У цих краях у кожному дворі стоїть по дві польські машини - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.67 € 31.29
У цих краях у кожному дворі стоїть по дві польські машини

Волинь-нова

У цих краях у кожному дворі стоїть по дві польські машини

Село Миловань Любомльського району – одна з тих крайніх точок на карті України, звідки до Євросоюзу рукою подати. До міжнародного переходу у Cтаровойтовому звідси лише 8 кілометрів, а до Бугу і взагалі 3. Тож кожної неділі жителі Миловані чують дзвони, якими скликають у костьол на месу жителів польського села Сверджи по інший бік річки

Тамара ТРОФИМЧУК


 


Тут уже давно інтегрувалися в Європу
У Любомльському районі ми побували, коли навколо ще лежав сніг (як виявилося, «доживав» свій останній день), але сонце світило напрочуд яскраво і налаштовувало на ліричний лад. При спогляданні місцевих пейзажів з уст мимоволі злетіло: «Як же тут гарно!» Як виявиться згодом, подібний настрій охоплював польських шляхтичів у давнину. Вони також бачили чудові волинські краєвиди і казали: «Мило мені!»
Із такими позитивними думками доїжджаємо до центральної садиби – в сусідню Гущу, де головою сільради працює Олексій Нестерук. Одразу зауважуємо: в адміністративному приміщенні тепло. І це перший «плюс», який подумки ставимо за роботу місцевій владі. Думається, тих «плюсів» у 39-річного Олексія Олексійовича було чимало, якщо у 2015-му його вдруге обрали керівником громади.



В економічному плані ця сільрада, подібно до інших сіл Прибужжя, розвивається за рахунок сусідньої держави.



Миловань входить до складу Гущанської сільради разом із селами Підлісся та Вишнівка. На 4 вулицях населеного пункту мешкає 197 осіб, із яких 40 – діти. З соціальної інфраструктури в Миловані є тільки магазин. Школа, дитсадок, ФАП працюють за три кілометри у Гущі. Але добиратися туди не важко – маршрутки ходять досить часто, адже через населені пункти пролягає дорога до Світязя. Цей шлях тягнеться вздовж Бугу паралельно до державного кордону.


На відміну від решти країни, Гущанська сільська рада давно інтегрувалася в Європу. Близькість до неї тут відчувається на кожному кроці. Мобільний оператор вітає вас у Польщі, необачно прийнятий дзвінок може «з’їсти» всі гроші на рахунку. Учні школи, крім англійської, вивчають польську мову, часто бувають за кордоном на екскурсіях, змаганнях, із концертами. Місцева влада спільно з поляками реалізувала грантовий проект із облаштування в Гущі рекреаційної зони.
В економічному плані ця сільрада, подібно до інших сіл Прибужжя, розвивається за рахунок сусідньої держави. Місцеве населення їздить на заробітки до Польщі. Працює переважно у фермерів (мають у середньому 700 гривень щодня). Сільська молодь навчається у містечках неподалік кордону (ціни доступні — в межах 2000 гривень на місяць за проживання і навчання). Машини з іноземними номерами є чи не у кожному дворі (добротну автівку можна купити за 700 доларів, але що п’ять днів на ній треба їхати до Польщі).



Королівське полювання у… колгоспі імені Ілліча
Але повернемося до Миловані. Щоб більше дізнатися про історію села, йдемо в Гущанську 11-річну школу. На фасаді навчального закладу встановлено меморіальну дошку на честь випускника Миколи Штанського. У Миловані, де народився боєць, ми ще раз повернемося до його життєвої історії. Рідна школа героя АТО з-поміж інших навчальних закладів району вирізняється тим, що має аж два музеї — прикордонної слави та етнографічний. Їхнє існування – заслуга місцевих учителів Ніни Середи та Любові Кухти. До речі, Ніна Середа — вихованка легендарного Григорія Гуртового. Він свого часу прищепив здібній учениці інтерес до минувшини, хоча за фахом вона вчитель математики.



Село Миловань виникло в 1938 році в результаті переселення хуторів, які були навколо Гущі. Їх об’єднували, звозячи людей в одне місце.



Етнографічний музей з’явився у школі завдяки інтуїції Любові Кухти. Задовго до проголошення Незалежності вчителька прислухалася до свого внутрішнього голосу і почала збирати речі народно-ужиткового мистецтва. На той час це здавалося дивним, бо ж українська культура не була в пошані. Але Любов Степанівна все одно зберігала глечики, макітри, рушники, сорочки. І тепер її дітище — окраса школи, місце, де оживає найдавніша історія (в експозиції є кам’яні сокири ІХ століття!) та проходять різноманітні урочистості.


У музеї прикордонної слави від Ніни Середи дізнаємося, що село Миловань виникло в 1938 році в результаті переселення хуторів, які були навколо Гущі. Їх об’єднували, звозячи людей в одне місце. Спочатку селяни опиралися, а потім підкорилися, бо ж треба було триматися купи. Назва села, розповідає вчителька, швидше за все пов’язана з урочищем Миловань. За легендою, туди на полювання приїздив польський король із князями. Мальовнича природа щоразу вражала знатних вельмож, тому і говорили вони: «Мило мнє».
У 1940 році, за перших «совєтів», у селі було створено колгосп імені Ілліча. З початком війни господарство розформували, в 1947-му знову відновили. Та самостійне існування його було недовгим. Незабаром 4 сусідні господарства об’єднали в один колгосп «Світанок», в якому милованський підрозділ став бригадою. Про місцевих жителів екскурсовод розповідає: працювали на совість, за це були нагороджені орденами і медалями. В радянські часи ланкова Людмила Людвіг та бригадир Володимир Литвинюк їздили в Москву на ВДНГ у складі делегації колгоспу «Світанок». Зрозуміло, сьогодні все це безповоротно кануло у Лету. Найновіший стенд у музеї, на жаль, пов’язаний із війною на Сході…


Привозить з-за Бугу насіння та ідеї
З Гущі їдемо у Миловань, щоб побачити село та познайомитися з його життям. При в’їзді одразу помічаємо велике порожнє приміщення з міцними стінами та дахом. Це колишній колгоспний корівник, який, на диво, досі не розібрали. Споруда височіє, наче пам’ятник реформам на селі часів Леоніда Кучми, коли колгоспи знищили, замість них нічого не створили, а тих, хто хотів працювати на землі, покинули напризволяще.
Ті, хто вижив усупереч обставинам, сьогодні звуться фермерами. Один із них — житель Миловані Михайло Патращук. Він зустрічає нас із сином Вадимом, витираючи руки від мастила — чоловіки лагодили трактор. Михайло Адамович просить не називати його фермером, мовляв, занадто гучно. Хоч насправді сільськогосподарське виробництво Патращуків чимале і зайнята у ньому вся родина: дружина, син, доньки із зятями. Обробляють землю, мають чималий парк сільськогосподарської техніки, тримають 10 голів великої рогатої худоби, птицю.
Свою роботу на землі Михайло Патращук розпочав 26 років тому після армії. Син колишнього колгоспного комірника разом із батьком скористалися моментом та придбали дещо з техніки вмираючого господарства. Згодом купили комбайн у Польщі, яким дуже задоволені. Довгий час займалися картоплярством, бульбу садили на 5 і більше гектарах. А цього року вирішили скоротити площі та змінити «профіль». Кажуть: картопля стала надто дешева, немає сенсу нею займатися. На сімейній раді постановили спробувати квасолю. Взяли за приклад сусідів-поляків, котрі давно садять бобові, тож, мабуть, це вигідно.
Михайло Патращук іноді їздить у сусідню країну «на закупи» для господарки. Привозить звідти не тільки техніку, насіння, а й ідеї. Каже, поки що тільки найпростіші, бо переймати досвід поляків українському аграрію важко. Сільське господарство сусідньої держави значно випереджає наше у техніці і технологіях. Та все ж деякі моменти Михайло Адамович узяв на замітку і використав удома. Наприклад, почав годувати худобу не буряками, а морквою. Каже, в обробітку з нею менше клопотів — майже все виконує техніка, а для корів це дуже корисно.
… Хата однієї з найстаріших жителів Миловані Надії Кузьмівни Хвас стоїть на невеликому горбочку, а тому видно її здалеку. Ошатний цегляний будинок, покритий штукатуркою-«шубою» (як тільки збудували такий прості колгоспники), міг би вмістити велику родину або й дві, але живе у ньому лише одна старенька бабця. З чотирьох кімнат використовує тільки кухню, де є піч, та іноді навідується в залу, де стоїть телевізор. Решта добротного приміщення пустує, і це наштовхує на думку, що людині багато не треба, а найбільша цінність – наші рідні і близькі. Без них навіть палац стає пусткою.
Все життя Надії Кузьмівни пройшло в цьому селі, куди невісткою перебралася понад 60 років тому. Працювала у місцевій бригаді, мали з чоловіком трьох дітей. Для них і старалися, зводячи велику хату, через це недоїдали та недосипали. Але діти виросли, розлетілися в різні боки, потім настала велика чорна смуга – померли чоловік і двоє синів. Тепер вона уже не плаче – змирилася. Тільки чекає вечора, щоб подзвонила донька Віра з Москви. Вона телефонує мамі щодня, але вже три роки не приїжджає. Чоловік служить полковником, тож в Україну навідається не скоро. Але сусіди його хвалять, кажуть, був простий і роботящий.
Вдягнута, мов капуста, у халат, кілька светрів та дві хустки бабця зажурено сидить за столом. Каже, що чекає весни, аби нарешті можна було вийти на вулицю. За всю зиму на свіжому повітрі майже не була, боялася впасти. Відра з водою на веранді, купка дров біля печі на кухні, хліб, продукти, ліки приносить соціальний працівник Людмила Козак. Самотня старість — картина невесела. На жаль, цей випадок не поодинокий, зазначає сільський голова. На території сільради живуть інші родини, яких війна з Росією розвела по різні боки барикад.



Сказав мамі уві сні: «Іду на Дебальцеве»
Останній пункт нашої подорожі — оселя 78-річного Миколи Штанського. Це також один із найстаріших жителів Миловані. На честь його загиблого в АТО сина Миколи відкрита меморіальна дошка в Гущанській школі. Раніше боєць працював машиністом на станції Ягодин, у 2013-му вийшов на пенсію, а у вересні 2014-го за власним бажанням звернувся у військкомат. Хоча йшов лише четвертий місяць після звірячого розстрілу волинян у Волновасі, і від шоку багато хто навіть думати боявся про Схід.
Разом із дідусем живе сестра Миколи Штанського Наталія з родиною. Зізнаюся, найважче в зустрічах із батьками полеглих — бачити їхні очі. Читати у них німе питання: «Чому саме моя дитина пішла на той світ, коли всі інші живуть у своє задоволення?» Передчуваю цей докір і зараз, відповіді на нього не маю… Тато героя заходить до хати – його плечі зігнуті, кроки повільні, погляд зболений. Миколі було 56, але для батька він все одно «його дорогий хлопчик». «Коля казав: тату, я поїду обучати молодих. А тоді ми при чарці сиділи, в мене день народження був, то й сміялися, де там він поїде», — батько витирає сльози загрубілою долонею.
Микола Штанський не жартував. В останній день чергової хвилі мобілізації зголосився на службу і вирушив до Львова. Мама, до речі, не знала, що син воює на Донбасі. Він все казав, що проходить навчання на полігоні у сусідній області. Правда була відома лише сестрі Наталії, якій волонтери розповіли, де опинився Микола. І все ж материнське серце не обманеш. 14 січня Євгенії Олександрівні приснився сон, ніби син прийшов додому з мисочкою, в якій лежали якісь бляшки. Сказав: «Іду на Дебальцеве». А через добу у бліндаж, де був волинянин, влучив снаряд…
«Біда одна не ходить», — хитає головою дід Микола. Війна забрала у нього не тільки сина, а й дружину Євгенію. Жінка хворіла на цукровий діабет, почувалася погано, а після смерті сина злягла зовсім, втратила пам'ять і невдовзі померла. Залишилися у бідолашного чоловіка тільки його спогади та спільний портрет із дружиною у день весілля. «У Любомлі про нас говорили, яка то файна пара була», — дідусь знову витирає сльози.
Вже минуло два роки, а я все не можу повірити, що Миколи більше немає, — каже сестра Наталія. — Він завжди такий оптиміст був, умів пожартувати, підтримати. Побудував велику хату, посадив садочок, роботу свою любив, у Польщу часто їздив, хотів дітям допомогти. Його донечки в музичній школі навчалися, він завжди квапився додому, бо меншій дитині буде тяжко саксофон нести… Микола пішов на війну, а нам все здавалося: він трохи послужить і приїде додому. Товариш розповідав, що брат якось сказав: «Повоюю і повернуся героєм». Як страшно збулися його слова…



Господиня етнографічного музею Любов Кухта: «Цей кошик для риби принесли учні з Миловані».



Міцні господарі Михайло та Вадим Патращуки.



Ніколи не висохнуть сльози батька героя АТО Миколи Штанського.



У гущанській школі вчаться діти з чотирьох сіл.



Надія Хвас скористалася можливістю поговорити з сільським головою Олексієм Нестеруком.