Село 14.02.2017, 11:43

Коли треба захищати країну, граддівці сміливо йдуть під гради куль

…На вулиці ні душі. Тільки подекуди на снігу залишаються ланцюжки слідів, що переплітаються між собою і за якусь мить зникають під зимовим килимом. Обережно ступаючи вузенькою протоптаною стежиною, що веде до сільської школи, пригадую рядки з поезії Ліни Костенко: «А я дивлюсь, а я чомусь радію. Моя душа від поля до небес…» Зима у мене завжди асоціюється з дитинством. Тож і вирушаю насамперед у країну дитинства — місцеву школу

Ореста КРИМСЬКА

Енергетикою директора Заряджаються й учні, і вчителі
А тут вирує життя. Саме велика перерва: у шкільному коридорі чутно веселий дитячий сміх. Здається, за напливом учнів тут ніде яблуку впасти: одні кудись поспішають, інші, зіпершись на підвіконня, щось розповідають.

11 лютого відзначатимуть 50-річчя школи та День села.

А через напіввідчинені двері учительської спостерігається така картина: педагоги з керівником щось жваво обговорюють. А привід і справді важливий: у суботу, 11 лютого, відзначатимуть 50-річчя школи та День села. До цієї дати готуються старанно, щоби гідно зустріти своїх учнів: і нинішніх, і тих, які давно отримали путівку в життя. Найбільше хвилюється і переймається організаторськими питаннями директор Сергій Мирончук, який очолює колектив шостий рік. Він виявився напрочуд позитивною і легкою у спілкуванні людиною, яка вміє і знає, як знайти вихід навіть, здавалося б, із найкритичнішої ситуації. Цією енергетикою заряджаються і діти, й учителі. Школярі відкриті, усміхнені, щиро спілкуються і відповідають на запитання. Відвідавши урок основ здоров'я у п’ятому класі, відзначаю для себе Дениса Назарчука, котрий із захопленням говорить про футбол і вболіває за «Шахтар», та Юлю Ковбасюк, яка знає, хто такий Євген Коноплянка.
— Сьогодні у навчальному закладі виховується 104 дитини, — розповідає директор. — Шкільний автобус довозить дітей із Довжиці та від Граддівського лісництва, що за три кілометри, — всього 54 учні. Як керівник, бачу всі господарські недоліки. Потрібно замінити підлогу, яка вже віджила своє, а площа велика — 540 квадратних метрів. Але ми тісно співпрацюємо із Граддівським лісництвом, щороку допомагаємо йому у посадці лісу. На ті кошти, які там заробляємо і які перераховуються на відділ освіти, виписуємо ліс. Минулого року отримали близько 7 кубів деревини. Якщо все гаразд, то цього літа будемо частково міняти підлогу, де вона потребує першочергового ремонту. А поки що робимо це точково: утворилася дірка — вирізали декілька дощок, поклали, зафарбували.
Як виявилося, Сергій Юрійович — із династії педагогів: мама — вчитель історії, батько викладав математику, 24 роки був директором школи, нині — пенсіонер, дружина — вчитель біології та хімії, сестра навчає дітей іноземної мови. Він виріс у цій школі, бо батьки ще маленького брали на всілякі освітянські збори. Тому й тривожиться директор за її долю, адже навчальний заклад підпадає під оптимізацію. Це ж не просто місце, де він працює, а другий батьківський дім.
Один із тих, хто своїми силами заготовляв ліс і безкоштовно будував школу, — 89-річний корінний житель Юхим Мережа. Сюди поспішають його внуки почерпнути крихту знань із крилатих книг та від мудрих наставників.
Заходиш у шкільну бібліотеку, немов у святиню.
— У газетах є багато досліджень про Волинську область, про наш край, і ми їх підшиваємо, — розповідає бібліотекар Світлана Мирончук. — Хороші статті завжди в ціні. У фонді близько шести тисяч примірників. Багато дарують дитячої літератури, якщо у школярів книжки порвалися, вони самі роблять до них обкладинки. Читають — живуть не єдиним комп’ютером.
Про семирічного Андрійка Шкарлата, який навчається індивідуально, нам розповіли вчителі цієї ж школи. У хлопчика гідроцефалія та клишоногість. На жаль, йому доводиться лише мріяти про те, що коли-небудь він зможе бігати на футбольному полі. Але Андрійко щиро вірить у свою мрію і має величезне бажання вчитися і… ходити. Віра і молитва творять дива. Можливо, знайдеться якийсь благодійник, який допоможе цій дитині коштами на операцію. А вчителі запевняють, що не залишаться осторонь.

І сільські трударі стають героями на війні
Перша писемна згадка про село, яке сьогодні налічує 600 жителів, датується ХVІ століттям. Уродженець Граддя, а нині кореспондент однієї з львівських газет Володимир Бабич, перебуваючи у службовому відрядженні в сусідній Польщі, віднайшов у польських джерелах інформацію про те, що назва села Граддя пішла від історичного «гряди», тобто укріплення для захисту від нападу ворогів.
Восени 1941 року тут розпочав свою діяльність один із перших на Волині партизанських загонів, який складався із жителів навколишніх сіл. Очолив його Іван Шишко, голова Граддівської сільської ради. Перше бойове хрещення народні месники отримали під селом Мала Яблунька, в урочищі Берізка. Вони сміливо атакували близько двох десятків гітлерівців, що гнали забрану в селян худобу на залізничну станцію в Маневичі.

Тут функціонує два храми, які будувалися одночасно. Громада ніяк не могла визначитися з місцем: одні хотіли звести храм, де стояла стара церква, інші — при в’їзді в село.

Партизанськими формуваннями, якими керував Іван Шишко, було пущено під укіс 49 ворожих ешелонів, виведено з ладу 207 автомашин противника, 16 танків, 1 літак. Їх командир удостоєний високої державної нагороди — ордена Богдана Хмельницького І ступеня, яким, як правило, відзначали полководців. Іменем Івана Шишка до 1980 року називалася і місцева дев’ятирічка.
Сьогодні біля школи встановлений пам'ятний знак Захисникам України. За її незалежність на Сході загинув від кулі снайпера 24-річний Володимир Гринюк. Він виріс у багатодітній сім’ї: у нього залишилися дві сестри, брат та мама, якій і сьогодні крає серце чорний біль. А зараз перебуває на фронті Іван Паняшкін — призваний у четверту хвилю мобілізації, пішов на контрактну службу. І таких патріотів у селі чимало. Серед них — Володимир Бобік, що пройшов випробування війною. У 2015 році потрапив у 14-ту бригаду в протитанковий артилерійський дивізіон. За професією він — медик, тож і на війні рятував людські життя, залишаючись вірним клятві Гіппократа.
— Ми перебували поблизу Мар’їнки близько 8 місяців: з вересня по травень, — згадує боєць. — Бог милував, у нас не було важкопоранених. Хоча часом слово може ранити сильніше за кулю — особливо коли там, на Сході, свої ж, українці, звинувачують тебе у фашизмі. Коли зневажають за рідну мову і не люблять своєї країни.

«В дітях — усе наше щастя»
Будинок багатодітної родини Старків ми б не відразу знайшли, якби не житель Граддя Василь Ковбасюк, який провів нас до самих дверей її оселі. Пані Світлана, привітно усміхаючись, запросила до своєї господи. Вона мама п’ятьох дітей: Владислав — студент Борщагівського агротехколеджу, Іван та Ангеліна — школярі, навчаються у 7-му та 4-му класах, двійняткам Юлії та Лілії — по два рочки. Крім материнських турбот, на плечах 35-річної героїні — ще чимале господарство, цьогоріч із чоловіком Іваном посадили 30 соток малини. Але Світлана вважає, що людина здатна впоратися з будь-якою роботою, головне — аби діти та всі рідні були здорові.
Коли бачиш, що якась мама збирає гроші на операцію дитині, серце стискається від болю, — каже жінка. — Адже у них, в дітях, усе наше щастя.

Слово за слово — і мова заходить про Надію Мережу, завідувачку ФАПу. Граддівці кажуть, що ця жінка лікує не лише тіло, а й людські душі — добрим словом і привітною усмішкою. У її трудовій книжці лише один запис: працює в медицині з 1988 року. Свого часу вона дуже хотіла бути військовим медиком, та й нині полюбляє книги на військові теми, болить їй душа за українськими синами, що несуть службу на Сході. І журиться: скільки ще триватиме війна?

Не обділений, а поцілований Богом
Оптимізму і життєрадісності місцевого художника Петра Ткачука можна позаздрити, бо лише сильні і вольові люди здатні творити справжні шедеври. Про таких говорять — поцілований Богом. Незважаючи на важке захворювання (ревматоїдний поліартрит), він захоплюється живописом і музикою. Посеред кімнати стоїть мольберт, повсюди пахне олією та фарбами.
— Пишу картини з 20 років. До того любив виліплювати моделі автівок із пластиліну, — розповідає Петро. — Матеріал дуже крихкий і довго не витримує, тож виробів не продавав і не дарував нікому. У майбутньому планую зробити вітрину зі своїми роботами. Коли малі діти їх бачать, то в них від радості світяться очі.
Зайнятися серйозно образотворчим мистецтвом Петра надихнув 80-річний художник із Луцька Михайло Дімун. Хлопчина заходив до нього в майстерню, й аромат олійних фарб закрався у його душу.
— Якось мені замовили портрет на дві особи, — продовжує сільський митець. — Обоє були у вишиванках, і я прописав пензлем усі ті візерунки. Приніс до свого вчителя, щоб він подивився, а він мені каже: «Ну й Петя! Ніби голкою вишивав!»
Поруч із картинами у куточку стоїть гітара, на якій, на жаль, він грати не може. Біля вікна — старе піаніно. Художник зізнається, що трошки володіє клавішними інструментами. Однак має мрію — опанувати гру на гавайській гітарі.

Диво-ягоду тут садять гектарами
Крокуючи засніженими вулицями, звернула увагу на велику вивіску на сільській хатині: «Магазин у Мотруни». Слід зауважити, що тут зовсім немає пусток і барів. Проте немає і сільського клубу, та й дороги потребують хоча би білощебеневого покриття, адже Граддя розкинуте на чималу відстань.
Особливістю села є те, що тут функціонує два храми, які будувалися одночасно. Обидва — Московського патріархату і розташовані в різних кінцях села. Громада ніяк не могла визначитися з місцем: одні хотіли звести храм, де стояла стара церква, інші — на горбочку, якраз при в’їзді в село, її проспонсорував місцевий меценат Петро Воробей. Ось так і виросло дві святині: Свято-Дмитрівська (престольне свято 8 листопада) і Свято-Троїцька (12 лютого). В обох храмах почергово служить отець Василій, а ще він проводить богослужіння у Довжиці.
Прибутковим у Градді вважається тепличне господарство. У цьому можна переконатися, їдучи автомобільною трасою Луцьк — Маневичі. Добротним облаштуванням господарських споруд відразу привертає увагу обійстя Матвійчуків, на якому — чотири чималі теплиці. Спочатку вирощували розсаду капусти, перцю, помідорів, а також редиску. Нині ж багатодітна селянська родина спеціалізується переважно на огірках. Господар Микола Матвійчук переконався на власному досвіді, що це найвигідніша культура, на Волині плодоносить зо три місяці. Збувають продукцію буквально з двору, уже з ранньої весни біля його обійстя вишиковується жива черга. Крім того, пан Микола тримає для душі і птахів: розкішних павичів, мисливських, сріблястих та золотистих фазанів.
А ще у Градді вирощують малину і мають з того чималий прибуток. Секрет догляду за цією ягодою може повідати Іван Галамай, у якого — близько 4 гектарів диво-ягоди.
...Тримаються люди своєї землі, вона їх і годує. Не виїжджають за кордон у пошуках великих грошей, а живуть із сільського господарства, радіють кожному врожаю і дякують за це Всевишньому.