Прорвалися: 25 концертів по Україні — і всюди аншлаги волинській пісні! - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.86 € 31.70
Прорвалися: 25 концертів по Україні — і всюди аншлаги волинській пісні!

Волинський народний хор і його керівник Олександр Стадник.

Фото із сайту Волинського народного хору

Прорвалися: 25 концертів по Україні — і всюди аншлаги волинській пісні!

Вони відомі як класика жанру і як класика – ніколи не виходять з ужитку. Їх люблять усі в нашому краї: від робітника, селянина до бізнесмена чи священика. Бо вони рідні тут, як пісні з дитинства – «Волинь моя» і «Пісня про Волинь». Вони – це Державний академічний Волинський народний хор.Наша розмова з його художнім керівником Олександром Стадником про враження від всеукраїнського концертного туру колективу, від поїздок за кордон та виступів на рідній волинській землі

«ЗА КОРДОН ЛЕГШЕ ВИЇХАТИ, НІЖ ГАСТРОЛЮВАТИ РІДНОЮ КРАЇНОЮ»

— Гастролі по Україні на сьогодні зробити дуже важко, – розповідає Олександр Стадник. – Адже коштів на концертну діяльність держава не виділяє. Ми застали ще ті часи, коли було інакше. Дивно, бо тоді панувала інша ідеологія, але на те, що пропагувало ідею, грошей не шкодували. Сьогодні у сфері культури нема ніякої ідеології. Вважаю, це велика помилка у розбудові держави, але в політику не хочу вдаватися. Колись організацією виступів займався «Укрконцерт», а тепер, скажу відверто, за кордон легше виїхати, ніж погастролювати Україною. Але й чекати не можна, що знайдеться той, хто допоможе. А то можемо дочекатися того часу, коли скажуть, що ви не потрібні, бо нічого не робите. Відомо, що тепер більше в моді попса.
— Але ж усюди, де бував Волинський народний хор, збиралися повні зали…

 

Пробачаю все своїм артистам, тільки не відсутність емоцій і віри в те, що співають. Коли вони передають емоції глядачам, відбувається єдність із залом, це заводить і триває до кінця концерту.

 

— Бо ми до цього дуже довго йшли. А тепер на свій страх і ризик самі шукаємо, як виживати. Знаходяться ті, що хочуть співпрацювати. Агенція з Кропивницького «Арт–мюзік» взяла на себе витрати на рекламу, ми ж оплачували готель. Все надто дорого. Концертні тури Україною розпочали ще з осені минулого року, потім їздили з різдвяною програмою. Стартували з Київського оперного, де оренда просто захмарна — понад 200 тисяч. Але, як кажуть, прорвалися. Київ, Черкаси, Вінниця, Полтава, Харків, Дніпро, Запоріжжя, Нікополь, Кропивницький… Звісно, зараз популяризація відбувається завдяки інтернету: хтось був, бачив, передав іншим, а інакше важко пробиватися. Такі бренди, як «Хор ім. Григорія Верьовки», завжди на слуху, їм простіше.

— Бо це вже національний продукт…
— Так, люди йдуть на ім’я. Хоча у мене з цього приводу своя думка, яку вже втомився висловлювати. У Кропивницькому ми дали три концерти з різними програмами, при повних залах, хоча нам розповідали, що буде навпаки, адже то невелике місто, та допомогло народне радіо: хтось дивився, переказав знайомим. Ми задоволені, що людям цікаво і не чули негативних відгуків.
— Чим ваш репертуар відрізнявся від попередніх?
— Це була програма із двох частин: весняна й патріотична. Вважаю, все вдалося, головне, збулася моя мрія чи ідея фікс: концертний тур всією Україною.

 «ЯКЩО У НАС НА ТЕЛЕШОУ «УКРАЇНА МАЄ ТАЛАНТ» ПЕРЕМАГАТИМУТЬ «ЛІСАПЄТНІ БАТАЛЬЙОНИ» – ТО ЦЯ НАЦІЯ НЕВИЛІКОВНА»

— А як сприймали вас у російськомовних містах, таких, як Харків?
— Знаєте, майже всі обласні центри російськомовні. Але вже і в Харкові настрої не ті, а коли будемо їздити інтенсивніше, ще більше зміняться. Хоча десь років за два до воєнних подій на Сході ми були з концертом у Донецьку. Пригадую, теж зібрали повен зал. Мабуть, там просто національного продукту було малувато. І головне, що українізацію не можна проводити силою, бо це однозначно викличе спротив. Так закладено природою – не приймати нав’язування. Треба сіяти зерно, а не вигадувати насильницькі закони.
— Мене вражають зарплати регіональних артистів і столичних. Не про статус мова, а про мотивацію.
— Наші зарплати, як середня температура по палаті – хто на це орієнтується? Якщо рахуватися з такою статистикою, то ми не дотягуємо до середньої, але є ситуації набагато гірші. 25 концертів у різних містах України, в яких ми побували, – важливо для самих артистів. Виступати на хорошій сцені, з доброю акустикою, вдячним глядачем, порівняти умови – це мотивація для гарної роботи колективу. Але якщо національний колектив «Хор ім. Григорія Верьовки» має 44 мільйони дотації на рік, а наш – у 6 разів менше, то де справедливість? За такі гроші, за зарплати по 20 тисяч гривень кожному треба їхати по селах співати–танцювати, не зупиняючись, а вони ж сидять на місці з програмою, яку, здається, пам’ятаю з дитинства.
— Це знову ж таки завдяки авторитету, а не через заслуги. Їх бачать, бо вони у центрі. А як регіональним колективам прорватися на ту ж національну сцену, на урядові концерти?
— Борис Шарварко, видатний режисер, колись завжди запрошував нас на новорічні концерти, хоч під боком був той же хор Верьовки, він брав нас, із глибинки, казав, що ми робимо краще, і не зважав на витрачені кошти. Високо оцінював нашу побудову програми, структуру колективу, подачу. Та просто він любив наш хор і говорив, що треба брати краще, а не дешевше.
— Можливо, потрібно знову когось у себе закохати?
— Ми не сидимо, як відомо, на місці. Завоювали Київський оперний театр, на осінь хочемо у Палац культури «Україна». Це шалено дорого, але спробуємо.
— До речі, знаю такі села у глибинці, де вас роками згадують: тут у нас був навіть Волинський хор!
— І зараз пропоную їздити по маленьких селах, бо українська культура – це не тільки «Лісапєтний батальйон». Якщо у нас на телешоу «Україна має талант» перемагатимуть «лісапєтні батальйони» – то ця нація невиліковна. І нам таку ницість нав’язують, наче навмисно роблячи з українців якихось «хохлів».

«ЗАБОРОНЯЮ СВОЇМ АРТИСТАМ РОБЛЕНІ ПОСМІШКИ – ЦІ ОСКАЛИ НА СЦЕНІ. Я – ЗА СПРАВЖНІСТЬ»

— Не будемо про сумне. Цей рік у вас надзвичайно активний: ви побували і за кордоном.
— Так, у Польщі в Познані відбувався фестиваль «Українська весна». Можу вас здивувати: польська влада виділила гроші на запрошення Волинського народного хору. Якби наша так робила!
— Пане Олександре, цією поїздкою ви фактично робите дипломатичний крок до співпраці між культурами сусідніх держав.
— Більше того, нещодавно повернувся з Норвегії – Північ, Арктика, декілька десятків наших заробітчан. Там угоди із Росією були споконвіку, а мене запитують, чому нема державної програми, щоб співпрацювати з нами? Але країна настільки дорога, що привезти туди 60 учасників хору і оплатити проживання – не під силу. З Польщею вже налагоджено. Там знають: якщо хочеш дивитися на професіоналів – плати. Тому поляки фінансують нам і проїзд, і проживання.
— Яким має бути волинський спів: тихий, голосний чи якось по-іншому його позиціонуєте? Знаю, що ви родом із Черкас, як і ваш тато, може, якісь черкаські мотиви таки притаманні Волинському хору?
— Коли я прийшов у Волинський хор у 1989 році, тут працював Анатолій Пашкевич, народний артист України, він підганяв спів хору під ту манеру, яка йому була близька з Черкащини. Працюю тут більше 30 років, але наскільки ця манера співу волинська, не беруся доводити, адже й Волинь різноманітна, у кожному районі — свої мотиви. Співаємо й академічно, й по-народному. Головне, щоб це було душевно. І поки стане наших сил, будемо робити те, що вміємо. Наша держава тільки тоді розбудовуватиметься, коли кожен на своєму місці добре робитиме те, що може.
— А що все-таки вирізняє Волинський народний хор серед інших колективів?
Ми багато чого робили в Україні вперше: познімали усіх зі стільців (ви вже не пам’ятаєте того періоду, коли артисти носили за собою на сцену стільці?) Пробачаю все своїм артистам, тільки не відсутність емоцій і віри в те, що співають. Коли вони передають емоції глядачам, відбувається єдність із залом, це заводить і триває до кінця концерту. Не намагаюся когось повторити, але такої дивовижної енергетики на сцені, яку демонстрував Кубанський народний хор, не відчував ніде. Пісня «Виряджала мати сина у солдати» має 19 куплетів, я її знаю, але слухаю із затамованим подихом. Таке треба повторювати, і нам це вдається. Коли люди йдуть на концерт, хочеться, щоб вони отримали суцільне позитивне враження. Забороняю своїм артистам роблені посмішки – ці оскали на сцені. Я – за справжність. В очах душа, а не в посмішці.