Курси НБУ $ 39.22 € 42.37
«Я вишила долю собі сама»

Волинь-нова

«Я вишила долю собі сама»

Колишня вчителька з Торчина Луцького району Ольга Якубова навіть у 90 років займається рукоділлям без окулярів

Ще в автобусі, який від’їжджав від луцького ринку, пасажири навперебій підказували, де в Торчині вийти і куди повертати, аби знайти будинок майстрині–вчительки такого поважного віку. Поки доїхала до місця призначення, піймала себе на думці, що востаннє такі щирі слова поваги і шани, адресовані педагогам, якими пасажири характеризували не знайому ще мені Ольгу Семенівну, чула хіба від бабусь. Та вчителі з їхніх розповідей були давніми, «ще за Польщі», і від того ставали далекими, схожими на історичних, персонажами



Інна Пілюк


«Такого чоловіка не було ні в кого»
Ще в тому ж таки автобусі одна жіночка трохи шкодувала, що я їду до Якубової взимку. Казала: якби влітку чи навесні завітала, то її будинок ні з яким не сплутала б — усе потопає у цвіту! Вочевидь, моя попутниця не знала, що навіть у лютому непосидюча вчителька умудряється радувати гостей живими квітами. Ось і напередодні вітала з першим днем народження свою правнучку Вікторію букетом із власного саду. Квіти — то її віддушина, яскрава барва довгого нелегкого життя.



У стосику фотографій Ольга Семенівна старанно шукає світлину чоловіка, «аби ви побачили, який же він у мене був — інтелігент на весь Торчин».



Ольга Семенівна – нетутешня, народилася в Обенижах Турійського району. До 1939 року родина жила заможно. Мали землю, коней, свій ліс, ставок. Та в один день усе нажите важкою працею майно стало колгоспним. До початку війни дівчинка встигла закінчити п’ять класів польської школи. Вчилася старанно, заохочення вчителів, імовірно, й підштовхнуло її до того, що й сама згодом обрала фах педагога. Війну пам’ятає дуже добре, адже була вже підлітком: «Наше село майже вщент спалили німці. Допомагаючи партизанам, місцеві жителі розібрали залізницю, яка йде через Обенижі. За те й отримали згарище». 


Післявоєнні літа одразу стали для сімнадцятирічної Ольги початком професійної діяльності. Закінчила десятимісячні вчительські курси в Луцьку і почала працювати. Спочатку — на Ковельщині, потім перевели у Ворончин тоді ще Затурцівського, а тепер — Рожищенського району. Там і познайомилася з учорашнім фронтовиком, інспектором народної освіти, вчителем хімії та біології Миколою Якубовим. Хоча Миколою вона його ніколи і не кликала, все — «мій Колюня». І абсолютно щиро, без найменшої нотки іронії додала, що такого доброго чоловіка, як у неї, більше не було ні в кого:
— Шістдесят років прожили в злагоді. Він ніколи не сказав, що я щось не так зробила, ніколи сварки в хаті не було. А як щось і не так, то вміли змовчати і не тримати образи. Жодного разу поодинці нікуди не поїхали, нічого одноосібно не вирішували. Навіть їсти він ніколи без мене не сідав.
Уже минає шість років, як Микола Іванович помер. У стосику фотографій Ольга Семенівна старанно шукає світлину чоловіка, «аби ви побачили, який же він у мене був — інтелігент на весь Торчин». Високий елегантний сивий чоловік — саме таким я його й уявляла за описом пані Ольги. А майстер був — таких ще пошукати! Життєві обставини змусили всьому навчитися:
— Коли нас 1956 року перевели до Торчина у школу, то приїхали ми з двома маленькими дітьми і чемоданом книг. Хату дали, а в ній же порожньо. То і шафи Микола поробив, і крісла, і все–все, що в господарстві потрібне. Навіть у школу чимало цікавих речей зладнав, пригадую, наприклад, амебу–печатку. Ставив її в зошити учням, і вони вже розписували, де що там у тій амебі знаходиться. А мені для першокласників зірочку–печатку вирізав, аби я малюкам у зошит як оцінки ставила. Як вони ту зірочку чекали!


Нові прикраси не носила, а… розбирала на деталі
Та окрім речей, украй необхідних, зробив він і чимало пристосувань для хобі дружини. Ще з юності не могла пані Ольга байдуже пройти повз вручну створені предмети декору, прикраси. І коли на Закарпатті якось придбала виготовлений із бісеру гердан (жіноча прикраса на шию), то, замість носити його, розібрала до деталей, аби зрозуміти, як він зроблений. Аналогічно вчинила і з купленими трьома квітами з тканини, дуже модними свого часу. Ольга Семенівна вкотре довірилася власному розуму та вродженому відчуттю краси, і невдовзі її руки творили такі ж нев’янучі троянди. Микола Іванович і станок для плетіння зробив, й інструменти для виготовлення квітів. Мала потому пані Ольга й інші, сучасніші станки, але й сьогодні плете тільки на тому, першому, відшліфованому працьовитими руками і часом, — все одно найзручнішому.
У періоди скрути, коли мінялися держави та гроші, рукоділля неабияк виручало Якубових:



Уже майже п’ять десятків років вона — незмінна учасниця творчих виставок, а останнім часом носить ще й неофіційне, але дуже почесне звання найстарішої майстрині на Волині.



— Захворіла дочка, в лікарні лежала. Грошей нема. То я наробила троянд і поїхала до Луцька. Стою і плачу, так соромно, що вчителька — і торгую. То зараз, хто торгує — той на коні. Продала один чи два букети і далі стою сама. Аж якась полячка зупиняється, питає, скільки коштує, і всі забирає! І на коровай квіти робила, і що тільки не видумувала... З осені до Різдва мала таке заняття.
У цієї сивої жінки можна повчитися не тільки життєвої мудрості, а й почерпнути чимало ідей для заняття власною справою. Безгрошів’я стимулювало народження геніальних бізнесових ідей. Посадили грядку цибулі на зиму — навесні повезли продавати до Вараша, який тільки–но будувався і магазинів там майже не було. Знали грибні місця у маневицьких лісах і улюблене багатьма тихе полювання теж зуміли обернути у зарібок. Мариновані лисички трилітровими банками возили аж у Молдову, бо дізналися, що там гриби не ростуть. Волинський товар розмітали за лічені хвилини. І свиней на продаж тримали… Зараз смішно й зізнаватися, що все робили таємно, бо ж почесна професія вчителя не передбачала такого «гендлю». За кілька років сім’я заробила на нову «Волгу», а до того їздили на складеному власноруч майстровитим Миколою Івановичем автомобілі. Очевидці тих подій кажуть, що це була перша в області автівка–«саморобка».
Зараз «бізнес» Ольги Семенівни переходить у дистанційну форму. По всій Україні і далеко за її межами роз’їхалися вишиті сорочки, плаття, рушники, прикраси з бісеру, ляльки–мотанки, грошові дерева і ще багато інших виробів пані Ольги. Буває, що й телефоном замовляють певну продукцію, довіряючи смаку та майстерності жінки. Вона зручно вмощується у крісло, бере до рук голки–нитки і творить красу. Сміється старенька, що ще має багато роботи, треба ж встигнути виробити бісер, якого чимало закупила. Без окулярів вправно нанизує намистинки, пропонує і мені повчитися. Уже майже п’ять десятків років вона — незмінна учасниця творчих виставок, а останнім часом носить ще й неофіційне, але дуже почесне звання найстарішої майстрині на Волині. Має чимало нагород за свою роботу.


«А на цей ювілей піду до ресторану і потанцюю!»
Вже досконало перейняла майстерність мами дочка Леся. Вона майже назовсім переїхала з Луцька до Торчина, адже хоч Ольга Семенівна й дає собі раду, але все ж як то самій сумно в хаті бути, нехай і за улюбленим заняттям. Бабуся навіть печиво і торти ще пече, та й взагалі називає себе здоровішою за дочку, хоча й перенесла вже дві операції на серці. Тепер удвох плетуть–вишивають, бо ж є ще кому допомагати: внучка Оля другу вищу освіту здобуває, підростає правнучка. Оля–менша теж уміє виготовляти вишукані прикраси, чим особливо тішить рідну майстриню–наставницю.
Та оселя пані Ольги рідко коли пустує. Сусіди, подруги–пенсіонерки навідуються. А ще — її учні. З ними ділиться секретами рукоділля, кулінарними хитрощами. Колишня учениця Лариса Лук’янчук, яка саме зайшла в гості, вже й мені переповіла, як Ольга Семенівна навчила її м’ясо правильно запікати і вареники варити, аби вони були пухкими. Але на свій 90–річний ювілей, який вчителька відзначатиме 1березня, у перший день весни, куховарити не планує. Сміється, що, наче пані, піде до ресторану і ще й потанцює. Чекає на гостину сина з далекої Карелії, де він працює хірургом.
У довгожителів гріх не вивідати секрети, як дожити до стількох літ:
— Було багато тяжких днів, а ще більще — щасливих. Я ніколи нікому не позаздрила, нічого чужого не взяла. Не цуралася фізичної праці. Без молитви жодну роботу важливу не починаю. І коли до церкви вчителям негоже було ходити, їхали з чоловіком в інші містечка, де нас ніхто не знав. Так мене все життя Божа сила і тримає. А ще вона дає щось таке, що я і не знаю, як описати. Ніде не вчилася народній медицині, а от яку траву і від чого попити, можу сміло порадити. Якось у Локачах, коли квітами там торгувала, познайомилася з худющим чоловіком, який уже не вірив, що його навіть операції порятують. Привезла на другий раз йому своїх трав, та й забула про той випадок. Аж десь за півроку йде ринком рум’янощокий дядько, сміється до мене й мало не цілує. Ледь його впізнала. Хотів заплатити мені, але за таке не годиться брати гроші. То він мені все цукерки носив.



Ольга Семенівна має чому навчити ще не одне покоління рукодільниць.



Навіть на чималому столі виробам із бісеру майстрині стає тісно.

Telegram Channel