Святе діло – допомогти тим, хто за нас воює
Леся Тарасюк, уродженка с. Криничне Маневицького району - волонтер волинської Спілки ветеранів Афганістану, яка на Волині є своєрідним центром допомоги українській армії. Щочетверга хлопці возять на Схід нашим бійцям і продукти, і бронежилети, і різноманітне військове устаткування
- Власта КРИМСЬКА
- Я - не професійний волонтер. Я просто роблю те, що нині вважаю потрібним, - говорить Леся Панасівна. – Я – мама, і у мене теж росте син. Наші люди працюють відчайдушно, з останніх сил. Приміром, бабуся Галина Василівна (вона завжди так підписується) купує на пенсію нитки, в’яже шкарпетки і в кожну пару кладе лист солдату. Приходять молоді хлопці та дівчата, які хочуть допомагати. Мій син разом з однокласниками та вчителями складає аптечки, за день їх виходить близько 150-200 штук. Вартість однієї аптечки - близько тисячі гривень.
У Криничному молоді дівчата та старші жінки відрами готують олів’є, яке відправляється на Схід.
Долучаються до спільної справи і дорослі, і діти. Юнаки та дівчата, яким по п'ятнадцять років, разом з іншими волонтерами Спілки афганців цілими днями зі скриньками, збирають кошти, потім сортують товари, складають в ящики, запаковують та відправляють. Значну допомогу надала Костюхнівська ЗОШ, яка для Світлодарської лікарні, що на Донеччині, передала чотири дефібрилятори, привезені із Польщі. Побачивши їх, медсестри плакали. Адже це найперше, що рятує хлопцям життя.
- Для мене відчуття війни найсильніші, коли я спілкуюся з тими бійцями, які лежать в госпіталях, - говорить пані Леся. - Таких правдивих новин ви не почуєте на жодному каналі. Коли мій племінник на Савур-Могилі цілу добу не виходив на зв'язок – це для нас було справжнісіньким пеклом. Ми цілу ніч простояли на колінах, щоб всі вони після тих «градів» залишились живі. В нас на Волині є чотири хлопці, про долю яких нічого не відомо. А ще є багато таких, у яких з рідних нікого немає. Ми маємо потурбуватися про кожного з них. Військову форму їм видають на рік часу: і це в окопах, в болотах, під шаленими обстрілами. Мороз іде по шкірі від того, що доводиться переживати цим хлопцям на Сході. Психологічно це дуже важко витримати. Дзвоню до свого односельчанина Олексія Зінгеля, запитую: «Як справи?», а він відповідає:«У нас тихо сьогодні. Стріляють далеко, кілометрів за десять…». У нас в госпіталі лежить хлопчина з Ратнівського району, який вночі разом з іншими побратимами вивів з Донецького аеропорту 18 хлопців через мінне поле. Він казав: «Нас сам Бог вів». Зірвався третій поверх, впав на другий, де вони знаходилися, і разом це все впало на перший. Вони витягували один одного з тих завалів. А ще він виніс із собою тепловізор, бо знав, що коштує він сто тис. грн.. Я пережила з тими хлопцями дуже багато, тому і ходжу туди кожного дня. Не піти – це значить залишити когось без чогось необхідного. Моєму синові - пятнадцять, чоловік, слава Богу, поруч. Тому ми маємо допомагати тим, хто воює замість них.
