Курси НБУ $ 41.61 € 43.74

За отим щирим «віте» сумуємо і вдома, і на чужині

Моє Полісся, звідки я родом, має свої особливі принади

Тетяна АДАМОВИЧ


На рідній Турійщині — cюди вибираюсь нечасто — всього кілька разів на рік — повітря пахне по–особливому — свіжістю, дитинством і озером, що виблискує всього за дві сотні метрів від бабуніної хати. Про Соминське озеро карстового походження старожили і нині правлять легенди — тут на глибоководді живуть велетенські соми. Колись вони тягали качок із пташників, що стояли на березі, й за таку шкоду жінок позбавляли преміальних… Глибина озера сягає під 60 метрів, і цим воно ледь не конкурує зі Світязем.



« Колись і сама не раз поправляла бабуню: «Ну як ви кажете? Отак-то правильно». «Смішно, щоб курча курку вчило, хоч саме ще й проса не куштувало», — відказувала вона.»



Ще місцеві кажуть: якщо за ясної погоди на човні заплисти на середину плеса й дивитися на воду, то побачите силуети якихось будівель — у давні часи тут було село. Можете вірити чи ні, але і я кілька разів бачила подібну картину.


У Сомині й мова особлива. «То ти, Таню, Любчина гонука? Йди дам тобі яблик», — до мене підійшов син тітки Федоні, котра колись жила по сусідству від бабуні. Її син Сергій всього на два роки молодший від мене. Почувши призабуту сільську гуторку, від несподіванки розгубилася. Оце специфічне слово «яблик» сприйняла по–своєму, ніби зустрілася з дитинством. І згадалось, як із Сергієм і тодішніми друзями Свєткою та її сестрою Танею залізли у молодий садок дядька Степана, зірвали там два величезні напівстиглі яблука, що ледве поміщались у наших долонях, надкусили їх і… викинули. Тоді ми так і не зізналися рідним про цей випадок, хоча зажурений сільський мічурінець ходив із хати в хату і питав дітей, чи не знають, хто зробив таку шкоду, бо вельми жалкував, що тоді не скуштував плодів, яких чекав кілька років.
Із колишнім другом говорили й про інші наші дитячі пригоди. Мені подобалася його сільська «хатня» мова, пригадався рідний діалект, бо тільки у нас «вітекають», кажуть не ви, а «віте», і на кожнім кроці «шокають» і «гакають». «Зварила гомачки чи товкачів, нажарила шкварок і поставила кисляку — та й полудень готовий», — кажуть у селі, де «гомачка» — то підлива з домашнього сиру і сметани, в яку вмочають хліб або вареники, «товкач» — м’ята картопля, а «кисляк» — кисле молоко, кефір. На релігійні свята та на Спаса, коли у Сомині престольний празник, різали теля чи кололи кабанчика, палили піч і готували печеню: у чималім чугунку, аби вистачило всім гостям, тушкували великі шматки м’яса, додавали до нього багато цибулі й перцю, заправляли підсмаженим на пательні борошном. До нього ставили квашені «гурочки» (огірки). А в кооперації (сільському магазині) купували «селедці» (оселедці) або ще «кобасу», воду «крем–соду» і «піво» «Жигулівське». Жінки вбирались у святочний одяг, в’язали на голови «газовки» чи «салісовки» (хустки).
А в будень гукали: «Гандрийку, Голько, віте хутко ходіть полуднувати», або «Сину, виведи куня на пашу та дивись, шоб до копиці не доставав». «Їдного не можу понять, чого той бузько все на комені сідлиться. Дивна то птаха». А ще згадуємо про «фаєрки» (круги на плиті), «запалки» (сірники), «слоїки» (банки), «мнєсо» (м’ясо), «перепички» (пісні пляцки на сковорідці), «затірку» (молочний суп із рваного тіста), та чоловіка–«онучника», котрий на возі приїздив у село і збирав шмаття, діряві чугунці, а взамін давав дріжджі та «бальони» (кульки)… Отак повертаємось у дитинство.
Раніше мені здавалося, що зникнуть ці слова з ужитку, бо вони «селючі». Бувало ж, коли у село приїжджали у гості мої друзі, то навіть соромилась, якщо хтось із рідних заговорить сільським діалектом і вони це почують. Колись і сама не раз поправляла бабуню: «Ну як ви кажете? Отак–то правильно». «Смішно, щоб курча курку вчило, хоч саме ще й проса не куштувало», — відказувала вона. А нині так хочеться їх почути знову…
Хтось, мабуть, сміється над нашою сільською мовою, хтось стидиться (соромиться) її, хтось їй дивується, хтось нею милується, хтось вчить дітей і внуків так розмовляти. Хтось відходить у засвіти, пам’ятаючи лиш її — батьківську, а хтось знає з десяток інших, але там, далеко на чужині, сподівається почути оте рідне слово — «віте»…
м. Володимир–Волинський.


 

Telegram Channel