До обійстя Захарчуків лісові звірі навідуються частіше, ніж люди - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.86 € 31.70
До обійстя Захарчуків лісові звірі навідуються частіше, ніж люди

Волинь-нова

До обійстя Захарчуків лісові звірі навідуються частіше, ніж люди

Побувавши в одного із найстарших лісівників України — ​77-річного майстра лісу Чорторийського лісництва ДП «Поліське ЛГ» Дмитра Захарчука, зауважила, що плин часу наче зупинився на цьому хуторі, не наклавши свого відбитку ні на господарів, ні на укладі тутешнього життя. Саме тому їхню садибу внесли до туристичного реєстру Маневицького району

Щоб не потрапити в руки енкаведистам, батько-упівець пустив собі кулю

Дворів на хуторі Ковлі, що поблизу села Новосілки, нині можна порахувати на пальцях однієї руки, хоча до війни їх налічувалось майже сотня. Були тут і храм, і трирічна початкова школа, яку закінчував Дмитро.

— Батька ледь пам’ятаю, — ​повертається в минуле мій співрозмовник. — ​Знаю, що служив у польській армії, був бригадиром у лісі, як казала мама. Загинув наприкінці війни. Чимало хуторян допомагали воїнам УПА, в тому числі і наша сім’я. Під час одного з боїв, аби не потрапити до рук енкаведистів, батько спрямував зброю на себе… Його ховали потайки вночі у лісі. За допомогу упівцям і постраждали місцеві жителі — ​їх виселяли з хутора, вивозили до Сибіру.

До білих ведмедів, як казали, мали вивезти і їхню сім’ю. «Та мати занесла до старости відріз сукна і нас викреслили зі списку», — ​пригадує Дмитро Петрович.

Небагато у ті часи було розваг у сільського хлопчини. Навколо хати — ​ліс, який радо відкривав для нього усі свої принади, звеселяв і втішав.

— А ще, років у вісім, передали мені повстанці губну гармошку, — ​розповідає Дмитро Петрович. — ​Сказали: подарунок від батька. Швидко опанував гру на ній, а згодом став задивлятись на дядькову гармошку. Купити то він її купив, та музиканта з нього не вийшло. Мене ж із азами ознайомив один старець, який жебракував, граючи на інструменті. Тож ночами я крадькома брав дядькову гармошку — ​і в ліс. Перебираючи клавіші, радів, що ніхто не чує. А як уже навчився, то з дозволу дядька ходив із нею на вечорниці у клуби, на весілля. Гармоністи тоді були на вагу золота.

Про хлібосольних господарів німці розповіли друзям, і вже незабаром побували на гостинах на хуторі туристи з Австрії та Португалії. Аби з хутірською екзотикою могли ознайомитись й інші іноземці, садибу внесли до туристичного реєстру.

Усміхаючись своїм спогадам про минуле, пан Дмитро продовжує:

— До армії на цілині побував, на власний інструмент заробив. А ще таку пластину змайстрував, щоб хвацько свистіти. Ото жару давав!

Свою майстерність Дмитро Петрович відразу ж і продемонстрував. Зазвучали і народна та повстанська пісні, і відлуння його молодості «Ех, яблучко…» Я жартую: «То всі дівчата на вечорницях ваші були», і музикант погоджується: «Так, що було, то було…»

Ікону Миколи Чудотворця, що оновилася,  Дмитру Петровичу передала мама.
Ікону Миколи Чудотворця, що оновилася, Дмитру Петровичу передала мама.

 Світла ще сюди не провели, а в них удома вже дивилися «штірліца»

А після армійської служби, яка тривала майже чотири роки під кордоном з Китаєм, повернувся додому.

— Хотів там, у Сибіру, і залишитись, ще й матір із собою забрати, — ​розповідає пан Дмитро, — ​та вона у сльози: «Мене через батька в Сибір не запроторили, а тут власний син хоче…»

Так і осів на хуторі, привівши матері невістку із Гути-Лісівської. Біля старенької хати звів нову, простору, де й народилось двоє синів та троє доньок.

— Світло на хутір провели аж в середині 1980-х років, — ​згадує мій співрозмовник. — ​До того ж одним із перших придбав генератор струму. Позичав його сусідам, щоб ті весілля чи хрестини відсвяткували.

А ще у Захарчуків вечорами збирались і малі, і старі, аби подивитись чергову серію про легендарного Штірліца, бо першими придбали телевізор.

Працював Дмитро Петрович дорожником, обслуговуючи бетонку Київ–Варшава, а у 1977-му, рівно 40 років тому, пов’язав свою долю із лісогосподарською галуззю, закінчивши училище лісового господарства.

Овдовівши, сім літ тому одружився вдруге з жінкою зі Старого Чорторийська, яка також втратила чоловіка.

— Не страшно було перебиратися жити до лісу? — ​запитую у господині Тетяни Володимирівни.

— Ні, жалкувала лише, що до храму далеко, бо ж рідко яку службу пропускала, — ​усміхається.

І Тетяна Володимирівна уже звикла до життя серед природи.
І Тетяна Володимирівна уже звикла до життя серед природи.

 Петрович тут Знає кожну стежину

Зрозуміло, що за ці роки сходжена-переходжена уся дільниця.

— Якщо хтось зріже дерево біля стежки — ​відразу побачу, бо ж проміння сонця не так падатиме на землю, — ​констатує пан Дмитро. — ​А взагалі, нині легше працювати: заготовляють ліс бригади, навантаження механізоване. Болить душа, що з’явилась ця напасть — ​верхівковий короїд. Дивишся: на виділі п’ять всохлих сосен, а через два-три тижні їх уже десять.

Запитую і за таке лихо для лісівників, як бурштинова лихоманка.

— Дякувати Богу, мою дільницю вона оминула. Декілька ям викопали, переконалися, що сонячного каменю немає, та й заспокоїлися, — ​каже лісівник. — ​А от на сусідній — ​біля Лісового, — ​то й доводиться допомагати чергувати. Я пригадую, як колись у тій місцевості копали меліоративні канави, то серед піску обабіч канав на викопаний бурштин тоді ніхто й уваги не звертав. Один із трактористів якось накидав в мішок шматків скам’янілої смоли, то казав, що замість лучини використовував, — ​добре горіла.

Повідав майстер лісу і про те, що в двох кварталах дільниці — ​природні заповідники місцевого значення. «Які там столітні сосни, а дуби!» — ​не стримував захоплення. Майстром лісу став і син Микола, він працює у Куклинському лісництві цього держпідприємства.

Один із журналістів, що писав про Дмитра Петровича, зауважив, що до обійстя Захарчуків лісові звірі навідуються частіше, ніж люди. Мій співрозмовник це підтверджує: «Таки так, бо до найближчого сусіда більш ніж з півкілометра, ліс впритул підходить до садиби». Вона, між іншим, майже не має загорожі.

А Тетяна Володимирівна розповідає, що доводиться їй чоловікові жалітися на зайців та лисиць, козуль та диких кабанів:

— Капусту вухаті обгризають щороку. Хазяйнують і на грядках з морквою та буряком, причому спочатку беруться за соковитий оранжевий коренеплід. Цьогоріч і стручком гороху не посмакували — ​так він до вподоби козулі прийшовся. А біля нивок із картоплею на ніч собак прив’язували, бо ж дикі кабани чи не щоночі туди навідувалися.

Господарство тримають чималеньке

, тож доводиться подружжю про урожай дбати. Тримають коня, двох корів, свиней, різну птицю.

— Декілька років тому поїхали в неділю на церковну службу в Старий Чорторийськ, — ​розповідає господиня. — ​Повернувшись, були вражені: з 18 індиків лише два додому прийшли, решта біля лісу подушені лисицею лежали. Рудохвоста злодійка і курчат та курей полюбляє.

— Одна у мене на очах чималеньку курку вхопила та й до лісу посунула, — ​продовжує розповідь уже господар. — ​Я за нею, лиш взуття з ніг швиденько скинув. Із кілометр біг та догнав, курка навіть ще жива була.

Я, правду кажучи, повважала це байкою — ​лисицю догнати! Проте, поглянувши на молодечу статуру хуторянина, згадавши слова чорторийського лісничого Валерія Оксенюка, що на руках (армреслінг) мало хто пана Дмитра побороти може, таки повірила.

Розповідаючи про господарство, Дмитро Петрович проводить екскурсію. Ось викопані невеличкі ставочки. «Вкинув мальків карпа та амура», — ​каже він. А ось пасіка поруч хати, тримає вже більше сорока років. «Саджу для бджіл фацелію і буркун, а ще тютюн — ​це щоб кліща не було». Навколо садиби висаджено чимало медоносних лип.

Зауважую, що не видно садка, на що господар усміхається:

— Це на обійсті фруктових дерев мало, а під лісом та й у лісі дичок не один десяток щепив.

У господарстві у пригоді стає тракторець. Роботи вистачає. А для душі — ​павичі.

— Років із десять тому пару купив у Рафалівці, — ​повідомляє лісівник. — ​У їжі не привередливі, одна проблема — ​ніяк розвести не можу. Яйця і в інкубатор закладав, і під квочку. Вже й виводилось декілька, та то шуліка, то лис чи кіт не дають їм підрости.

Тричі мені доводилось підходити до загорожі, аби павич потішив своїм розкритим диво-хвостом. Зайти у вольєр не наважилась, бо ж дізналась, що за таке нахабство могла б отримати прочухана від цих гордовитих птахів. А от милувалась ними довгенько.

ХутІрську садибу внесли до туристичного маршруту

Якось навідались до обійстя Захарчуків мисливці із Німеччини. Гостинно зустрів їх господар, почастувавши різними смаколиками, як нині кажуть, екологічно чистими, власного виробництва. Та й Тетяна Володимирівна колись була знаною весільною господинею, тож зготує чого душа бажає.

Про хлібосольних господарів німці розповіли друзям, і вже незабаром побували на гостинах на хуторі туристи з Австрії та Португалії. Аби з хутірською екзотикою могли ознайомитись й інші іноземці, садибу внесли до туристичного реєстру.

До речі, віднедавна усі охочі мають змогу помилуватись і оновленою іконою Миколи Чудотворця, яка дісталась Дмитру Петровичу від матері.

— Я прибирала перед Великоднем, — ​розповідає господиня, — ​та уваги не звернула. Аж чоловік до мене: «Йди подивись на ікону, щось сталось із нею, — ​блищить, мов нова». Дивлюсь, дійсно, і лик, і оклад оновились. Повідомила ченців Хресто-Воздвиженського чоловічого монастиря, що у Старому Чорторийську. Вони приїхали, засвідчили диво, помолились перед святим образом. Мають і капличку звести неподалік нашої хати, вже он і камінь привезений. Там і зберігатиметься ікона.

Ознайомившись із хутірським життям господарів, я підсумовую: «То сумувати вам нема коли». І Дмитро Петрович це підтверджує.

— І телевізор, мабуть, нема часу подивитись?

— Чого ж, — ​тут господар не погоджується. — ​Є. В нас їх аж два. Тетяна щось своє дивиться, а я люблю фільми колишні чи передачі про природу.

— Так у вас із кожного вікна природа, — ​дивуюсь. — ​І вдома, і на роботі.

У відповідь чую:

— Воно дійсно так. Та хіба можна природою намилуватись? Серед лісу, серед гаю я живу й відпочиваю, і працюю, — ​такими примовками була пересипана вся оповідка хуторянина. — ​Природа дає мені наснагу і силу. В лікарні лише раз лежав — ​запалення легень було, під дощ добрячий потрапив. Порошка якого не пам’ятаю коли й пив.

А ще Дмитро Петрович щедро ділиться своєю життєрадісністю, оптимізмом, молодечим запалом з усіма, хто навідується до його загубленої у лісах хутірської садиби.

Олена БИЧКОВА