Пульс дня 25.05.2023, 07:17

Волинська журналістка Алла ЛІСОВА: «Друзі жартують, що моєму чоловікові для трудового стажу треба рік за три записати»

Ні нагород, ні слави не шукала – вони знайшли її самі. Професія увійшла в її життя в далеких 1980-х – й залишилася до сьогодні. Бо правду кажуть, що журналістика – це більше ніж фах. Це – спосіб життя, який доля обрала відомій нині журналістці, редакторці відділу економіки газети «Волинь», людині, яка вміє долати життєві труднощі й трагедії, – Аллі Лісовій

Вона добре знана у рідному Нововолинську та в окрузі ще й як громадська діячка, депутатка трьох скликань – міської, обласної і районної рад. І словом, і своїми вчинками Алла Степанівна довела відданість журналістиці, героям своїх численних публікацій, усім тим, хто спілкується з нею впродовж багатьох років. У її творчій скарбниці чимало професійних нагород. Сьогодні в Алли Лісової – ювілей! Про непростий шлях до визнання, життєві принципи й уподобання – ексклюзивно для читачів рідного видання

Анкета для газети «Волинь»

1. Прізвище, ім’я, по батькові, професія… Лісова (Гах) Алла Степанівна. Закінчила факультет журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, редакторка відділу економіки газети «Волинь».

2. З газетою «Волинь» я… зі шкільних років, коли як юнкор іваничівської районки «Колос» почала писати замітки. Взяла участь в обговоренні на сторінках «Волині» нового роману Олеся Гончара «Твоя зоря», мій допис опублікували (була на сьомому небі), а потім мене запросили на зустріч із відомим письменником у Колодяжне. Згодом була практика в цьому часописі у відділі сільського господарства під керівництвом відомих публіцистів – світлої пам’яті Степана Сачука та Миколи Пирожка. Та й у хаті в моєму маленькому прибузькому Млинищі завжди, скільки себе пам’ятаю, була і є «Волинь».

3. Як ви прийшли у журналістику: це мрія дитинства чи свідомий вибір юності? Ми із сестрою з раннього віку любили книги. Спочатку багато читала нам мама – вчителька молодших класів. Потім любов до слова прищеплювали в Поромівській середній школі шістдесятник, відомий дисидент, почесний громадянин Волині Дмитро Полікарпович Іващенко, Ольга Федорівна Коваль, Євгенія Никанорівна Кунчик та інші педагоги, яких досі згадую з великою пошаною і вдячністю. Трьома роками раніше сестра Світлана вступила на факультет журналістики й з таким захопленням розповідала про Львів, університет, що я просто цим почала марити. Але мій шлях до улюбленої професії був непростим.

В ту пору треба було, окрім хороших знань із гуманітарних предметів, мати добірку публікацій, за якими допускалися до іспитів. Перша спроба виявилася невдалою. Дізнавшись, що при конкурсі чоловік 5–7 на одне місце шансів нема, вирішила відразу забрати документи. Аби не розчаровувати маму (на ту пору тата вже не було серед живих) й не повертатися додому ні з чим, вирішила зробити спробу навчатися в обліково-кредитному технікумі, куди вступила моя найближча подруга. Після 10-хвилинної співбесіди (така була норма вступу для «золотих» медалістів) мені повідомили: «Ви стали студенткою за фахом «грошовий обіг і кредит». З таким документом у руках я поверталася додому, не знала, плакати чи радіти. Там провчилася 3 дні. Зрозумівши, що це не моє, вернулася у село. Потім була недовготривала важка робота на Нововолинському ремонтно-механічному заводі, після чого мене взяли на посаду художнього керівника (навчалася в музичній школі по класу гітари) Поромівського будинку культури: організовувала концерти, виступи агітбригади, проводила урочистий обряд одруження. А наступного року, попри велику агітацію йти в «культуру», все ж таки підкорила омріяну вершину – стала студенткою Франківського вишу.

4. Ваші публікації – глибокого економічно-аналітичного й духовного спрямування на актуальні теми та досить проникливі історії про долі людей. І все ж, про що найбільше любите писати? Все залежить від настрою і від людей, з якими спілкуєшся під час підготовки матеріалу. За більш як 30 років роботи доводилося готувати публікації майже про все й бувати багато де – в Міністерстві вугільної промисловості й в апартаментах архієпископів, на митниці й у шахті, в полі біля комбайнів і на фермах. Брати інтерв’ю у консула України в Любліні, в посла Канади в Україні, в народних депутатів і міністрів, у голів сільгосппідприємств й керівників потужних заводів. Але найбільш теплі враження – від зустрічей із народними умільцями, звичайними трудівниками, людьми складних і цікавих доль, у яких завжди брала щось для себе й з якими досі зберігаю дружні стосунки. Як і з колегами з інших видань. Загалом, окрім рідної «Волині», членом колективу якої вже є майже чверть століття, працювала в кількох районках краю, в багатотиражці ВО «Укрзахідвугілля», готувала матеріали в республіканські газети «Сьогодні», «Шахтар України», «Голос Донбасу», журнал «Жінка».

5. Знаю, як багато часу затрачаєте на депутатську діяльність. Не втомлює? Ніколи не була байдужою до того, що відбувається навколо. Та й професія спонукала до відповідної громадської участі. У 2010 році спробувала балотуватися й стала депутатом міськради. Маючи депутатський мандат, я побачила, що він підсилює мою основну роботу, яка передбачає допомогу людям у вирішенні різних проблем. Згодом депутатство розглядала ще й як можливість розширення кругозору, нових знайомств, поїздок, що десь на певній стадії мого життя допомагали вижити в складній морально-психологічній ситуації. Батьки з дитинства прищепили почуття глибокої відповідальності за справу, якою займаєшся. І це вже, напевно, в крові, тому й перейшло в ранг життєвих принципів.

За більш як 30 років роботи доводилося готувати публікації майже про все й бувати багато де – в Міністерстві вугільної промисловості й в апартаментах архієпископів, на митниці й у всіх Нововолинських шахтах, в полі біля комбайнів і на фермах.

6. Знаю, ви вимогливі до себе й усіх, з ким спілкуєтеся. Це те, що вже важко подолати чи викорінити зовсім. На дрібні похибки, яких і в моїй вдачі не бракує, можу не зважати, бо завжди шукаю позитиви, які їх переважать. Але не забуваю такий вислів: «В людях треба цінувати професіоналізм, відповідальність і чесність». Якщо останнього немає, то два перші можна не розглядати. Не сприймаю хитрих і корисливих. При тому одним зі своїх головних надбань вважаю друзів, з якими не розлучаюся вже понад тридцять років. Вони – мій золотий фонд, бо підтримали в найважчі дні мого життя. І я готова багато на що заради них.

7. Коли у сім’ї два журналісти: це важко чи навпаки? Скажу більше, у нашій родині їх три. Сестра Світлана працювала на різних посадах, й в тому числі редактором, у червоноградській газеті «Новини Прибужжя». Чоловік Ігор вже більше трьох десятиліть теж редакторує у нововолинській міській газеті. Важко визначити, добре це чи погано. Деякий час у турійській і горохівській районках наші робочі крісла були в одному кабінеті. Тоді друзі жартували, що моєму чоловікові для трудового стажу треба рік за три записати. А взагалі ми, напевно, на багатьох етапах трудового шляху доповнювали, підтримували й розуміли одне одного. Вдячна своїй другій половинці, – він допомагав мені виростити двох дітей, вести домашнє господарство, завжди був надійним для мене й моєї родини.

8. Часто буваєте у рідних Млинищах біля батьківського обійстя? Влітку – так. Бо маємо сад, невеликий город, під керівництвом мами Марії Пилипівни потрібно все посадити, обробити, зібрати. Зміна заняття як розвантаження та близьке спілкування з рідною людиною завжди йдуть на користь.

9. Сьогодні вашою гордістю є син Андрій. Як ставитеся до того, що він обрав іншу професійну стежину? Позитивно. Він, як і донька Інна, втрату якої переживаємо й досі, не захотів іти нашою стежкою. Зараз Андрій після навчання в УАЛі освоює фах історика-політолога в Києво-Могилянській академії. Паралельно практикується в комунікаційній сфері. І це в нього виходить, чим ми тішимося.

10. Люблю нашу з вами гру в шашки, от тільки переграти рідко коли вдається. Шашки – це ще любов з дитинства, навчилася сама. Як і згодом у шахи. Грала в університеті. Коли раніше проводилися спартакіади серед журналістів, отримувала перші місця в поєдинках із колегами. Зараз граю нечасто, бо біля мене нема охочих. Раніше захоплювалася настільним тенісом, пляжним волейболом, і це непогано виходило. Тепер війна дещо збила з пантелику, й захоплення перемістилися на задній план. Залишилася лише обов’язковість. Але знаю, що песимізм і депресію не варто допускати. Бо від цього страждаєш і сам, і ті, хто біля тебе.

11. А де черпати те, що би в цьому допомагало? Щоранку вставати з бажанням зробити щось корисне й добре – для рідних, друзів, знайомих і незнайомих людей. Це справді діє. Намагатися абстрагуватися від злорадства, хамства, заздрощів, незрозумілої, невмотивованої і нікому не потрібної боротьби.

12. Вас війна змінила? Напевно, як і кожного з нас. У мені прокинулися досі сплячі гнів і ненависть до нелюдів, які прийшли нас знищити. Щодня у молитві за близьких людей прошу в Бога захисту Україні й тим, хто дозволяє нам бачити сонце, спати в своєму ліжку, смакувати кавою…

13. Як би ви висловилися про сенс життя однією фразою? Відчувати, що ти потрібен, своїми вчинками скрашувати атмосферу іншим людям. Пам’ятаєте слова пісні «…щасливий той, хто міг життя прожити і на Землі лишити добрий слід…»?

Записала Світлана ГРУЙ, член Національної спілки журналістів України.