставити ці події і людські долі як частину загальноісторичного контексу взаємин двох сусідніх народів, які мають багато що пам’ятати, але й мають не робити ту болючу пам’ять фундаментом для майбутнього. Як же далі розвиватимуться події, залежить від нас теперішніх. Поки що, як пишуть упорядники передмови до збірника, “читачі матимуть змогу самостійно розібратися у трагічних подіях на Волині в роки Другої світової війни і зробити об’єктивні висновки”.
Володимир ЛИС.