Курси НБУ $ 27.64 € 32.63
Вчителька–інопланетянка з Волині

Волинь-нова

Вчителька–інопланетянка з Волині

Слово до читача

Найулюбленіший мій роман

Останнім часом на презентаціях і зустрічах з читачами мене кілька разів запитували: «А який для вас самого ваш найулюбленіший роман?» Я вперто відповідав: «Щоденники Ієрихар». Після такої відповіді, як правило, питали: «А чому не «Століття Якова?» Чому не «Маска»? Або «Соло для Соломії» чи «Країна гіркої ніжності»?»

Звичайно, названі романи, як мовиться, у багатьох на слуху. І все ж з особливою любов’ю і, сказати б, авторською ніжністю я чомусь (сам не знаю — чому) ставлюся саме до «Щоденників Ієрихар», невеликого, менш відомого твору, справді написаного у формі щоденників звичайної сільської вчительки Світлани Ігорівни, яка живе звичайнісіньким сільським учительським життям (окрім кожноденних уроків — клопоти по господарству і на городі, проблеми з чоловіком, дітьми, конфлікти зі свекрухою) і раптом починає відчувати, що насправді вона — інопланетянка…

Написаний, як я кажу, «з чисто хуліганських намірів», цей роман, як ніякий інший, висловив моє ставлення до життя людини на цій грішній планеті, до його трагедій і разом з тим якоїсь особливої ніжності і необхідності… Для чого ми живемо, страждаємо, ненавидимо і любимо?.. А ще захотілося уявити, що б подумали про нас ті ж інопланетяни, якби вони все ж прилетіли… Простенький нібито твір раптом мовби заговорив з його автором… І його герої попросили захисту в цьому такому складному житті…

«Щоденники Ієрихар» вийшли у тернопільському видавництві «Богдан» 2012 року. Там же видали раніше й мій інший, теж маловідомий роман «Жінка для стіни». У «Богдані» видані й роман моєї дружини, відомої української письменнниці Надії Гуменюк «Янгол у сірому», відзначений на Міжнародному конкурсі «Коронація слова», і гарно оформлена книжка «Шуршик В та інші. Казки з Яринчиного саду», удостоєна двох найпрестижніших премій за твори для дітей та юнацтва — Кабінету Міністрів України імені Лесі Українки і Ліги українських меценатів «Звук павутинки» імені Віктора Близнеця.

«Щоденники Ієрихар» я згадую двічі з особливим почуттям й у есеях, що ввійшли до моєї книги малої прози «Місяць, обмитий дощем», яка щойно з’явилася у Харківському видавництві «Клуб сімейного дозвілля» і була презентована на Львівському форумі видавців. Наче прикипів до душі цей єдиний мій фантастичний роман, доля Світлани Ігорівни, її непутящого чоловіка, її по–своєму нещасних і щасливих дітей, її химерні вигадки (а може, й не вигадки) про чужу планету Трамедіон, її такий довірливий щоденник, пройнятий буденними клопотами, бентежність у ньому, зрештою, її життя…

Дія роману в більшості його розділів відбувається в тому ж селі моєї уяви, мрії — Загоряни, що й моєї поліської трилогії, до якої ввійшли «Століття Якова», «Соло для Соломії», «Діва Млинища». А висока тополя, до якої звертається Світлана–Ієрихар, дерево, яке наче летить у космос, справді росла у моєму рідному селі Згорани Любомльського району.

Гарного читання читачам «Волині–нової»!

Розділ перший. Світлана Ігорівна

21 серпня

Сьогодні вночі до мене прийшла Іринка. Розбудила — я відчула спершу її подих — притулилася і стала мене обціловувати.

— Що з тобою, Ірусю?

— Мені страшно, мамо.

Її таке рідне, пахуче тільце тремтіло. Дрібно–дрібно. Наче маленький листочок на вітрі, на самотньому дереві. Так подумала я. Ні, це я подумала, чомусь саме так подумала, пізніше, коли вона заспокоїлася. Перед тим спочатку спитала:

— Що сталося, маленька? Чого тобі страшно?

І донька стала розповідати — гарячково, пошепки — що прокинулася і побачила, як у вікно зазирає зірка. Велика блакитна зірка. Що та зірка раптом наче почала рости. Наближатися. Що в неї, Ірочки, невідь–звідки виникло відчуття — зірка стане такою великою, що її поглине. Або схопить в свої холодні обійми.

— Схопить чим? — Я мимоволі посміхнулася.

— Може, руками, — цілком серйозно сказала Іринка. — Не смійся, мені так здалося.

— Я не сміюся.

— Може, променями, — сказала моя страхопудка.

Я обняла доньку, пригорнула. Маленька моя і беззахисна. Тільце худеньке, про таких кажуть — аж ребра світяться.

— У тебе світяться ребра, — посміхнулася я. — Справді. Бачиш, у кімнаті посвітлішало.

— У тебе теж. — Іринка навіть полоскотала мій бік і тихенько–тихенько засміялася. Чи мені здалося?

Моя наймолодша донька має привілей — звертатися до мене на «ти». За це звертання мені досі періодично дорікає Петрова мати.

— У селі діти так не кажуть батькам, — ось її залізний аргумент.

— Мамо, а коли повернеться тато? — повертає мене до дійсності Іринка.

— Завтра. Тобто, вже сьогодні. Вранці.

— Знову п’яний?

— П’яний? Чому п’яний? — обурююся я. — Він поїхав до дядька Павла на храмове свято.

— Храмове свято… О–о-о, — голос у Іринки мрійливо–сонний. — У нашому селі більше так ніхто не каже. Тільки ти.

— А як кажуть? — розгублююся я.

— Празник.

— Спи вже, філологине…

— Філо… ло… ло…

Іринка кошеням тулиться до мене. Я гладжу її по голові. Вона справді незабаром засинає під моєю рукою. Мені ж не спиться. Після години чи скільки там боротьби з безсонням тихенько відсуваюся від доньки і встаю.

Надворі доволі прохолодно. Майже кінець серпня. Кутаюся в халата, якого накинула наопашки, дивлюся на зірне (де–не де хмари) небо. Цікаво, яка ж це зірка так налякала Іринку? Ось ця, велика? Здається, це Венера. Ранішня зірка. Чи, навпаки, вечірня?

Зненацька приходить думка — я маленька піщинка. Піщинка перед безмежжям Космосу. Маленька сільська вчителька. Філологиня. Господи, хоч би справді нічого не трапилося з Петром. Місяць тому, на другий день після Петра й Павла, в нього, здається, були перші ознаки білої гарячки. Як він тоді мучився!

Він просив мене поїхати на те свято — Спаса, Преображення Господнє до свого двоюрідного дядька. Сердився, що я відмовилася. Крім того, родичі ці далекі, казала я.

— Які ж то далекі родичі… Він запрошував…

— Тобі аби випити..

— Ти хочеш сказати, що я алкоголік?

— Нічого я не хочу сказати.

— Раніше ти не відмовлялася йти кудись зі мною.

— Я не відмовляюсь і тепер ходити.

— А їхати?

— Сьогодні — не хочу.

Ось така розмова. Як каже наш фізкультурник, Андрій Филимонович, кінець абзацу.

Враз я відчуваю, як одна із зір справді починає ніби наближатися.

«Ну от іще», — кажу я собі подумки.

У мене теж біла гарячка. Зовсім біла. Посеред темної серпневої ночі. Як же мені було тоскно серед цієї ночі й цього безсоння. Мале порося Іринка. Розбудила, а сама спить.

 

22 серпня

Не вранці, а опівдні, після триденного гостювання (каже, що заїхав ще до одного родича) повернувся мій чоловік. Я дивилася на його пом’яте обличчя, зсутулену постать (нащо він згинається?), синяк під оком.

«Ось що лишилося від твого красивого чоловіка», — казав хтось мені.

«Він ще не пропащий», — заперечила я тому невидимцю. Але хтось заморозив мою душу.

— Будеш лаятися? — спитав Петро.

Я мовчала. Не було ні сліз, ні роздратування, ні бажання докоряти.

— Чого ти мовчиш? — сказав мій чоловік. — Вже ліпше свари. Обзивай п’янюгою.

— Ти з кимсь мене переплутав, — сказала я.

— Переплутав?

— П’янюгою я тебе ніколи не обзивала.

Я обминула його і вийшла на двір. Біля тину стояв Ігор. Я не посміла підійти до сина. Вже за хлівом подумала, що, може, треба було поїхати з Петром на те свято. Вернулися б якщо не того ж дня ввечері, то наступного. І пити стільки я не дозволила б. Подумала, що десь я його навіть розумію.

Він таки був добрим трактористом. А відколи розікрали, розібрали колгосп — не може знайти собі місця. Город — то не його. Роботи в селі нема. Поїздки до Польщі з контрабандним спиртом закінчилися депортацією. Трохи заробляє за продаж зібраних грибів і ягід. От і все. Правда, є і моя зарплата. Але Петро… Після тієї спроби поїздки на заробітки до Росії, яка закінчилася пограбуванням у поїзді й побиттям, я зареклась кудись його відпускати.

— Мамо!

Я озирнулася. Дивно, що не чула, як Ігор підійшов. Обличчя сина сіпнулося, він дивився на мене з мукою.

— Що, Ігорьочку?

— Ви… ви… с–сварили тата?

— Ні. Хіба це допоможе?

Син якийсь час мовчить. Кривиться його рот.

— Ско… ско… ско…

Ігор заїкається, так завжди, коли він хоч трошки хвилюється. Завжди, Боже мій…

І раптом я розумію, що він хоче сказати: скоро осінь.

— Так, скоро осінь, — кажу і я.

 

24 серпня

Сьогодні — День незалежності. Прийшла Ніна, дружина голови сільради, й сказала, що під вечір збираємося біля озера. Відзначати свято.

— Що з мене? — спитала я. — Може, я зроблю салат?

— Принесеш малосольних огірочків. Свою знамениту імітацію.

Моя знаменита імітація — це розрізати огірки на шматочки, опустити у легко просолену воду на десять хвилин, у воду додати трішки хрону й вишневого листя (попередньо, ще перед тим як солити), кропу, вчасно вийняти огірки, а тоді присипати їх дрібно порізаним часником. І дати постояти трохи. Справді, за смаком схожі на малосольні. Причому, саме так смачно виходить тільки в мене. Та ж Ніна і дехто з нашої компанії пробували робити за моїм рецептом — смак чомусь не той. Пропорції? Не знаю. Мій фірмовий секрет…

Наша компанія! Я працюю у Загорянах вже двадцять чотири роки, наступного року (жах!) ювілей буде — чверть століття — а ввійшла до так званої загорянської еліти років дев’ять чи десять тому. Заважала сором’язливість чи те, що вийшла заміж за звичайного сільського хлопця, тракториста… Мабуть, і те, й інше.

— Я принесу огірки, — сказала Ніні.

— Ти наче… Що трапилося?

— Нічого.

— З Петром? Я бачила, що він вчора… Ні, позавчора… Вертався…

— Ні–ні. Нічого. Все добре. Тільки… Осінь наближається.

— Осінь? — Ніна здивовано дивиться на мене. — Нам, подруго, ще далеко до осені.

— Я про справжню осінь. Он вона вже стоїть за ворітьми.

— Та ти поетеса, Світлячок.

Світлячок… Колись мене так називав мій однокурсник, Віталик, до якого я була байдужою. Чи все таки щось мала? Господи, про що це я?

Ніна пішла, а я раптом побачила, як до воріт наближається — ні, не осінь, а циганка. Стара, розпатлана, з великою барвистою хусткою на плечах. Я йду їй назустріч.

Вона просить води, якоїсь їжі. Я виношу кварту води і шматок хліба з салом та помідором. Циганка жадібно п’є, дякує, тоді каже, що хоче погадати.

— Мені не треба гадати, — посміхаюся. — Я й так знаю свою долю.

Але вона вже хапає за руку. Дивиться на долоню, торкається до неї пальцями. Огрубілими, майже чорними пальцями.

— Ти будеш щаслива, дуже щаслива, — каже циганка. — Ти приїжджа, здалека. Але твоє щастя буде в цьому селі. А чоловіка твого зватимуть Петром.

Вона підводить голову, дивиться мені в очі. Погляд її тягне мене кудись у незвідану глибину.

— Твого чоловіка зватимуть Петром, — повторює вона. — Матимеш повний дім і троє дітей.

Циганка зникає. Наче розтає у повітрі. Я тільки чує шелест її кількох спідниць. І начеб дрібненький смішок. Горошинки того сміху дрібно торохтять.

Троє дітей у мене є. А через десять літ після того ворожіння мій Петро признався, як умовив циганку (та що там умовив — заплатив) зайти на моє подвір’я й наворожити мені чоловіка Петра.

На той час він кілька разів несміливо підходив до мене в клубі після кіно. Але я ніколи не лишалася на танці.

 

25 серпня

Посиділи, випили, закусили, поговорили про політику, про жінок і чоловіків, попліткували, поспівали — це вчорашнє наше святкування. Чоловіки — фізкультурник Андрій Филимонович, історик Платон Васильович і мій Петро — вирішили скупатися. Жінки почали відмовляти, бо ж вечір вдався хоча й погідний, але не дуже теплий. І вода в озері вже не тепла, градусів п’ятнадцять навряд чи набереться. Ну, Платону Васильовичу не звикати — він моржує, а от Петро й серед літа може нежить підхопити чи й застуду. Але коли він щось задумає, впреться, затнеться — мого чоловіченька не переперти.

За двома купальниками підбігцем до води — секретарка нашої сільради Тетяна Петрівна.

Тоді я піднялася й рушила вздовж берега. Озирнулася. Три темні цятки на фоні вечірнього озера.

«Чому Таня пішла за ними? — спитала я себе. — За ними, чи за Петром?»

Боже, невже я ревнувала? Ні, я зловила себе на іншій думці — щось має статися з Петром, щось недобре. Але я цього боюся, тому втікаю від озера, людей, від мого недоброго передчуття.

«Може, від самої себе», — зненацька подумала.

Озирнулася. Горіло вогнище, й на відстані ті, що сиділи біля нього, здавалися начеб нереальними. Маленькі темні фігурки. Ось вони зарухалися в шаленому танці.

Я пройшла ще трохи й знову озирнулася. Фігурки метушилися в безладному хаосі. Швидше, швидше, подалі від тривоги, від того, що станеться. Станеться? Я знаю, що ні, нічого не станеться, все ж втікаю. Куди?

Незабаром я занурилася в приозерний ліс. Тут майже нічого не було видно. Наштовхувалася на соснові гілки. Вони брали мене в обійми та все ж відпускали. Спинилася і підвела голову. Наді мною висіла самотня зірка. Може, то моя душа? Як вона знайшла мене, ця зірка?..

Чи то та, Іринчина? Ледве я подумала про це, як мене обхопила тривога. Наче загорнула у волохатий мокрий саван. Зовсім інша тривога, ніж та, що була біля берега, коли Петро пішов купатися. Вона мала обриси і… начеб тіло.

Щось сталося з Ірочкою. Щось сталося. Сталося, твердила я, мов заведена. Може, та ж зірка схопила її. Схопила? Ні, я божевільна. Треба втекти від цього божевілля.

Так я думала, а ноги самі несли до села. Я вже бігла. Летіла, наче оглашенна. Наштовхувалася на дерева, кущі, вони мене били по щоках, обличчю, дряпали руки й ноги. Двічі я падала й підводилася, й бігла далі. Хтось сапав поруч й намагався перегнати мене. Ні, я мушу добігти першою.

Так я вибігла на шосе. Навколо ні душі. Тільки зірне, роєм мерехтливих комах усипане, небо наді мною. Здалеку випливла з ночі маленька рятівна цятка світла. Та коли машина наблизилася, вона висвітлила посеред шосе самотню, схожу на встромлену в асфальт галузку, фігурку дитини. Дитина дибала невідомо куди й невідомо чого, простягши поперед себе руки. Наче боялася наштовхнутися на невидиму стіну.

Іринка! Іруся! Моя Іруся!

Я дико закричала й кинулася стрімголов до неї. Спала з ноги босоніжка, але я не спинилася. А назустріч мені летіла також машина.

Ірочка впала в мої обійми, здригалася й обіймала мене. Немов у судомах обіймала. Пульсувало все її маленьке худюще тільце.

— Матусю, ти жива? — шепотіла вона.

— Куди ж ти йшла, Ірочко? — Я тисла її до себе.

— Мені здалося…

Поруч зупинилася та машина. Вийшов якийсь чоловік, лайнувся, але потім підійшов ближче й спитав уже іншим тоном:

— Що сталося? Вам потрібна допомога?

— Це моя дочка, — сказала я.

…Іринка так і не змогла пояснити, чому вона пішла з дому до озера. Тільки сказала, що стало раптом страшно за мене. Звідкись з’явилася думка, що я не повернуся до неї. Лишуся невідомо де, може, навіть біля озера чи в лісі. Саме я, а не ми з батьком. Вона й пішла. Хоч навіть в селі було страшно.

Я гладила її коротко стрижену голівку (вона любить так стригтися), а донька тулилася до мене все тісніше й тісніше. Мовби прагла геть злитися зі мною.

— То вам не потрібна допомога?

— Ні, — я відповіла не повертаючи голови.

Машина рушила. Я сказала, що треба йти до озера, бо тато хвилюватиметься.

«Хоч би з ним нічого не трапилося», — так я подумала.

…Сьогодні я прокидаюся. За вікном ледве просіюється світанок. Петро спить, відвернувшись до стіни, і вві сні скрегоче зубами.

«Чи він хоч має на ранок собі пива?» — то моя перша сьогоднішня думка.

 

26 серпня

— Що ти з ним робитимеш? — питаю я свою старшу дочку.

— А що я маю робити?

Наталка найстатніша серед моїх дітей. Об’єктивно кажучи, вона не красуня, навіть не надто вродлива, але ця статність, гарна постава й дивне поєднання на обличчі, у виразі очей дитячості з якоюсь аж наче неземною (ні, не точне слово, пані філологине) погордою в погляді темногоріхових очей створюють… як би це тепер сказали?.. Шарм, напевне.

Образ, неповторний образ, кажу я собі.

А питала я доньку після чергового візиту Бориса Танасюка. Нашого найбагатшого загорянця, митника, в якого єдиного в селі найвищий триповерховий будинок (домище, каже мій Петро) за міцною кам’яною огорожею. Борис — син моєї колеги, вчительки математики, вже пенсіонерки, Ольги Мусіївни. Йому тридцять, вже був одружений, привіз із Білорусі справжню красуню. Два роки тому розлучився, каже, що прогнав, коли побачив (по–новому, його слова) нашу Наталку. Тепер щотижня він їздить до Луцька. І це вже чи не вдесяте приходить до мене. Пісня та ж сама — Наталка все одно буде його, нікуди вона не дінеться. Але краще раніше, я маю вплинути, ви знаєте, як я вас поважаю, Світлано Ігорівно, Наталку я на руках носитиму, захоче мати свою машину, будь ласка, все одно з її спеціальністю в місті нема куди діватися, до того ж вона непристосована до життя, як і ви, Світлано Ігорівно, тільки не ображайтеся…

— Я не маю впливу на дочку, — сказала я зрештою стомлено.

Саме так, почувалася дуже стомленою. Може, давалося взнаки вчорашнє — сидіння біля озера, випивка, стрес, який пережила з Іринкою?

— Ви маєте великий вплив. А любов її мені не потрібна. Тобто, потрібна. Але любов буде. Буде любов, Світлано Ігорівно. Якби я не любив, то хіба б розлучався з Веронікою?

— Напевне, ні, — я відповіла автоматично.

Тепер ми стояли на подвір’ї з донькою. Десь за годину по розмові з Борисом.

— Ти зовсім його не кохаєш?

— Про що ви, мамо?

І раптом Наталка сказала, що існує єдиний вихід покінчити з цим безглуздям. Інакше й не назвеш, сказала вона.

— Який? — спитала я. — Вийти заміж за іншого? В тебе хтось є?

— Якщо відверто — є, — сказала дочка. — Але не в цьому річ, мамо. Моє заміжжя такого, як Борис, не зупинить.

— То який же вихід?

— Переспати з ним.

— Що?

Донька тернулася об моє плече. Як колись у дитинстві — то був саме її, Наталчин, жест. Не тулитися, як Іринка, а саме тернутися.

— Моя високоморальна матусю, — сказала Наталка. — Вибачте, що шокую вас. Мушу вам, сказати — я вже не дівчинка. Я вже… Гаразд, мамо. Я другий рік живу цивільним шлюбом. З одним чоловіком. Але нічого не питайте. Нічого, добре?

— Цивільним шлюбом…

Донька мене підтримала, бо, певне ж, упала б. Ні, слабкість дивна. Я відчула, як на очі накочуються сльози.

— Чому ж ти нічого не казала?

— А що казати? Він все одно на мені не одружиться. А Борис має отримати те, до чого прагне. Доступність ідеалу принижує ідеал — так сказав, здається, якийсь філософ. Крім того, не забувайте, хто я за спеціальністю. Я все так обставлю… Ні, з вас досить.

До вечора я не могла заспокоїтися після цієї розмови. Моя дочка, моя Наталка, стала циніком? Вона буде психологом і, напевне, добрим психологом, але… Я щось пропустила у ній, собі? Чи, може, так і треба жити? Бо ким я її виховувала? Але ж хто її той «цивільний чоловік»? Не візьме все одно заміж? Що це означає? Про що я могла б дізнатися? І про що, а головне — чому — не посміла запитати?.. Попри її заборону.

 

30 серпня

Наталка поїхала до Луцька, в університет. І повіз її Борис. Вчора вона не ночувала вдома, прийшла під ранок. Здійснила свою задумку?

Я вдала, що сплю. Насправді не спала цілу ніч. Я боягузка, страшенна боягузка. Але хто, як не я, тверджу своїм учням про їхнє право вибору…

Право вибору? Яке воно в моєї доньки? Моєї старшої доньки. Найстаршої. Моєї? Може, добре, що такого права, здається, вже давно нема в мене самої.

Думка мене дивує.

А Наталка поїхала. Сказала, обійнявши перед тим, як сісти в Борисову машину: «Все буде добре, мамо». Тернулася об моє плече. Ой!

 

1 вересня

Сьогодні — традиційний перший дзвінок. Я стою на урочистій лінійці поруч із своїми восьмикласниками. Їх чотирнадцять. В першому класі їх було шістнадцять. Двоє виїхали разом з батьками. Стільки ж — чотирнадцять — у класі, де навчається Іринка. А ось першоклашок тільки восьмеро. Знаю, що наступного року їх буде лише семеро. Село старіє і чи можна це зупинити?

Я перевела погляд на стрій випускного класу, де стояв й Ігор. Мій Ігор! Мій нещасний хлопчику… Він намагається керувати своїм тілом. Робить все, щоб воно його слухалося. Для цього потрібні неабиякі зусилля. Наслідки дитячого церебрального… Бідний хлопчик, він наполіг, щоб піти на перший дзвінок. Втім, тепер над ним однокласники майже не насміхаються. Хіба що відводять погляди.

Подорослішали.

– І сьогодні, в цей урочистий день…

Це вже говорить сільський голова. Ні, місцевий бізнесмен. Треба слухати, подумала я і раптом відчула, що світ поплив. Це тривало десяток секунд, не більше.

— Що з вами, Світлано Ігорівно? — почула я шепіт Люди Лісняк, яка стояла найближче.

— Нічого, нічого, — сказала я.

Вже дорогою до класу я подумала, про це дивне запаморочення. Може, я завагітніла у сорок шість років?

 

2 вересня

Сьогодні знову був вихід до озера й лісу — тепер вже зі всіма нашими вчителями, «колективний», до якого додалися сільський голова і завідуюча лікарською амбулаторією. Те ж саме — випивка, бесіди, пісні, вогнище. Петро мав теж іти, але вже до надвечір’я десь назюзявся. Ходив за хлібом в магазин, до того ж — неділя. На диво легко згодився лягти спати, правда, при цьому бурмотів про інтелігенцію, з якою він, авжеж, не гідний бути разом, це ж тільки його високоосвічена жінка може з ними сидіти, куди там йому, трактористу, ні, навіть не трактористу, безробітному сільському… Я слухала його варнякання і одночасно роздягала, потім скидала чоботи.

Дивна річ — мені було зовсім не прикро. Наче то не я все те робила.

— Спи, — сказала я. — Чи тобі пісню заспівати?

— Я–яку пісню? — не зрозумів Петро.

— Колискову.

Моя жінка наді мною сміється…

Мені справді хотілося чомусь підійти, сісти біля цього непутящого чоловіка і почати співати пісню. Так, саме колискову. Як я співала колись своїм дітям. Тихим голосом, а може, й гладити при цьому по голові.

Дивне бажання.

Сама собі дивна, я вийшла надвір. Там зустрілася з переляканими очима Іринки.

— Тато…

— Тато вже спить.

— А ти… Куди…

Вона аж ступила крок назад — така, певне, була здивована з мого вигляду — зовсім не засмученого, як звично.

— Мамо… У тебе очі сміються.

Я пригорнула моє маленьке створіння до себе. Живе, лагідне, тепле створіння. Та я сьогодні на диво розчулена!

— Я більше ніколи не плакатиму і не сумуватиму, — пообіцяла я.

— Ой, мамо. Справді?

— Авжеж.

— Ти в мене дуже сильна мама, — серйозно сказала Іринка. — Гарна, розумна і сильна.

— А ти підлиза, — сказала я. — Мала підлизка.

— Ні–ні — я щиро… Ти… до озера підеш?

— Піду. Якщо ти даси слово, що не вийдеш на шосе.

Іринка дала таке слово. А ввечері біля озера стався ще дивніший випадок.

Я знову в якийсь момент не витримала і пішла до лісу. Наче щось мене туди кликало. Ніби я чула (чула?) чийсь голос. Він звучав і в той же час не звучав. Наче він сидів у мені, але я знала, що прийшов він з лісу. Дивне відчуття. Мабуть, я забагато випила вина.

Але до лісу я таки пішла. Було зовсім не страшно.

Чи писати, що було далі?

Не розумію, як це сталося. В якийсь момент я відчула дивну легкість у тілі. Щось невидиме підняло мене в повітря. І я опинилася на старій розлогій сосні. Я сиділа між двома її стовбурами, знетямлена і вже справді дуже злякалася. Що ж це було? Мене мовби підхопив якийсь вихор. Ні, вихору не було. Я просто піднялася над землею. Ага, перед тим з–під моїх ніг, чи з гілки дерева випурхнула якась пташка. І я…

Я подумала, на якусь мить подумала, в мене промайнула думка, що птахам добре, вони можуть літати. І тоді…

Господи, що ж це таке? Містика? Здійснення мого підсвідомого бажання? Як же тепер злізти назад? Покликати на допомогу? Навряд чи почують там, біля вогнища, а якщо й почують, то що подумають про мене? Як я поясню, чому опинилася на дереві, на якому до місця його роздвоєння нема й гілляк чи навіть сучків.

Сосна ця росла край галявини. Можна було спробувати зістрибнути на землю, але я побоялася, що зламаю собі ногу чи руку, або те й інше. Я підібрала плаття і стала злазити по стовбуру. Чіплялася пальцями за кору, ногами намагалася обхопити стовбур.

Мені стало гаряче, я геть змокріла.

«Господи, що ж це таке? — повторювала я. — Що зі мною сталося?»

Зрештою я таки полетіла вниз. Але до землі було вже метр чи два. До того ж внизу росла трава. Удар вийшов не надто болючим. Я перекинулася на спину. Здається, не зламала нічого. Раптом відчула, що мені зовсім не хочеться вставати.

«Нехай я стану травинкою», — подумала я.

Думка прийшла наче збоку. Травинкою? Рости на цій галявині? Що за химери? А те, що сталося зі мною…

І все ж треба було підводитися. Підводитися і йти до озера, обтруситися, почиститися, помитися. Плаття і легенька світла курточка, накинута поверх нього, мабуть, вимазані.

Так я подумала і підвелася. І страшенно здивувалася — у мене нічого не боліло. Так, наче я й не падала. Може, це був якийсь миттєвий сон — мій політ на сосну і це падіння?

Наближаючись до озера, я почула пісню, яку почали знову виводити мої колеги.

 

8 вересня

Цілий тиждень минув одноманітно. До обіду — уроки в школі, після обіду — годування свиней, курей, звісно, копання картоплі. Поспішали, бо пішли чутки, що після неділі задощить і похолодає. У четвер влаштували толоку у свекрухи, сьогодні, в суботу — у нас. За що мене завше відзначала Петрова мати, це те, що я не цуралася будь–якої роботи. Якось, давно вже, вона призналася мені, що спочатку була проти, аби син приводив у дім «цю шкільну панянку». Я, виявляється, підкорила її своєю працелюбністю, невтомністю.

«Я мала б подумати — своїми працелюбністю і невтомністю, — подумала я. — Чи все таки своєю? Нещасна філологиня».

А, втім, я філологиня російська. Колись боялася, що на українську не поступлю. Тепер викладаю світову літературу.

Так я думала, копаючи картоплю. Про все на світі.

У нас, на Поліссі, досі садять картоплю в копці. Кладуть на землю дві чи три картоплини і нагортають маленький горбик. Восени його треба розкопати і дістати вже п’ять, а якщо пощастить, то й десять картоплин.

Але для кого я це пишу? Для себе? Я першою, здається, в нашому селі збунтувалася проти цього способу садіння картоплі.

— Що вона хоче, ця навіжена вчителька? — так казала Петрова мати. — Хто ж кидає бульбу у рівчак? Без копця ніц не виросте.

— Або ми будемо садити так, як у всьому світі, або я не садитиму взагалі, — сказала я Петрові.

Мої бунти. Бунти сумирної філологині. Картоплю кидали вслід за плугом ще у нас в школі–інтернаті. Чи це я… я довідалася пізніше?

Ледве я подумала про інтернат, як мою голову пронизав раптовий гострий біль. Наче блискавка, різонув. Мов удар, несподіваний, пекучий удар різкою по голові. І це не вперше. Так уже було. Я заточилася.

Але далі сталося те, чого раніше не було. Я відірвалася від землі й полетіла вгору, десь під самісіньке небо.

— Мамо, — почула я розпачливий крик Іринки. — Мамо!

Я стояла на землі, а донька поруч і заглядала мені у вічі. Голова в мене вже не боліла, тільки підкошувалися ноги.

— Що з тобою, мамо?

Голос у Іринки переляканий і якийсь начебто благальний, чи що?

— А що зі мною?

— Ти геть зблідла, захиталася, а потім начеб зникла.

— Зникла? — Я злякалася не на жарт. — Як це — зникла?

— Тебе раптом не стало. Була і нема. Мовби кудись полетіла.

— Що? По… Полетіла?

Я згадала відчуття польоту. Мовби я піднялася над землею. Наче справді кудись летіла. Отже… Отже Іринка це помітила? Чи тільки моє зникнення? Господи, що ж це зі мною діється?

Я опустилася на мішок з картоплею. Холодний мішок.

— Щось голова закрутилася, — сказала я.

— Що ви там розсілися, ледацюги, — жартома гукнув Петро.

«Хоч би ніхто ще не помітив, — раптом подумала я. — Хоч би не помітив. Але що мали помічати…»

Відповіді не було.

 

9 вересня

Сьогодні мала розмову з Наталкою — вона приїхала у п’ятницю ввечері на картопляну толоку. Толоку, на якій були, окрім нашої сім’ї (бідний Ігор теж намагався збирати викопану картоплю і навіть носити кошики з бульбами), Петрів брат Андрій з дружиною, свекруха, свекор, сусідка Марина Павлиха, її донька Ліза, моя колега вчителька географії Валерія Гнатівна. Цікаво, чи помітили вони, як Іринка, моє короткочасне зникнення? А якщо помітили, то що подумали? Чи то було щось таке, що здалося мені і моїй молодшій дочці? А якщо так, то чому тільки нам двом? Чи просто нам обом?

До цих питань я поверталася раз по разу і ввечері, коли після роботи ми вечеряли й «остограмлювалися», і вранці в неділю. А ще я гнала від себе потребу розмови з Наталкою. Саме потребу.

Я собі багато чого передумала. Авжеж, у суботу, після напруженого дня роботи та ще випитої чарки, я впала на ліжко, крізь сон, вже сон чи засинання, чула якесь бурмотіння (дорікання) Петра. З тим і провалилася. А посеред ночі прокинулася (годинник показував півчетвертої) і вже не змогла заснути.

Звісно, Наталка! Очі в неї сміються, а в глибині їх сидить пташка суму. А може, й комашка. Ні, краще звірина. Не хом’ячок, звісно, а киця, готова в будь–який момент випустити кігті. Щоб захищатися і когось подряпати. Навіть мене.

«Або жалібно занявчати», — кажу я собі подумки.

І думаю, чи я те нявчання почула. Чому я нічого не знала про доньку? Чому вона нічого мені не розповідала?

Я йшла до розмови з нею і розмови боялася.

Вночі, зрозумівши, що не засну, я тихенько встала. Тіло моє, на диво, зовсім не було важким, не боліло, не нило, як можна було сподіватися після майже цілого дня важкої роботи в полі. Втім, я і помічала дивну особливість мого тіла — дуже швидко відновлюватися після важкої роботи, «воловість», як каже Петро. Він інколи навіть свариться за мою невтомність (сварився раніше, кажу я собі і морщуся), казав, що я себе заганяю.

— Я витривала, ми, дєтдомівці, такі, — відповідала я йому.

Тихенько одяглася, вийшла надвір. Доволі холодно. На небі хмарно. Тільки одна–єдина зірка визирає з за темної важкої ковдри, що огортає наші Загоряни, а, може, і весь світ.

Я спиняюся. Кажу:

— Зіронько, ми вдвох з тобою, ми самотні.

Шепчу, озираюся, наче серед ночі мене може хтось почути. Довкола осіння тиша. Підбігає Ларибус, треться об ногу, лащиться. Нашого кудлатого дворнягу з домішкою якоїсь благородної крові назвав цією дивною кличкою (швидше, іменем) Ігор. Сам не міг пояснити, що означає це дивне слово, і звідки воно прийшло до нього. Петро кличе його Рексом і пес відгукується на обидві клички. Хоча мені здається іноді, що химерне Ларибус йому більше подобається. Так–от здається.

Я виходжу за ворота і йду кудись. Дивно, що мені хочеться йти. Куди? Я не знаю. На душі щось таке, що… Пригадую раптом слова пісні російською: «Звенит высокая тоска, необъяснимая словами». Але тоски, нудьги нема. Є потреба йти кудись. Хоча б до тієї зірки. Дивна думка.

«Дуже дивна», — думаю.

Втім, навіщо я про це пишу. Мені самій не цікаві мої химери. Не цікаві і не зрозумілі.

Хоч я таки пройшлася нашою і ще одною вулицею. Доки не завалував люто собака, якого на ніч відчепили. Добре, що Ларибус прибіг і ощетинився. Я злякалася, що гарчання псів розбудить якщо не всеньке село, то наш куток напевне.

Ніхто не помітив моєї відсутності. Всі спали, зморені важкою працею.

 

10 вересня

Згадую розмову з Наталкою.

— Ви хотіли, мамо, зі мною поговорити. Я ж бачу, що хотіли.

— Хотіла, — погоджуюся я.

Ми вийшли за сарай. Потім через наш город і мимо сусіднього спустилися до річки.

Вдома я наче боялася починати розмову, бо міг почути Ігор. Чи Іруська.

Я довідалася, що в Наталки з тим чоловіком — все.

— Все, мамо, — сказала вона і рубонула рукою повітря. — Я зрозуміла, що моя таємна любов йому не потрібна. І мені — теж.

— Таємна любов?

Я пишу і рву написане. Хоча воно, окрім мене, нікому не призначається.

Таємна любов!

Таємна любов!

Таємне кохання!

Любов? Таємна?

Скільки б я раз не написала, суть лишається тією ж самою: моя донька–студентка була коханкою одруженого чоловіка. Який просто користувався нею. Ніякого цивільного шлюбу. Вона бігла до нього, лягала в ліжко, ледве він зателефонує, покличе. І все. Випадково зустрівши, той чоловік удавав, що не знає її. А потім телефонував. Наталка не знала навіть номера його «мобілки».

— Я кохала його, — каже Наталка.

І додає, що зустрічалися на його таємній квартирі.

— Таємній? Як це?

— Ну, про неї не знала його дружина. Ну, купив, купив. Він же бізнесмен. А від дружини він був залежний. Бо її батько…

Наталка вмовкла.

«Тобі боляче?» — хочу спитати я і не питаю.

Я не розумію такого кохання. Не здатна зрозуміти. Тим більше, в моєї дочки. Чому саме в неї? Чого я їй не додала? А її слова про Бориса, про те, що з ним треба переспати… Переспати?

Кепський з тебе педагог, Світлано Ігорівно!

 

12 вересня

У мене в класі є така учениця. Ларочка. Леся. Симпатичне дівчисько з величезними темно–синіми кольору стиглої сливи оченятами. Не відмінниця, але гарна учениця, особливо з гуманітарних предметів. Добре знає літературу, чимало віршів напам’ять. Коли я створила в школі літературний театр, стала вже минулого року однією з кращих актрис. Гарно читає композиції з віршів. І хронічна ябеда. Доносить геть про все — що роблять і кажуть однокласники і навіть учні з інших класів. І вчителі. Вдома — батькам про школу. Я спочатку намагалася її виховувати (це було, коли я тільки стала їхньою «класною дамою»), а потім зрозуміла, що не допоможе. Ябедництво в її характері. Якщо не мені, то доповідатиме іншим.

Я запропонувала якось Ларочці писати мені про все, що вона почує. Дівчисько з очима кольору стиглої сливи подивилося на мене насторожено. Може боялася, що ті записи до когось потраплять? Та бажання доповідати виявилося нестримним. Через тижнів два вона принесла мені перші два аркуші з шкільного зошита. Коли Ларочка вийшла, я порвала ті листочки, не читаючи. Так робила й надалі. Сьогодні вперше в новому навчальному році дівчисько принесло мені своє писання.

Цього разу я його підпалила.

До вчительської зайшла наша фізичка Катерина Федорівна.

— Господи, тут щось горить!

— Я спалила свої мрії, — сказала я.

Катя Федорівна зирнула здивовано.

— Мрії, — цілком серйозно підтвердила я. — Не бійтеся, для школи жодної загрози не було.

— Тоді відчиніть вікно, хай провітриться, — сказала вона на диво байдуже.

Після таких слів я не знала, що мені робити — радіти, сміятися чи сумувати. Сумувати? За чим? Чому я сказала про мрії?

Я відчинила вікно, а потім висипала з тарілки у кошик для сміття попіл. Ні, доноси спалювати неефективно, дим від них ядучий.

 

16 вересня

Сьогодні на уроці нестерпно заболіла голова. Раптом, ні з того, ні з сього. Біль спочатку з’явився у лівому надбрів’ї, потім різонуло десь від перенісся через всю голову, далі стало нестерпно пекти в потилиці. Я спинилася (розповідала про поезію Шекспіра), схопилася за край стола.

Десятикласниця з першої парти кинулася до мене.

— Вам погано, Світлано Ігорівно?

— Щось заболіла голова… Зараз пройде.

Але біль не проходив. Очі застилала дивна пелена. Вона то з’являлася, то зникала. Я мусила перервати урок і підтримувана нашою завучкою Іраїдою Климівною йти до нашої сільської лікарської амбулаторії. Там мені зміряли тиск, який виявився майже нормальним — сто тридцять на дев’яносто. Лікарка сказала навіть, що дивно, що, може, перевтома. Дала випити парацетамолу і вклала на кушетку.

Коли вона кудись вийшла, я раптом відчула, що лечу у глибоке провалля. Лечу, а воно все розширюється. Ось перед моїми очима відкривається дивний простір. Начеб голубувата пустеля, над якою я лечу, а втім, ніби уже й не я, а якась дивна пласка істота, у тіло якої я наче переселилася. Мені (чи істоті) і радісно від цього польоту, і трохи лячно. Навіть не трохи, я дедалі більше відчуваю гострий, а швидше якийсь липучий страх, що оповиває моє тіло. Саме моє, а не тієї істоти.

Істоті, навпаки, радісно летіти, вона відчуває задоволення від цього польоту. Більше того, вона знає, куди летить. А простір все розширюється і розширюється і піді мною я починаю помічати якісь дивні будиночки блискучого, неначе алюмінієвого кольору. Я розумію, що до одного з тих будиночків, он там, на обрії, летить істота, в тілі якої я знаходжуся…

— Світлано Ігорівно…

Я розплющую очі й бачу обличчя лікарки. Отже, я спала і це був сон? Голова… Голова зовсім перестала боліти. Навпаки — у тілі дивовижна легкість.

«Що ж зі мною було?» — думаю я.

Лікарка — Вікторія Семенівна — радить піти додому і відпочити. А можна ще полежати й тут. Так навіть ліпше.

— Мені вже не болить голова.

— Якщо раптом ще заболить, я випишу направлення в районну лікарню.

Я дякую. Якщо заболить. Але вже не болить. Перед очима… Всі предмети перед собою я бачу надзвичайно чітко. За вікном амбулаторії проїжджає автомашина, і я добре бачу жінку, яка сидить поруч з водієм. Аж надто добре. Так, наче крізь збільшувальне скло.

Я намагаюся стишити шалене биття мого бідного серця. Що ж це зі мною сталося, і що зі мною останнім часом діється взагалі?

 

18 вересня

Знову виник біль, але серед ночі. Я лежала і боялася поворухнутися. У кімнаті хтось явно був. Ні, не Петро, він мирно сопів під боком.

Я вдивлялася у темряву, що панувала у нашій спальні, але нікого не побачила. Звісно, не побачила. Нікого й немає, твердила я собі.

Нікого й нічого немає.

Нікого й нічого немає.

У кімнаті.

У цій спальні.

У цій нашій спальні.

Крім нас з чоловіком.

Все ж у кімнаті був хтось третій, і я знала, як можна порятуватися від його нестерпної присутності.

Треба втекти. Втекти з цієї кімнати. Зі спальні. «Куди?» — спитала я когось невидимого і отримала відповідь — надвір, у ніч, під самотні далекі зорі.

Що я й зробила. Я вийшла надвір, вдихнула на повні груди повітря… Підвела голову до неба.

А далі був неначе провал. Єдине, що пам’ятаю — я наче кудись летіла. Знову летіла. Знову була іншою. З іншим тілом. Тілом, зовсім не схожим на моє власне. Все, що зі мною відбувалося, я бачила в тумані чи напівсні.

А вже після цього — справді провал. Я наче розчинилася в блакитній імлі чи такій же безодні.

Коли прийшла до тями, я лежала на сходинках ганку нашого будинку.

Поворухнула руками, ногами. Все ціле.

«Це божевілля, — подумала я. — Напевне, воно насувається. Якийсь особливий вид божевілля. Чи… Чи лунатизму, чи хтозна чого. Але звідки воно взялося?»

Тиша довкола була мені відповіддю.

 

20 вересня

Сьогодні в мене був неабиякий день. Десь під обід до школи приїхала журналістка обласної газети. Сказала, що писатиме матеріал до Дня працівників освіти, чи як у нас кажуть, Дня вчителя. І їй рекомендували саме мене — виявляється, навіть в області знають про мій метод викладання світової літератури, «з широким використанням елементів гри і ролевих функцій».

Я розповідала цьому дівчаті про те, як робимо міні–вистави за сонетами Шекспіра, як учні на уроках грають бальзаківського Гобсека, Растіняка і Поліну, зводячи їх в одну сцену, як оживають Бернс і Сервантес, як можна уявити, що Дульсінея закохується в Санчо Пансу, як пропоную уявити себе Шерлоком Холмсом і доктором Ватсоном, а в ролі підозрюваних відомих історичних діячів.

— Вашим учням, напевне, дуже цікаво.

— Спитайте їх, — порадила я.

Вона спитала і учні розповіли. Втім, я не чула того, що вони розповідали. Я тихенько вийшла з класу, аби не заважати їхній розповіді. Нехай кажуть, що хочуть. Але чи скажуть вони щиро, знаючи, що я про те, що вони сказали, все одно прочитаю? Чи хочу я цього?

«Мої одвічні сумніви», — подумала я і вийшла зі школи на вулицю.

І зрозуміла, що до школи я не повернуся. Принаймні, доки там знаходиться те дівчисько–журналіст. Не хочу я більше нічого розповідати, ні про що говорити.

«Чому?» — питаю я себе

«Та тому, — відповідаю. — Тому, що моя розповідь про моє життя мала б бути інакшою».

Так, інакшою, коли говорити щиро. Якою? Гм, якою… Жило собі на світі дівчисько, маленьке, беззахисне. Яке колись, малям, підкинула чи підкинули невідомо хто під поріг пологового будинку. Батьки? Мама? Якісь добродійники, які, можливо, знайшли мене на смітнику чи деінде? Я не знаю і боюся, що ніколи не дізнаюся, якою була моя мама і хто вона була. Чому вона відмовилася від мене. Але я б дуже хотіла дізнатися про це і зустріти свою маму, якою б вона не була. Безхарактерність? Самотність, помножена на відчай? Бажання справжнього тепла, якого в мене ніколи не було? Тепла з боку інших. З жахом і відразою я згадую роки, проведені у дитбудинку і школі–інтернаті, знущання вихователів і таких самих, як я, дітей–сиріт чи покинутих батьками. Я не вміла давати здачі й тільки плакала. Була інструментом для зганяння чужої злості.

Там я вперше… Господи, там я вперше, а потім вдруге, втретє і вчетверте спала з нашими хлопцями. Так, їх було четверо, послідовно, з кожним по кілька разів — це у восьмому, дев’ятому і десятому класі. Вони змушували до цього. Тих, хто відмовлявся, просто гвалтували (я тремтіла від одного цього слова) і ніяка загроза покарання колонією не допомагала. Я вибрала добровільне… Примусово–добровільне кохання. Я віддавала своє тіло, яке потім довго відмивала у ванні, витрачаючи куплені заздалегідь мочалки, густо намилені.

Ні, про це не буду думати й писати. Бо потім, до Петра, ні в інституті, ні після нього у мене не було чоловіків, з котрими… з котрими… мені хотілося б кохатися.

Найдовшим було «кохання» з Валеркою Синицею на прізвисько Птах у десятому. Але я його вбила (звісно, у переносному значенні), втім як й інших — своєю байдужістю, тим, що була «мертвою» і після кількох… кількох… він як і інші, упевнившись, що я лише «мертва дошка», до того ж не приховую свою огиду, дав спокій.

Я вступила до інституту, бо вчилась таки добре. На «відмінно» вчилася і в інституті, і все ж мене не залишили в аспірантурі, а направили з «червоним дипломом» вчителювати в далеке поліське село. Я тішила себе надією, рожевими сподіваннями, що через три роки, які тоді треба було відробити в селі, я таки повернуся в інститут і стану аспіранткою. Що згодом викладатиму в інституті. Але я лишилася тут, в цьому селі, назавжди. Чому лишилася? Бо вийшла заміж. Вийшла заміж тому, що мене обдурив мій майбутній чоловік. Він підіслав до мене, на сільську квартиру, де я тоді жила, циганку, котра нагадала, що мого чоловіка зватимуть Петром, він мене дуже любитиме, і я буду вельми щаслива з ним. Після тієї розмови з циганкою (може був і гіпноз, іноді думаю я) я стала уважніше придивлятися до Петра, який до мене дедалі наполегливіше «клеївся». І я здалася. Я повірила, що теж починаю закохуватися. Чи й закохувалася. Нарешті зовсім здалася. Вийшла заміж і залишилася в селі. Стала довічною сільською вчителькою, народила трьох дітей, окрім роботи в школі, пораюся на городі, доглядаю курей, качок, свиней, корову. Син Ігор народився з ознаками дитячого церебрального паралічу. У легкій формі, кажуть мені, інакше б не ходив.

Я наполягла назвати його цим ім’ям, бо так можливо звали мого батька. Чомусь же по батькові мене назвали Ігорівною. Я хотіла мати з реальним чи уявним батьком, котрий мав теж це ім’я, якийсь зв’язок. Хоч таким чином. Ось така я. Тепер свекруха каже, що хвороба сина, то мій гріх, не треба було так називати, бо, очевидно, той чоловік був падлюкою, він обдурив мою нещасну маму. Матір, яка змушена була у відчаї відмовитися від мене. Так каже моя свекруха, Петрова мати, але я в цьому не певна. Не згодна, хоч іноді мені здається, що моя вина є. Петро звичайний сільський чоловік, він кілька разів мене зраджував, але я йому прощала. Та коли я сказала, що зрадила його під час перебування на семінарі, він довго сміявся. Він не міг такого уявити. Даремно.

Ось так я йшла і міркувала, і згадувала, і катувалася. І раптом я помітила, що не йду. Так, не йду, а лечу. Лечу над землею. Над полем на окраїні села, далі над лісом. Я таки летіла. Ніби сама по собі, без будь–якого бажання.

«Що ж це таке? — знову подумала я. — Я ж упаду, розіб’юся, розі…»

Але я летіла далі. Більше того, мені це подобалося. Чомусь подобалося Наче це була не я, а хтось інший. Хтось інший, хто вміє літати і якому це подобається. Господи, я бачила внизу дерева, я знала цей ліс, не раз приходила сюди по ягоди, а он туди по гриби. Від страху впасти я заплющила очі. І так летіла із заплющеними очима. Коли ж розплющила, побачила, що вже лечу над сусіднім селом. Внизу якісь діти закинули голови, щось кричали й махали мені руками. Як вони сприймали людину, що летить, наче птах? А може вони й бачили великого дивного птаха? Але ж я не птах, я не вмію літати…

Ледь я подумала про це, як відчула, що знижуюся. Я заплющила очі й продовжувала знижуватися. Приземлилася, доволі плавно, на лужку за селом.

Р.S. Порвати те, що написала? Але ж я літала. Це було не марення. Як інакше пояснити, що опинилася за сусіднім селом, за сім чи вісім кілометрів від Загорян, посеред білого дня?

Левітація — ось як, здається, називається вміння літати. Левітована вчителька…

«У мене ж ще урок», — подумала я і кинулася бігти до села. Хоч і знала, що до нього ні автобуси, ні маршрутки не ходять. Треба буде йти до траси чотири кілометри пішки. От тобі й особливий день.

 

21 вересня

Під вечір перестав іти дощ. Прийшов Денис. Став на воротях і жалісливо дивився. Я довго вдавала, що його не помічаю. Готова була дати відсіч, якщо ступить на подвір’я. Він не ступав і все стояв. Дивився.

Я не витримала першою.

— Чого тобі треба? Я ж сказала: Петро з тобою ніколи більше пити не буде.

Він стояв і жалісливо дивився. Я теж завмерла посеред двору, вся напружена.

— Ми ж сусіди, — сказав зрештою.

— Були сусідами, — відрізала я. — Доки…

— Доки що? — він промовив якось ніби знехотя.

— Доки ти мало не перетворив мого чоловіка в алкоголіка. Чи майже перетворив. Якби не я…

— Хіба я силою змушував його пити?

Ось така в нас вийшла розмова. Я відчула, як заболіла голова — раптово, різко, наче влучило щось. Махнула рукою й пішла до хати. Дибцяла й думала, що ми справді сусіди. Що мені шкода його, а ще більше його Наталку, що ми були колись не тільки сусідами, а й гарними друзями. Чого я злюся. Я ж все одно не зуміла заборонити Петрові пити…

Я стала на порозі. Дивилася, як небом пливуть хмари. Вже не дощові. Дощ вилився. Як і мої сльози.

А голова все не переставала боліти. Стукали молоточки в тій дурній голові.

Раптом я побачила себе над великим, якимсь ніби посрібленим будинком. Втім, ніби й не будинком, а якимось дивним палацом, що світився зсередини. Був геть прозорий. І з цієї прозорості проступали дивні обличчя. Навіть не обличчя, а… незрозумілі, хоч і не страшні істоти.

Я заплющила очі…

«Мій світе, — подумала я. — Що ж зі мною діється?»

 

24 вересня

Не припиняються головні болі і якийсь шум у голові, крізь який проступають наче віддалені голоси. Треба їхати в районну лікарню, але я все відтягую. Відтягую, бо боюся, що в мене знайдуть пухлину в мозку.

Іноді я вслухаюся в ті голоси, що звучать у мені, але розібрати слів не можу. Це не якась із знаних мною мов — німецька, англійська, латинська чи грецька (останні дві я теж вивчала в інституті), не схожа й на іспанську чи італійську, навіть японську або китайську, які я чула по телевізору. Отже, якась не знана, не чута, може африканська або індіанська мова? Але звідки їй взятися у моїй бідолашній голові? Чи це просто набір звуків, які складаються у щось схоже на слова? Тоді це явна ознака божевілля, що невпинно й дедалі стрімкіше насувається. Шизофренія?

«Тільки не це», — кажу я собі. Справді, уявити себе такою, як наші сільські божевільні — Марина Лукерова чи баба Глафиня (мабуть, від Глафіри) чи Петраковий Сьомка (Семен), — тяжко, страшно, неможливо.

Мені лячно виявити якось це божевілля — перед дітьми, перед учнями, колегами. А що мої діти, особливо Іринка й Ігор, робитимуть без мене, як житимуть?

 

28 вересня

Отримала чергове послання від ябеди Ларочки-Лесі. Хотіла знову спалити. Але заради цікавості поглянула. Перша сторінка. Я читала і нічого не розуміла. Це був уривок з якогось художнього твору. Акуратно переписаний. А далі… Далі — чисті аркуші паперу. Чистісінькі.

«Ось тебе і провчили», — подумала я.

Але чому провчили? Я стояла і не знала — плакати мені чи сміятися. А може, те й інше по черзі?

Виходить, я не знаю чогось важливого про своїх учнів? Чи може, Леся бачила, як я палила її попередній донос? Чи рвала перед тим? Але ж я навіть не знаю, чи був це донос.

Я стояла у шкільному вестибюлі й раптом помітила, що на мене дивляться учні. Поспішно сховала аркуші паперу за спину. Наче школярка, яку спіймали зі шпаргалками.

 

1 жовтня

Я таки плачу. Схлипую, мов ображене дівчисько, заховавшись за власний хлів.

Що мені робити і як жити?

Що мені робити і як жити?

Я повторюю це запитання. Відповідь єдина — лікуватися. Намагатися ще врятуватися.

А далі сталося те, чого я не здатна зрозуміти, хоч спробую описати.

Отже, спочатку до мене приблукала наша кішка Маруня. Торкнулася раз-другий об ноги, я її погладила, а кішка зіп’ялася на задні лапи. Я вже хотіла підсадити її на коліна, але раптом з Марунею почало творитися щось дивне. Шерсть на ній ураз настовбурчилася, зелені очі зробилися великими, круглими і зляканими. Вона відхилилася і… засичала. Теж злякано, зле і… начеб бридливо.

— Що з тобою, кицюню? — здивовано спитала я.

Кицька сахнулася від моєї простягнутої руки, стала на чотири лапи і прожогом кинулася в кукурудзиння. Я озирнулася, щоб побачити, що ж так налякало Маруню. Але нікого й нічого незвичного не вгледіла. Довкола стояла благословенна надвечірня тиша, яку порушувало лише порохкування свині за стіною хліва.

Я подумала, що, може, сусідський кіт, від наполегливих залицянь якого наша кицька ухилялася, десь причаївся поблизу. Чи ще якийсь звірок. Підвелася, і в цю мить на подвір’ї загавкав Ларибус.

Я вирушила подивитися — хто ж чужий завітав до нас.

Але на подвір’ї та біля воріт нікого не було. А пес гавкав голосніше й зліше, вже аж захлинався.

— Що таке, Бусе? — спитала я.

При моєму наближенні Ларибус не тільки не перестав гавкати, не закрутив, як звично, хвостом, а завалував з усієї сили. Потім… Потім позадкував до своєї буди і сховався в ній.

«Що ж це таке?» — злякано подумала я.

Холодний липкий страх вхопив мене за плечі. Я стояла і боялася навіть оглянутися. Хоча щось підказувало — на подвір’ї, окрім мене, господині цього дому і цього двору, нікого більше нема. І мій пес злякався не когось там, а саме мене. Зустрів спочатку явно вороже, а потім злякався. Але чому?

— До нас хтось прийшов, мамо?

На порозі веранди стояла Іринка. Господи, невже й вона злякається мене?

— Ларибус когось побачив, — сказала я.

— Кого?

— Не знаю.

Я з острахом наближалася до доньки. Але Іруська не злякалася. Навпаки, вона притулилася до мого живота. Я погладила її по голові. Іринка підвела голову, зирнула допитливо і сумно.

— Матусю, ти… Ти… Ти плакала? Через Наталку?

— Ні, — сказала я. — Ні. Ходімо до кухні готувати вечерю.

Я сказала майже правду. Я плакала не через старшу дочку. Так. Але що ж діється зі мною і довкола мене? Чому я злякала кота і пса? А може, не я? Тоді хто?

«Треба йти готувати пійло для поросяти», — подумала я.

 

5 жовтня

Минуло професійне свято. У газеті з’явилася дуже гарна стаття про мене. Більше того, я стала відмінником освіти, отримала й грамоту, яку на районних зборах вручив голова адміністрації.

«Ось так, Світлано Ігорівно», — сказала я собі, коли після вручення мене вітали колеги.

Михайло Вікторович, наш директор, сказав, що на пенсію я повинна піти заслуженою вчителькою України. А може, й з орденом, скажімо, княгині Ольги.

А потім, коли ми вже сідали в шкільний автобус, щоб вирушити в Загоряни, я почула цей голос. Тихий, пронизливий, благаючий. Звучав далеко-далеко і слів було не розібрати. Але яка дивна, ніжна і в той же час пекуча, палюча, пронизлива туга звучала у цьому голосі. Вкотре зринуло питання: що це таке? Звісно, відповіді не знайшла, як і попередні рази.

А потім полилася не менш дивна музика. Яка теж приходила начеб десь здалеку. Вона заколисувала і кликала кудись водночас.

І раптом я знову полетіла. Цього разу політ був із заплющеними очима — від страху, сорому, відчаю.

Я отямилася над нашим селом. Приземлилася. Зазвучала моя мобілка.

— Де ви, Світлано Ігорівно? — питав директор. — Ви так раптово зникли. Ми стоїмо біля ресторану.

Пауза. Я гарячково думаю, що сказати.

— Я в Загорянах.

— У Загорянах? — з голосу чулося, що Михайло Вікторович неймовірно здивований. — Ви жартуєте?

— Ні. Бачите… Я відійшла від вас, побачила свого знайомого і сіла до нього в машину.

— Ви… Ви доїхали за десять хвилин?

— Так. У нього джип. Ми, власне, тільки під’їжджаємо до Загорян, — збрехала я.

— Але ж могли попередити, — докірливо промовив директор. — А то ми не знали вже, що й думати.

«Отже, вони не помітили, як я злітала», — подумала я і полегшено зітхнула.

Тут я вперше подумала, що колись мене повважали б за моє вміння літати відьмою. І… І спалили б на вогнищі.

Може, я насправді відьма? Але ж у відьом я не вірю… Як і у всяку чортівню. Тоді що зі мною?

Я сумовито посміхнулася.

У голові застукали молоточки страху. Дрібно-дрібно.

 

8 жовтня

Вчора був приступ головного болю і картини, які поставали переді мною — блакитна пустеля, з обрисами міражів–дерев, будинки, що наче плавали чи то в повітрі, чи всередині величезних прозорих кульок, дивні рослини, що наче тримали на собі й у той же час обрамляли ці будинки — і сьогодні я нарешті зважилася поїхати до районної лікарні.

У мене виявився цілком нормальний, ба, навіть ідеальний тиск — сто двадцять на вісімдесят. Чиста печінка, добрий шлунок і чисті легені. Гарні показники при енцефалограмі мозку.

— Добре, якщо ви наполягаєте, я дам вам направлення до обласної лікарні, — сказав районний невропатолог. — Хоч підозрюю, що у вас просто перевтома. Може, я вам усе ж випишу вітаміни і зміцнююче… Поприймаєте…

— Ні, давайте направлення, — наполягла я.

 

12 жовтня

Ще три дні вагань. Вагань і сумнівів. Я прагла нового обстеження і боялася його. Сьогодні я його пройшла, вже в Луцьку, в обласній лікарні.

Насилу вмовила Петра не їхати зі мною.

Діагноз той самий: всі мої органи — серце, печінка, шлунок, підшлункова, нирки — працюють нормально. Дуже навіть нормально.

Діагност:

— Жінко, у вас серце й печінка двадцятилітньої дівчини. У гарному стані й усе інше. Проживете ще років п’ятдесят, а то й більше, не сумнівайтеся.

— А голова?

— Ніякої пухлини в голові. У вас, можливо, була перевтома.

У вас… Я не знала, що мені робити — плакати чи сміятися?

Я зважилася на відчайдушний крок. Поклала невропатологу на стіл п’ятдесят гривень і попросила його зателефонувати знайомому психіатру, якщо такий є. Хай мене обстежить.

Знайомий психіатр знайшовся.

— Тут одна жіночка до тебе підійде. З району. Педагог. Прийми, будь ласка. Ну, різні там тривоги. Так, сама просить. Ні, і я теж. Добре. То зараз зможеш? Дякую.

Це монолог у мобілку. І до мене трохи начеб стомлено:

— Він зараз прийме. Скажете — від мене. Знаєте, як добратися до психлікарні? Це в приміському селі.

Була ще ціла година вагань — в очікуванні однієї й другої маршруток й дорогою до тієї лікарні. Якої всі в нашому селі боялися й розказували про неї та її пацієнтів анекдоти.

Все ж я пересилила себе й цього разу. Але, Боже мій, які обличчя зустрілися на подвір’ї лікарні. І як я йшла до старого двоповерхового корпусу!

Лікар–психіатр виявився з борідкою, дуже інтелігентним, підкреслено ввічливим. Дивився у вічі, ставив різноманітні питання. В якийсь момент у мене зародилася довіра до нього і я розповіла геть усе: про мої відчуття, тривоги, видіння, страхи, навіть про мої польоти.

Він якийсь час промовчав, може, навіть хвилин п’ять чи й десять. Я терпеливо чекала.

— Знаєте, Світлано Ігорівно, — сказав зрештою. — Я не бачу у вас жодного психічного відхилення. Навпаки — у вас чисте логічне мислення і потужний інтелект, не буду приховувати — я приємно здивований, що ви в умовах нашого славного, гм, села зуміли зберегти і, очевидно, розвинути його. Це, гм, не так часто й трапляється. Втім, це ж про вас, якщо не помиляюся, десь так, тиждень тому писала одна з наших обласних газет? Ви ж викладаєте зарубіжну літературу?

— Так, викладаю, — потвердила я.

— Ну, от, — він посміхнувся. — Побільше б нам таких, як ви, «божевільних».

— А мої польоти? — я майже викрикнула це. — Я ж їх відчувала, я справді літала. Я… Я раптом опинялася то на сосні, то ще гірше — в сусідньому селі, а то…

Лікар торкнувся моєї руки. Пальці у нього були ледь шкарубкі. На безіменному — обручка, досить масивна.

— Ви не пробували писати художні твори? Ну, вірші, новели, щось більше?

— Пробувала… Колись… В юності… Але… Вибачте, але до чого це?.. Ви вважаєте, що це лише мої фантазії? Але ж я…

— У вас, очевидно, дуже багата уява, Світлано Ігорівно, — сказав це якомога м’якше. — Багата уява, яка накладається на тонку поетичну, до того ж, романтичну натуру. Знаєте, це буває, коли людина вважає витвори своєї уяви дійсністю. Я особисто не вважаю це психічним відхиленням. Бо що ми знаємо про той же світ уяви, про свій внутрішній світ? І як він деформується під дією грубого світу зовнішнього.

— Отже… Ви… Ви нічим не можете мені допомогти і нічого порадити?

— Хіба що спробувати такий спосіб психотерапії, як написання художніх творів. Чом би вам із вашим знанням художньої літератури, смаком і фантазією не написати фантастичну повість чи хоча б новелу?

— Новелу? — перепитала я.

— Ну, для початку хоча б новелу…

І тут не знати звідки до мене прийшло ім’я. Дивне ім’я.

— Лікарю, — сказала я. — Ви не знаєте, що таке Ієрихар?

– Ієрихар?

— Так. Що це таке? Назва? Термін? Ім’я?

— Не знаю, — сказав лікар. — Ніколи не чув. У вас до мене все?

— Так. Але… Ні, все.

— Тоді — до побачення. Не хвилюйтеся і все буде добре.

— Добре? Он як?

Мені хотілося на нього нагніватися, закричати, але я не могла. Я чемно йому подякувала. Тільки дивний туман огорнув мене, коли покидала лікарню. В цьому тумані проступали чиїсь обличчя — дивилися, вдивлялися, криво посміхалися, тикали пальцями, навіть реготали. Я розуміла: то хворі, котрі стоять на подвір’ї.

«А я, чому я не хвора?» — подумала зненацька.

«Але ж ти справді не хвора», — відповів хтось мені.

З тим я й сіла у маршрутку, дісталася центру міста, потім дочекалася тролейбуса, який ішов на автовокзал. До останньої маршрутки лишалося півгодини і я сіла лавку й дістала свій зошит–щоденник, який за звичкою взяла в дорогу. Як усе просто прояснилося. Радій, Світлано, що нема в тебе ані раку, ні ще якоїсь болячки.

Втім, я велика свиня… Треба ж зателефонувати Наталці. Раз усе добре, то не варто приховувати мою поїздку до Луцька… Гаразд, зателефоную…

 

[Без дати]

Коли я розплющила очі, то все ще була людиною. Так, людиною, але тільки за зовнішньою оболонкою. Я відчувала, що цю оболонку ось–ось прорве моя потужна енергетична сила. Вона, швидше за все, рознесе цей транспортний засіб, маршрутний автобус, маршрутку, пригадала я, і тоді загинуть ті істоти, що в ньому знаходяться, загинуть люди. Цього не можна було допустити.

Відчуваючи, як наростає в мені внутрішній вихор, я встала і пішла до виходу.

— Зупиніть, будь ласка, — попросила я водія. — Мені треба тут вийти. Я маю… Маю зайти до родички, яка тут живе.

Маршрутка зупинилася і я вийшла.

Коли маршрутка від’їхала, я відійшла трохи вбік від шосе. Довкола стояла суцільна темрява, але вона мене не лякала. Я знала — ось–ось має відбутися перетворення. Повернення до мого справжнього «я».

Що це таке — я не знала. Але фраза про моє справжнє «я» засіла в мені… Я записую… Записую…

 

12 кермена

Сон чи уявна розмова зі Світланою. Відповіді на її запитання.

Як ти виглядаєш, Ієрихар?

Моє тіло... Люба Світлано, нехай це за­лишиться таємницею...

Чому?

Так буде ліпше... Адже й ми не здатні сприйняти вас... Я... Я чомусь боюся, моя Світлано... Скажу лише, що у нас існує потужне за­хисне енергетичне поле, яке вмикається за ба­жанням власника тіла або при виникненні зо­внішньої небезпеки. Ця властивість дуже нам допомагає при мандрівках на інші планети.

Мандрівках?

Так. Ваша Неміона — не перша...

Пауза. Мовчання. Надто довге. Я починаю хвилюватися. Але теж мовчу. Нарешті...

А як ви пересуваєтеся?

Ми пересуваємося в спеціальних маши­нах, але більше просто повітрям або за допомо­гою телепортації.

Тобто ти... літаєш?

Так. Левітація прийшла з розвитком ци­вілізації. Я можу розвивати більшу й меншу швидкість. При необхідності включаю систему телепортації і з’являюсь там, де необхідно. Але це забирає ще багато енергії, й ми користуємося нею у разі крайньої необхідності.

Ви... Ви знаєте, що таке любов?

Так, ми знаємо, що таке любов, любов до всього живого, близьких і далеких трамедіонців, що таке те, що ви називаєте коханням. Тільки, на відміну від землян, ми повністю зливаємося своїми тілами. Ми мовби розчиняємося одне в одному. В момент кохання ми — трамедіонці обох статей — стаємо єдиним цілим не лише в моральному, а й фізичному плані. Існує одна іс­тота, яка складається з двох, що мовби на якийсь час перестали існувати окремо.

А потім?

Потім ми роз’єднуємося. Але під час акту кохання відбувається те, що остаточно визна­чає, чи підходять ці дві особи одне одному — за психофізичними й хімічними якостями. Обоє відчувають це дуже чітко. Якщо — ні, то триває пошук карм, того чи тієї, котра призначена саме тобі. Якщо — так, то далі закохана пара обирає собі спосіб життя й існування як фізич­на особа.

Тобто? Я не зовсім розумію.

У нас існує три способи поєднання, існу­вання того, що ви називаєте сім’єю.

Розкажи.

Перший — він і вона, як і раніше, зали­шаються окремими особистостями. Другий — вони назавжди зливаються в єдине ціле, в нову особу, отримують подвійне ім’я, їхня стать час від часу міняється, вони живуть коханням весь час у прямому й переносному значенні, й вод­ночас ця нова особистість займається обраною справою, чи має подвійну професію. Але існує ще й третій спосіб кохання — при одруженні котрась з осіб добровільно розчиняється в іншо­му, передаючи йому свої кращі риси. Історія по­казує, що ця нова особистість, як правило, стає видатною, і дуже часто переходить у сонм без­смертних трамедіонців.

А діти? У вас є діти?

Так. Але нові істоти виділяються з тіла вже хоч і маленькими, але фізично і морально досконалими. Вони лише розвивають свої зді­бності. До речі, ми, трамедіонці, не знаємо, що таке хвороби й передчасна смерть. Фізичне іс­нування за бажанням особи може бути продо­вжене, якщо це необхідно суспільству. Коли ж якась частина тіла подає сигнал тривоги, вона автоматично отримує довгостроковий біоген­ний стимулятор енергії.

Я розповіла їй, як організоване наше сус­пільство, де нема обману, зради, принижень, убивств і боротьби за владу, а є тільки чесне зма­гання розуму і розвиток можливостей особистості. Де нема фальшивих цінностей. Де вибір зумовлюється тільки справжніми бажаннями, а не корисливими інтересами. Я говорила, розпо­відала і раптом...

Я відчула, що Світлана (Світлана у мені?) хоче щось сказати, щось запитати, але я чула вже тіль­ки тихий нерозбірливий гул. Щось намагалося пробитися до мене — слова, думки, звуки — але не могло. Я відчула дивний тужливий звук у сво­єму організмі. Мовби сильний інфрачервоний промінь (чи який, можливо, біоінтворентний?) розпилював моє тіло. Чи намагався дістатися ку­дись, у самісіньку незрозумілу глибину. Підсві­домість? У третю сигнальну систему? У систему моральних доленосних рішень?

 

1 ліомена

Ми сьогодні нарешті злилися з Оберіхіфоном у єдине ціле. Абсолютно єдине. Ми кохали­ся — довго і самозабутньо. Це було вище бла­женство.

Відверто кажучи, я боялася, що на завершаль­ному етапі спрацюють рецептори заперечення і антиєдності. Але вони мовчали. Жодного сиг­налу. Це означало одне: ми ідеально підходи­мо одне одному, ми створені одне для одного. Я і мій любий Оберіхіфон. Ні, Оберіхіфон і я. Я вирішила, я знаю — він завжди буде для мене на першому місці. Головному. Я свідомо віддаю йому пальму першості. Ну от, я випадково ви­користала земний образ. Але це ж випадково.

От тільки... Тільки коли я подумки висловила бажання на запліднення, внутрішній модулятор не спрацював. Дивно. Але ж я перед цим єднан­ням пройшла детальне обстеження. Всі неви­димі частини мого тіла працювали бездоганно. Чудово. Я абсолютно здорова. Тоді чому він не спрацював і не виконав мого бажання? Більше того, я відчула всередині якийсь глухий неясний опір. Що це? Тіло сигналізує, що ще рано? Але ж я цілком зріла особистість.

Але це була єдина прикрість. Єдине непоро­зуміння. В іншому було чудово. Чудово. Чудо­во. Чудово. Що це? Я перейшла на автоматичне письмо?

 

Розділ другий. Експеримент

У цьому розділі викладена доповідна розширена записка, в якій життя на нашій планеті, зокрема в Україні й селі Загоряни, описується з точки зору керівника інопланетної експедиції молодого вченого Оберіхіфона — і життя це постає як незрозуміле й абсурдне для прибульців із далекого космосу, адже люди, по суті, забруднюють, нищать і себе, і свою таку гарну планету. Щоб зрозуміти їхню, абсурдну з точки зору інопланетян поведінку і був задуманий та проведений експеримент. Молодий талановитий науковець Ієрихар добровільно вирішує взяти участь в цьому експерименті. Вона виростає на землі з маленької дитини і проживає земне життя в образі сільської вчительки. Та несподівано в ході експерименту трапляється розлад і Ієрихар повертається до свого справжнього образу. І її терміново евакуюють на далеку планету Трамедіон і стирають пам’ять про перебування в земному образі. Висновок доповідної записки керівника інопланетної експедиції - життя на цій дивній і незрозумілій планеті не має перспектив.

 

Розділ третій. Щоденник–2

11 рет другої е–міністадії

Продовження щоденника вчительки Світлани Ігорівни веде в образі інопланетянки Ієрихар, яка повертається із Землі (по інопланетному — Неміони) на свою далеку планету Трамедіон. Їй стирають пам’ять про перебування на Землі. Тепер Ієрихар — видатна вчена, один з найсвітліших умів на цій далекій планеті. І все ж її щось тривожить, бентежить, у сни приходять загадкові фігурки, графічне зображення дивних істот. Хто вони, чому з’являються?.. Ієрихар таємно проникає в космічний архів, знаходить матеріали їхнього експерименту, й дізнається правду про своє життя в образі Світлани Ігорівни, про своїх дітей — Наталку, Ігоря, Іринку, чоловіка Петра. Спогади дедалі більше тривожать її душу, її видатний розум на цій благополучній, на відміну від Землі, такій досконалій планеті. Вона уявно веде діалог зі Світланою, радиться зі своїм космічним Учителем. Водночас вона готується до весілля з її нареченим, тим самим молодим вченим Оберіхіфоном, вона вже повністю інопланетянка. І раптом…

Далі подаємо уривки зі щоденника вже Ієрихар. Тут дати і назви місяців подані по–трамедіонськи.

7 ліомена

— Ні, люба Ієрихар, ні, — сказав Оберіхіфон. — Я не можу прийняти твою таку велику жертву.

— Це ніяка не жертва, — заперечила я. — Дуже тебе кохаю і справді хочу розчинитися в тобі.

— Але ж ти… Ти на порозі грандіозного відкриття…

— Ось ти його і здійсниш. Я передам тобі всі необхідні знання, любий Кромітлере, — назвала я його друге ім’я.

— Ні… Ні, і ні.

І все ж я відчувала: він схильний прийняти мою пропозицію, мою жертву. Якщо не сьогодні, то завтра чи трохи згодом.

— Наше одруження, якщо ти не проти, буде на свято священних квітів, — сказала я, коли ми прощалися..

— Але ж… Залишається надто мало часу.

— Любий, що може бути ліпше, ніж поєднатися в день такого свята? Ми потонемо у такому прекрасному барвистому морі.

— Якщо ти бажаєш…

— Так. Так. Так.

«Чи бажаєш ти… Чи бажаєш… Але не ти, а я… Я!» — так я подумала, коли лишилася одна.

Дивне запитання. Дивні відчуття. Звісно, я бажаю і цього одруження, і цього поєднання з Оберіхіфоном. І розчинення в ньому, адже я його кохаю, прагну, кохаю безмежно.

Тут до мене, до моєї свідомості приходить дивне і чуже слово: втеча. Втеча? Що за дурниця! Чия втеча?

«Твоя», — сказав мені хтось.

Моє досконале тіло занило, завібрувало. Його найвразливіша частинка. Там, де містилися найчутливіші рецептори.

Нікуди я не збираюся втікати. Не збираюся. Навіть в тіло Оберіхіфона. Я просто хочу розчинитися в ньому. Розчини…

 

9 ліомена

Я застигаю в польоті. Викликаю відчуття штучної невагомості. Прекрасний стан. Я спеціально вибрала простір, де не можна нікого зустріти. Заповідник духу. Кольоровий килим із барв, яких бажає моя свідомість, ген там внизу.

Моя свідомість бажає. Бажає моя свідомість… Я раптом розумію, що не хочу нічого думати — ні над чим не задумуватися, ні про що не міркувати. Я просто застигаю в польоті. Я наче розчиняюся в повітрі. Ні, швидше у чомусь невидимому, точніше, не відчутному.

«Мене вже нема, — кажу я собі. — Нема. Я відсутня».

І приходить запитання, просте, яке… давно не навідувалося… це запитання… але чому, Боже, так стало важко думати?

Запитання: «Хто я?» Далі: «Хто в моєму тілі, якщо я, Ієрихар, відсутня?»

«У мене роздвоєння особистості?» — питаю.

Здається, ні. Тоді, що?

Відповідь з’являється сама собою. Правда (моя? правда взагалі?) така: колись я, молодий перспективний вчений, виявила бажання взяти участь у суперсміливому експерименті. На чужій планеті наші вчені із справжнього земного людського гена витворили маленьке людське тіло. Неміонське, землянське. Це тіло росло і розвивалося (фізично, психічно, розумово) за своїми законами. Виросла звичайнісінька землянка. Але в її тіло завдяки майже фантастичним досягненням нашої трамедіонської науки було впроваджено тіло учасниці експерименту, такої собі Ієрихар. Бо була надія, що таким чином пощастить зрозуміти цих дивних, алогічних, божевільних з нашої точки зору неміонців. Як вони розвиваються, чому виростають такими? Я ж чомусь самовільно вийшла з того земного тіла. Воно перестало існувати тоді, коли знову постала я — досконала, свавільна, суперрозумна Ієрихар.

Все, фініта ля проблема, як сказали б ці неміонці–земляни. Правда, лишилися діти цієї Світлани, простої сільської вчительки. Рядової мурашки на далекій планеті на краю Всесвіту. Що мені до них? Вони не мої, а Світлани, як такої, не існує. У мене зовсім інше тіло й інше мислення. Інший спосіб, інша система мислення. І я сама винна, що чомусь вийшла з того тіла. Бунт Ієрихар? Ієрихар у Світлані. Так. Інакше б Світлана благополучно померла, а мене дістали б з її тіла і прокрутивши час назад, перетворили в ту ж саму молоду Ієрихар. Виходить, я лише полегшила роботу керівникам експерименту?

І тут я відчула, як тіло, моє, Ієрихар, втратило штучну невагомість і почало стрімко падати. Впасти я йому не дала. Я, Ієрихар, ще не розучилася літати.

 

10 ліомена

До мене прилетіла Матеореда. По–земному її можна назвати, мабуть, птахом. Але вона вміє і літати, і стрибати, і плавати, занурюватися в грунт і перетворюватися в безліч істот — великих і маленьких.

Вона сіла на мою кінцівку, яку я відтворила спеціально для неї.

— Ти дуже сумуєш, Ієрихар? — спитала моя подруга–птаха.

— Ні, — сказала я. — Хоча — ні. Сумую. А втім, і не сумую. Я не знаю сама, що зі мною діється.

— В тобі живе потреба польоту і самотності, — сказала мудра Матеореда. — Потреба філософії й примирення. Тобі треба співати, плакати і складати поезії.

— Та ти смієшся наді мною, люба Матеоредо, — сказала я. — Хіба можна водночас всього цього прагнути?

— Ти доводиш, що можна, — сказала вона.

І раптом сама заспівала. Точніше, видала дивні звуки. Ні на що не схожі. Це була й не мелодія, і не слова, а щось таке, наче бриніло саме повітря довкола Матеореди, що от–от мало народити справді дивну мелодію. Але не могло.

— Що з тобою? — спитала я і погладила її поглядом.

— Вибач, — сказала Матеореда. — Я хотіла відтворити твій настрій, твій стан. У мене, на жаль, нічого не виходить. Невже я стара?

Я запевнила — ні, не стара. І це була правда. Тоді чому вона нічого не відтворила з мого настрою?

Я задумалася. Але відповіді не знайшла. Мовчки погладила любу Матеореду. І зловила себе на думці: це ж земна властивість — так висловлювати почуття.

Ні, ні, і ще раз ні. Я трамедіонка. Просто хвилясті ворсинки, ледь відчутні, у Матеореди такі приємні.

І тут вона знову заспівала. Вже справді заспівала.

 

11 ліомена

Мене не пропустили до нашої науково–дослідної лабораторії. Прилад зафіксував наявність у моєму тілі чужих запахів. Зовсім чужих. Хоч і дуже, дуже слабких. Ледь вловимих. Їх не вдалося ідентифікувати. Компіонар лише видав інформацію: «Ймовірно, це запахи невідомого рослинного і тваринного походження. Аналіз дозволяє припустити, що вони, можливо, інопланетні. Тому гіпотетично небезпечні для оточуючих і надчутливих приладів. Необхідно пройти внутрішню психонейродизенфекцію».

Я пройшла. Запахи моєї рідної планети, введені у мікромікродозах, вбили чужинців.

Але я знала, що це були за запахи… Земні. Ті, що дісталися від Світлани Ігорівни. Я їх упізнала. Так пахли квіти на Неміоні — ромашки, волошки, троянди, м’ята, любисток… Які дивні назви! Ще був запах шерсті — собаки, кішки, корови. Пос… постелі… дивне чуже слово. І чогось невловимо–зворушливого. Невже це… Невже це… Тіло моє імпульсивно вібрує. Іринка… Її біляве волосся… Здається, воно лоскоче моє обличчя… Але ж у мене нема обличчя… Відсутнє… Я — Ієрихар.

…Останнім зникає найдивніший запах. Я майже непритомнію, свідомість відключається, але я встигаю пригадати — так пахло молоко, яким я її годувала. Ні, не я, а Світлана. І той запах наче ставав запахом самої Іринки. Він жив на її вустах і, здається, в її тілі. Тілі Іринки.

«Чужої істоти», — кажу я.

Зовсім чужої. Не моєї. Я Ієрихар. Ієрихар. Інакше б добровільно, самовільно не вийшла з того інопланетного тіла.

 

12 ліомена

Все гаразд, просто чудово. Химери зникли. Зникли й чужі запахи. Я благополучно пройшла до своєї лабораторії. Мені дуже добре працювалося.

Потім ми після довгої перерви спілкувалися з Лаотерамінією. Вона вже поєдналася долею, доки я брала участь в експерименті, із Крамторесмером, теж молодим перспективним вченим.

Отже, розлад у мене минув.

 

15 ліомена

Все гаразд, просто чудово. Химери зникли. Зникли й чужі запахи. Я благополучно пройшла до своєї лабораторії. Мені дуже добре працювалося.

Що ж це таке? Я написала те ж саме, що й попереднього дня. Слово в слово. Мені нема чого сказати? Але ж я написала правду.

Але?.. Я проводила дослід за дослідом. Все ніби вдавалося. Ніби. У рослинах відгукувалися імпульси на ті сигнали, що я посилала. Чогось ще не вистачало, чогось вирішального.

І раптом як блискавка — думка: чи не змушую я рослин робити щось неприродне? Фантазувати? Творити? Щоб у них виникало образне мислення? А що коли я чиню звичайне насильство? Рослини. Наші рослини, безумовно, живі істоти. Але може вони самі прийдуть до того, що я їм тепер нав’язую. А якщо не прийдуть?

Ще одна думка пропікає: чим я ліпша від тих насильників на Неміоні, Землі? Вони вбивають собі подібних, нищать все живе.

«Я не нищу, я стимулюю до нових форм життя», — заперечую.

«Але ж це все одно втручання й насильство».

Порадитися з Оберіхіфоном? Але я знаю, що він рішучий прихильник розвитку всього живого. Прихильник безмежного пізнання. Можливо, є межа, де треба зупинитися? Чому я так думаю, звідки це?

З цими питаннями я припинила досліди.

 

16 ліомена

Мені було добре в тілі Оберіхіфона. Я відключила всі свої рецептори. Всі регулятори й контактні частини із зовнішнім світом. Я чула про можливість такого несподіваного розчинення назавжди за бажанням одного з коханих. Він може ввійти в іншого, повністю розчинитися, і буде вже тільки одна істота, одна особа.

У нашому випадку — Оберіхіфон.

Як мені було добре в тілі Оберіхіфона! Блаженство! Вищий стиль! Це не можна навіть описати, що я почувала.

А потім… Потім несподівано виник біль. Біль саме в моєму тілі. І ультразвук — крик. Різкий і нестерпний.

Наче кричала я розпачливо, безнадійно. Ні, десятки, сотні «я» — ось така була сила крику.

І я… Я почала виходити з тіла Оберіхіфона. Коли вийшла — біль зник.

— Кохана, тобі було погано? — спитав Оберіхіфон.

— Ні, що ти, дуже добре.

Я сказала це і подумала, що нам, трамедіонцям, не властиво обдурювати. Це суто неміонська, земна властивість. Ось, я дожилася! Але… В душі чомусь не було сорому. І тривоги. Виходило, що я зовсім не хотіла розчинятися в Оберіхіфоні. Я втікала… Втікала… Невже від самої себе? Ієрихар втікає від Ієрихар! Знову суто земна властивість.

— Мій любий, — сказала я Оберіхіфону. — Наше остаточне поєднання буде таки на святі квітів, під час свята радості.

Я відчула потужні імпульси щастя, що йшли від Оберіхіфона.

Якби я була землянкою, Світланою — в мене по щоках, напевне, текли б сльози. От тільки… Щастя чи розпачу?

Раптом моє тіло пронизав біль. Навіть не біль, а дуже дивний сигнал. Переді мною, зовсім поряд, з’явилося обличчя Світлани. Потім її постать.

Вона щось казала, щось казала своєю земною, неміонською мовою. Я хотіла запитати, що ж вона каже, але тут зрозуміла, що саме.

— Запитай, — з болем вимовляла Світлана. — Запитай…

Я підключила всі частини мого тіла, з’єдналася з моїм інформаційним технічним блоком–апаратом особливої допомоги при вирішенні складних проблем.

І він підказав, що ж треба запитати в Оберіхіфона.

— Скажи, будь ласка, — промовила я і мій мелодійний голос залунав раптом так глухо, наче йшов із не знати якої далечини. — Скажи мені, любий Оберіхіфоне, ти мав можливість спостерігати за всім, що відбувалося зі мною в образі Світлани?

— Ні, звичайно, — відповів Оберіхіфон. — Ми фіксували психофізичні імпульси, логіку й мотивації тих чи інших вчинків, які робила та землянка Світлана. Ти мала на увазі візуальні зображення?

— Так.

— Коли виникали якісь питання, після доповіді компадіона, то могли відтворити, але переважала психогенна інформація, тобто аналіз на психічному й генному рівнях, звичайно, з моральним аспектом. Але чому ти задала це запитання?

Я не відповіла Оберіхіфону. Виникли і зникли, як спалах, якісь картинки. Світлана, ще зовсім молода, дівчинка по–земному, з кимсь кохається. По їхньому, земному. Але… Але перед тим її… Її змушують до цього. Спливає й гасне дивне слово «інтернат». Мені чомусь… Ні, не боляче, не… не огидно, не прикро, а наче… Незатишно, ось як мені. Хтось чужий ніби стоїть за мною, але його не бачу. Я хочу запитати у Світлани, що означає це слово, але її образ уже зник. Я стою поруч з Оберіхіфоном, моїм коханим, справжнім коханим, в якому я розчинюся під час нашого трамедіонського свята радості.

 

Розділ четвертий. Повернення

28 жовтня

Учора я повернулася до Загорян. Село вже геть огорнула темрява, коли я вийшла з маршрутки. Я йшла, дихала селом (саме так — дихала селом), хоч і здивувалася, що так похолодало, і відчувала велику радість. Я здорова, здорова і ще раз здорова. Геть химери і всілякі фобії.

Господи, що було потім, коли я ступила до рідної хати. Гоголь відпочиває у зображенні німої сцени.

Потім сцена — Петро, Ігор, Іринка, вона ж Іруся — розпадається.

Петро:

— Де ти була? Де ти була?

Іринка (кидається і припадає до моїх ніг):

— Ти жива, жива, матусю.

Ігор силкується щось сказати і не може, у нього на очах сльози.

— У чому річ? — питаю я. — Я була в Луцьку — ви це добре знаєте. Що сталося, доки я їздила?

— Що сталося? Ти питаєш, що сталося?

Петро явно сам не свій. Геть труситься, бідолашний.

— Так, що сталося?

— Де ти була цих два тижні?

— Два тижні? Яких два тижні?

Я нічого не розумію. Вони наче знущаються наді мною. Враз мій погляд падає на настінний календар. Ні, я, очевидно, підсвідомо пошукала його очима і знайшла.

Підійшла.

Подивилася.

На календарі було 27 жовтня. Що ж це таке? Що за дурний розиграш?

— Двадцять сьоме… Жовтня… Ви хочете сказати…

Я, мабуть, упала б, якби Петро не підтримав. Посадив на лавку.

Двадцять сьоме жовтня…

Вони не розігрували. Далі я дізналася про таке. Коли я два тижні тому… А конкретно 12 жовтня не повернулася додому, вони не забили тривогу. Повважали, що я затрималася в лікарні. Але наступного дня вранці зателефонувала Наталка і запитала, як я доїхала. Тоді Петро попросив старшу доньку навідатися до обласної лікарні. Там мене не виявилося. Не було мене і в обласній психіатричній лікарні. Не було ніде. Коли через три дні міліція почала розшук, вийшли на водія маршрутки, на яку я брала квиток. Він підтвердив, коли йому показали фотографію: ця жінка сідала в Луцьку, мала квиток до Загорян. Але за Ковелем, перед зупинкою Руда, попросила зупинити, сказала, що хоче зайти до родички. Петро повідомив, що в мене нема ніякої родички в Руді. Все ж міліціонери опитали жителів того села. Ніхто мене не бачив і на фото не впізнав. Ніде поблизу того місця, де я нібито виходила, мого трупа не знайшли.

Я… Я сіла в маршрутку… Десь за Ковелем задрімала. Прокинулася перед Загорянами. От і все, що я пам’ятаю.

— Чекайте, — скрикнула я. — Квиток.

Квиток я знайшла. Навіть не квиток, а квитки. Два квитки. Обидва на один і той же час. Тільки один датований дванадцятим, а другий… Другий — 27 жовтня.

— Я нічого не розумію, — сказала я.

Сказала і заплакала. Я справді нічого не пам’ятала. Сіла в маршрутку, поруч мене примостилася якась жінка в синій куртці. В Ковелі вона вийшла. Поруч сів якийсь хлопець. Ми виїхали за місто і я задрімала. Ось і все. Все, що я пам’ятаю.

Я плакала, а Петро, Іринка, Ігор мене заспокоювали. Шкодували.

«Де я була і що зі мною сталося?» — подумала я.

 

29 жовтня

— Ви справді нічого не пам’ятаєте? — це запитання мені довелося вислухати не раз — у школі, від сусідів, Петрових родичів, від нашої лікарки Вікторії Семенівни. Віка Семенівна, оглянувши мене, таки не без здивування констатувала: я абсолютно здорова, тиск ідеальний.

— А голова як?

— Не болить зовсім, — відповіла я. — І взагалі — готова бути космонавтом, — спробувала пожартувати.

У мене справді нічого не боліло: ні голова, ні шлунок, ні руки й ноги. Не нили коліна, як то бувало. Не ломило в попереку. Я розповіла Вікторії (вона трохи молодша за мене, теж приїхала тимчасово та так і лишилася, як і я, вийшовши заміж за місцевого, правда, вчителя, того ж Андрія Филимоновича) те, що й іншим. Тобто правду. Як я сіла у Луцьку в маршрутку, після Ковеля заснула, а прокинулася вже перед Загорянами. А виявилося, що приїхала через два тижні, які проваландалася невідомо де.

— У вас, без сумніву, амнезія, — авторитетно сказала Вікторія Семенівна і мацнула мою голову.

— Гуль нема, — сказала я. — Навіть маленької гулечки. Ніхто мене по голові не бив. У всякому разі я не пам’ятаю такого. Правда, Петро каже, що міліціонери, котрі розслідували справу про моє зникнення, казали, начеб я виходила з маршрутки.

— Виходили? — Віка Семенівна поглянула з неприхованою цікавістю. — І цього теж не пам’ятаєте?

— Анічогісінько.

— А може…

Як зблиснув її погляд!

«Ця версія житиме довго» — подумала я.

— Коханця у мене, пані Віко, нема, — сказала я. — Тим більше в Луцьку, чи ще десь. Інопланетяни мене не викрадали. А от чому стався провал у пам’яті? Сама хотіла б знати.

Директор Михайло Вікторович мав учора розгублений вигляд. Бідолаха не знав, що робити. Записувати прогул і звільняти з роботи? Співчувати? Сердитися насправді чи для годиться? Зателефонував у райвідділ освіти. Там наказали взяти з мене пояснювальну записку. На основі якої і приймуть рішення.

– І на тім спасибі велике–превелике, — сказала я.

— Не гнівайтеся, Світлано Ігорівно, — очі Михайла Вікторовича явно потепліли. — Ваш випадок справді безпрецедентний. В усякому разі — для нашої школи.

Добре, що в школі були осінні канікули і я могла спокійно сісти в порожній вчительській і описувати те, що відбулося зі мною 12 жовтня. Закінчивши, звісно, 27–им жовтня. Мені було страшенно сумно і бентежно. Сумно і бентежно…

 

1 листопада

Мене допитав слідчий з району. Я повторила свою розповідь. Лейтенант задумався. Потім вдягнув кашкета, якого перед тим скинув, і промовив доволі глибокодумним тоном:

— Якщо ви кажете правду, то вас хтось загіпнотизував. Змусив вийти з маршрутки і щось з вами робив. А тоді відвіз до Луцька, через два тижні, і взяв вам квиток.

— Водій тієї маршрутки, якою я їхала дванадцятого жовтня, каже, що я виходила сама…

— Ну, Господи Боже мій, Світлано Ігорівно, — лейтенант вигукнув геть по–сільському, почухав при цьому потилицю й подивився розпачливо. — Ви, чесне слово, не схожі на людину, котра…

— Котра бреше? — уточнила я.

— Котра каже неправду, скажемо так. Я змушений припинити розслідування. Коли щось пригадаєте, зателефонуйте. Я вам залишу номер. І службового, і мобільного телефону.

Після цього я пішла на уроки. Райвідділ, зважаючи на мою гарну репутацію (так мені передав Михайло Вікторович), дозволив вважати ці два тижні відпусткою за власний рахунок.

Я зайшла у дев’ятий клас. Сімнадцять пар очей дивилися на мене.

— Нагадайте, що ми вивчали на попередньому уроці, — сказала я.

 

3 листопада

Переглянула щоденник, який я возила з собою. Останній запис мене вразив. Він без дати, я не можу пригадати, коли я це писала. І чи писала взагалі. Але ж почерк мій. «Я все ще була людиною…» — що мають означати ці слова? Як і слова про повернення до мого справжнього «я»… Нічого не можу збагнути. Очевидно, що… Очевидно, що це був спалах, останній спалах моєї дивної хвороби (психічної чи ще якоїсь — не важливо), після якого наступило провалля, амнезія.

Я виздоровіла, без сумніву, що виздоровіла.

І може не треба нічого шукати, а просто жити далі?

Думка, що з’явилася, радує мене. Так, це вихід, безсумнівний вихід. Хай буде те, що має бути.

…Хотіла спалити щоденник, але щось мене стримало. Ні, буду писати далі, принаймні поки не виявиться остаточно, що я зовсім здорова.

Втім, я тепер переконана, що мої так звані польоти були тільки витвором моєї хворої (тимчасово хворої?) уяви.

«Писатиму, доки не переконаюся, що мої химери зникли остаточно», — думка, що з’явилася, дивує мене.

А може, так і треба?

А ще мені переповідають шкільні новини і плітки. З жахом дізнаюся, що мої восьмикласники билися й знімали це на мобілки. Кажуть, таке стало модою. Модою? Який жах! Боюся йти до класу. Що я їм скажу?

Валерія Гнатівна:

— Не ображайся, подруго. Але ти наче той страус.

Силувано всміхаюся:

— Я не страус… Я… Я інша птаха.

Валерія підходить і незважаючи на присутність інших вчителів, чомусь тулиться до мене. Я підводжу погляд і зустрічаюся з її очима. У них чомусь збентеження. Ні, глибше — мука. Мука? У сміхотульки Валерки?

Я знаходжу її руку і потискую. Її рука шкарубка, як і у всякої сільської вчительки, звиклої до роботи вдома — на городі, в хліві, скрізь…

 

4 листопада

Іруся після уроків не відходить від мене ні на крок. Дивиться захопленими, навіть закоханими очима.

— Ти мій великий хвостик, — сказала я.

Іруська подивилася закохано–сумно. В оченятах — сум, біль… Любов…

— Нехай. Я боюся…

— Боїшся, що я знову кудись подінуся? Нікуди я вже не подінуся. Можеш не сумніватися. Моя малюська.

— Малюська?

Іринка вдавано–ображено надуває губки.

Я посміхаюся: так я колись її називала. Колись? Зовсім недавно.

Але як тільки Петро спробував увечері в’якнути: «А цікаво, хто ж він все таки такий?» я зчинила справжню істерику. Не пам’ятаю вже, які й слова кричала, наче в трансі.

— Що ти, що ти, — Петро аж позадкував.

І тут зайшов Ігор. Виявляється, він чув крізь напіввідчинені двері.

— Т–тату, т–т-тату, ти…

Мій бідолашний син заїкався, перекосилося обличчя, взагалі вигляд у нього був страшний. Здавалося, вперше в житті кинеться на батька.

— Заспокойся, — сказав Петро і мовчки вийшов з хати.

Ми стояли одне проти одного. Ігор раптом всміхнувся. А я подумала: які добрі в мене діти. Добрі… Добрі, але нещасні.

 

5 листопада

До школи завітав наш сільський «олігарх» Борис Танасюк. Викликав з учительської і сказав, якось незвично–соромливо опустивши очі, що він про все домовився. Домовився щодо мене. Коли я спитала, про що ж домовився, він відповів, що ці два тижні моєї відсутності будуть вважатися перебуванням на лікарняному. Він домовився і в районній лікарні, і в райвідділі освіти.

— А мене ти запитав?..

Я хотіла закричати, проте лише прошептала. Наче крізь туман почула слова, що гроші будуть мені не зайві.

Я подумала, що справді не зайві — ці гроші за цілих два тижні. Отже, треба прийняти цю дивну подачку. Треба прийняти…

«Боже, до чого дійшла», — подумала, чи то криком прокричала, чи…

І раптом зрозуміла, що цей чоловік, Борис, таки любить мою Наталку. Любить. Кохає. Я підвела очі й подивилася на Бориса. Він сумовито посміхався. Надто сумовито.

— Добре, — сказала я. — Дякую.

«От і все», — знову подумала. Але що значить оте «все» — не могла збагнути.

Ще були якісь необов’язкові слова про погоду, про ціни. Я чекала, що Борис спитає про Наталку, але він не запитав.

Коли ж він пішов, зателефонувала на мобільний дочки.

— Мамусю, я справді, як ти кажеш, порося, — були її перші слова. — Ні, велика свинка. Але я… Я боялася тобі дзвонити.

— Боялася? Чого?

— Я приїду на празник — то дізнаєшся, — сказала донька доволі вперто. Може поки я десь там валандалася, вона вийшла заміж?

 

7 листопада

Я дізналася. Боже! Коли Наталка ступила до хати й почала роздягатися, перше, що кинулося у вічі — її великий живіт. Доволі помітний. Так поправитися вона не могла, отже…

— Я, мамо, справді вагітна, — сказала Наталка. — Вже на шостому місяці.

— На шостому місяці?

Тут вона сказала, що так, завагітніла десь в кінці травня, орієнтовно двадцять п’ятого чи двадцять шостого. Що вона все зробила, аби я не дізналася передчасно. Це було нелегко, авжеж, нелегко, довелося й животик втягувати, коли я була поруч — коли донька приїжджала влітку, а особливо у вересні. Як ховалася, коли її починало нудити.

Тепер, заднім числом, я пригадала, що в мене були якісь неясні підозри щодо її, Наталчиного, стану. Але я гнала їх геть. Боялася про них писати в щоденнику, чи боялася самої їхньої з’яви?

Ще я почула, що батько дитини, звісно, не Борис. Так, мамо, той чоловік. Той, з яким уже все. Як його звати? Навіщо? Я його викреслила з свого життя. Так мені казала Наталка. Я бачила, як їй боляче. Чи вона справді, вже будучи вагітною, мала щось з Борисом? Мабуть, кажу я собі. І від цієї думки мені стає незатишно. Ба, більше, страшно. Ах, Світлано Ігорівно… Ти так і не навчилася чогось розуміти в цьому житті. Не допомогла й амнезія.

Я спитала Наталку, що вона думає робити далі.

— Повішусь (я вся похолола)… Тобі на шию. Ні, справді, я ж не маю наміру брати академку. Візьму декретну відпустку. І приїду в село. Якщо тобі не буде соромно за мене…

Мені не було соромно. Тільки порожньо всередині, дуже порожньо.

А Наталка казала, що після декрету переведеться на заочне навчання, що вчителюватиме в Загорянах. Що… Може колись тут і заміж вийде. Тільки не за Бориса, мамо.

Я все ж не запитала в доньки чогось важливого. Дуже важливого. Але, чому вона вирішила народжувати? Досі любить того, кого нібито викреслила з життя, з пам’яті? З пам’яті? Чи вона його хотіла цим, цією вагітністю шантажувати?

Нашу розмову обірвав прихід Іринки. Ми пішли готувати страви до завтрашнього свята. Але як дивилося це дівчисько на мене й Наталку!

 

8 листопада

Храмове свято ми раніше святкували разом з Петровими батьками. Туди, в стару хату з’їжджалася вся родина. Доки його мати не сказала, що маємо чекати гостей вдома, бо так заведено, що в своєму селі на празник в гості не ходять.

Добре, що так сталося. Що празникуємо вдома. Бо… Бо вранці, дорогою до церкви, свекруха прийшла до нас. Поглянула на Наталку, яка демонстративно стала — руки в боки — посеред хати.

— Не спаліть нас своїми очима, бабусю, — сказала Наталка.

Погляд її справді був дуже суворим. «Наче у Варвари–великомучениці на іконі», — раптом подумалось мені. Напевне, грішна думка.

Свекруха спитала, чи я йду до церкви. Звісно, я сказала, що йду і почала вдягатися.

— Але не зі мною, — сказала вона.

Все ж навіть після цих слів я провела її до воріт. Вже за хвірткою вона обернулася і мовила майже зі стиснутими вустами:

— У нашому роду досі байстрюків не було.

З тим і пішла. Я дивилася вслід цій старій, вже згорбленій жінці, що народила мені чоловіка, й раптом почала рахувати всіх родичів — з їхньої родини, звісно, котрі з сусідніх сіл, ну, а ще один Петрів брат Степан і його дорослі діти з райцентру — прийдуть і приїдуть сьогодні до нас. Виходило майже два десятки. Два десятки і стільки ж пар цікавих очей!

— Але чого я маю соромитися, — прошептала я. — Зараз же не дев’ятнадцяте століття.

Боже, по моїй щоці побігла сльоза.

 

9 листопада

Під вечір я була вже геть стомлена від вчорашнього і сьогоднішнього (аякже, другий день празника, до того ж неділя) прийому гостей, тому позбавившись останніх гостювальників (Ганя, двоюрідна Петрова сестра з чоловіком), я вирішила трохи прогулятися. Хай голова, як у нас кажуть, розмакітриться. Хотіла взяти з собою Ірку (Наталка пішла до подруги, Ігор сів за комп’ютер, а Петро пішов до мами — допивати), але мала десь повіялася (негарне слово, але закреслювати не буду, колись, може, прочитає (?), то насвариться).

Вийшла на вулицю і побачила ще одну прогулювальницю — Віку Семенівну, нашу лікарку. Та, як виявилося, вона вибралася не гуляти, а йшла за викликом — рятувати чергову жертву інтенсивного «празникування». Чергову, бо вранці вже рятувала Вітю Климового (колишній колгоспний сторож) від «білочки». Тільки тоді її підвозив чоловік, а зараз Андрій Филимонович, попри його декларований здоровий спосіб життя — сам у відключці.

— Він дрихне, а та лярва на мобілку надзвонює, витерпіти не може, — сказала Вікторія Семенівна.

Лярвою виявилася Валерія Гнатівна. Моя подруга! Подруга? Ох, бідна моя голова — виявляється між нашою географічкою і фізкультурником давно роман. Знову я, як ведеться, одна про це нічого не знаю. І про страждання Віки, і про те, що «лярва» підбиває Андрія покинути дружину.

Я слухала скарги Віки — не треба було піддаватися, виходити за молодшого, а тій б… треба давно патли пообривати — й мені ставало, незважаючи на ходу, дедалі холодніше. Валерія!

Господи, куди подітися у цьому незатишному світі від бруду, конфліктів, усіляких трагедій… трагедій із запахом гноївки. Чи я справді надто ідеалістка? Чи може страус, як каже та ж Валерія. (Ірунці читати не дам ніколи попередній рядок).

За цією розмовою (швидше монологом) ми забрели аж на Млинище, дальній куток села, де начебто вмирав Льорка (Валерка?) Барчук, колишній матрос далекого плавання, нині безробітний, прозваний Барчуком за те, що нібито був нешлюбним сином єдиного уцілілого нащадка колишнього місцевого поміщика графа Драницького. Я сказала, що заходити мені незручно, й доки Віка там рятуватиме, пройдуся в поле, бо ж хата стояла на краю села. Спустилася стежкою до рівчака, відшукала очима вже у рясних сутінках кладку.

На полі дихалося легко. Шурхотіло сухе бадилля під ногами. Я поспівчувала Віці (дорогою ми навіть, може, під впливом її бурхливих емоцій, перейшли на «ти»), бо ж вона тепер у геть просякнутій алкогольними випарами старій бідній хатинці.

Я йшла і йшла, наче в якомусь дивному сні. На обрії вже блищала перша зоря. Несподівано неподалік загавкав пес, я було вже злякалася, бо ж сама серед поля, а село ген–ген, але швидко зрозуміла по швидше не гавканню, а дзявканню, що то, судячи з усього, маленький та ще й молоденький песик.

Я його покликала якомога ніжнішим голосом і те собача таки підбігло і, ще дзявкнувши для годиться, спинилося й закрутило хвостиком. Я покликала його до себе: ходи, ходи, мій песику, мій любчику, як тебе звати моє собачатко — Тузик, Бобик, Шарик? І песеня таки підбігло й тернулося об мій чобіток.

Ми ще пройшлися трохи назустріч тій першій зірці. Але ж треба було вертатися, бо могла чекати Віка Семенівна.

І тут, вже на підході до рівчака, я спинилася, бо побачила вражаючу картину. Справді вражаючу. За кілька сотень метрів переді мною лежало у напівтемряві село. Вже світилися, блимали вогні у вікнах. Біля хат виднілися темні плями — то дерева з садів. А над всім цим — височезне самотнє (одиноке, одне–єдине) дерево із розкинутою, наче крила в польоті у величезного могутнього птаха — по обидва боки від стовбура — кроною. Цей птах наче завмер над притихлим вечірнім селом. Над цілою Землею. Ще ледь–ледь підсвічували крону–крила останні відблиски згаслого сонця. Я чомусь подумала — саме згаслого. І дерево–птах — могутнє, величне й самотнє — летіло навздогін цьому сонцю. Сонцю–зірці, що кликала за собою. Дерево–птах. Але не могло відірватися від землі. Приречене летіти так, доки його живлять земні соки.

Я йшла до села під враженням побаченого, не знаючи ще, що в Льорчиній хаті мені доведеться рятувати нашу лікарку під п’яних лап господаря, котрий намагався згвалтувати свою рятівницю. Поруч, на іншому, ще бруднішому ліжку лежала непритомна чи геть п’яна співмешканка колишнього матроса. В руці у неї був затиснутий мобільник! Чи не вона й викликала лікаря?

Я вдарила (Господи!) гвалтівника по спині поліном. Раз і вдруге. Він відпустив Віку, але кинутися на мене не посмів. Щось погрозливо забурмотів і осів на брудну долівку.

— Я попрошу тебе — нікому про це не розповідай, — сказала Вікторія Семенівна, коли ми вийшли на вулицю. — Обіцяєш?

— Добре, якщо ти вважаєш…

— Вважаю, бо…

Її плечі здригалися від плачу. Я обняла її і так ми стояли на порожній сільській вулиці.

Вчителька і лікарка.

Господи!

 

10 листопада

Я сказала Борисові, Борисові Танасюку, що, коли він справді кохає Наталку, то…

А втім, я в уяві таки розмовляла з ним цієї безсонної ночі.

Тільки в уяві.

Насправді вранці я просто провела мою старшу доньку на зупинку.

— Тупу–тупу ногами, сколю тебе рогами, — чомусь сказала Наталя, коли ми наближалися до зупинки, де стояли чимало загорянців, переважно студентів, котрі роз’їжджалися з села після свята. — Ніжками затопчу, хвостиком замету…

«Тут тобі й смерть», — пригадалося мені продовження казки.

Я здригнулася.

— Не смій, — сказала я.

— Про що ти, мамо? — Наталя подивилася на мене, як здалося, зі щирим нерозумінням. — Я справді коза–дереза, але житиму довго й щасливо. У мене буде син.

— А в мене внук, — я намагалася всміхнутися.

Все. Не маю сили писати далі.

 

21 грудня

Майже півтора місяця не бралася за щоденник. Щось у мені заціпеніло після того походу з Вікторією Семенівною і проводів Наталки. Намагаюся рятуватися уроками, розповідала, розповідала, розповідала про Бернса, Шеллі, Достоєвського… Домашньою роботою, спілкуванням з дітьми. Ходила навіть з Петром до лісу заготовляти дрова.

Ліс був притрушений легким сніжком. Я завжди любила не сам процес заготовляння дров — ми пиляли дерева, Петро обрубував гілки, я їх спалювала — а той момент, коли робили перерву і смажили сало на шпичаках. Який у нього неповторний запах! Випили трохи самогонки.

— За тебе, — сказав Петро, чокаючись. — Вибач, що поламав долю.

— Що ти, — сказала я, але сама, каюсь, подумала, що доля могла таки скластися інакше.

Могла? Чи ми таки самі її творимо, свою долю?

Ще готувалися до чергового огляду самодіяльності, до концерту на честь свята Миколая. Регулярно передзвонювалися з Наталкою, яка запевняла, що в неї все добре, почала готуватися до сесії. Що ще? Хіба що Ігор…

Бідний мій Ігорьок, син, синочок, синятко моє нещасне, закохався у свою однокласницю. І в кого! У цю бездарну ляльку, Марину Римарчук. Вона й справді вродлива — блакитні з поволокою очі, ноги, про які кажуть, що ростуть від шиї. Сповна користується своєю красою. Втім, я несправедлива. У неї таки гарна пам’ять і, можливо, вона справді буде актрисою. Маринка варить воду з своєї бідолашної матері–фельдшерки. Батько їздить до Польщі, як багато хто в селі, на контрабандні заробітки. І до Маринки приїжджає регулярно якийсь «крутелик» з райцентру. Навіть до школи під’їжджав, щоб посадити в машину. О часи, о звичаї!

Про закоханість Ігоря я дізналася від Іринки. Це велике непошкрябане порося (інакше й не скажеш) підгледіло пароль до Ігоревого комп’ютерного щоденника.

— Хіба я тебе не вчила, чого не можна роботи? — грізно спитала я, справді зла на доньку.

— Авжеж, вчила, — Іринка тільки трішки була збентежена. — Негарно підслуховувати, читати чужі листи й щоденники…

— Не тільки негарно, але й категорично не можна…

Моя донька:

— Але, мамусю, він так переживає! Він їй признався, вибач, мамусю, освідчився, а вона насміялася. Ця… ця… каракатиця назвала Ігоря калікою… який… Він хоче щось зробити з собою… Я… Я вб’ю її, мамо!

Іринчині очі справді палали. Дві великі розпечені гнівом жарини.

Ігоря треба було рятувати.

Але як?

Змусити це дівчисько, дівулю, дівку, що вже оцінило й свою красу, й довгоногість, й продало на першому ж аукціоні її життя, покохати мого розумного сина з ознаками наслідків ДЦП?

Ой, Світлано Ігорівно!..

І все ж я відмовилася взнавати пароль і читати Ігорів щоденник.

А ще я пишу тому, що Петро поїхав до Польщі. Повіз куплений десь спирт. Він вже возив колись і попався та був позбавлений на п’ять років права в’їжджати до наших сусідів. Першого грудня цей строк закінчився. Й Петро крадькома від мене поїхав до Луцька за візою. І таки її, очевидно, з допомогою когось, здобув. Якщо попадеться вдруге, отримає великий штраф, а то й ув’язнення. У кращому випадку — заборону на в’їзд вже на більший строк. Тремчу, як самотнє дерево на вітрі. Тільки не те велике дерево–птах, що на окраїні села, а те, яке може нагнути, зламати вітерець.

Ні, я не піддамся. Не здамся. Але, Боже, пошли моєму чоловікові удачу в його неправедному ділі.

 

23 грудня

Петро вернувся — живий–здоровий. Сяючи, як мала дитина, вручив сімдесят доларів.

— Я тебе більше не пущу, — сказала я.

— Але ж Ігореві треба буде поступати, — заперечив мій чоловік.

Звісно, треба буде, але…

Бідний Петро. Я раптом його цілую. Здивовано дивиться на мене.

Каже:

— От і заслужив поцілунок на сімдесят доларів.

Я:

— Дурний і не лікуєшся.

Сердито грюкнувши дверима, виходжу. На душі маленька радість. Наче мишка пищить. Задоволено.

 

24 грудня

Сьогодні Валерія дорікнула мені, що я її уникаю. Я заперечила: це не так, тобто запевнила, що вона помиляється. Тоді вона сказала, що я просто високоморальна зануда. І що в неї теж є серце і почуття.

— Ти не припускаєш, що я люблю Андрія, а він мене?

Ми йшли вулицею і спинялися, за комір почали падати краплі холодного зимового дощу.

— Я бачу, ти вже здружилася з тою совою, — сказала Валерія.

— Сова — це Вікторія Семенівна?

— Не схоже?

Валерія усміхнулася. Силувано й гірко, як… Я бачила такі посмішки і у Віки, й… Так, у себе самої.

Оглянулася. За нами йшли три мої учениці. З мого класу. Не поспішали переганяти. Слухали, що говоримо?

Я пригадала розмову з класом. Пояснення бійки — ми просто гралися. Ви ж самі кажете, Світлано Ігорівно, що життя — це гра. Так, кажу, але…

«Надто багато «але», подруго», — думаю тепер і ще думаю про те, що я не можу не дружити з Вікторією Семенівною.

«Як і з Валерією», — кажу собі і з жахом думаю про те, що ризикую втратити їх обох. А я… Я ж не хочу цього.

 

30 грудня

Передноворічний вечір у школі (сценарій, звісно, Іраїди Климівни, а не мій).

І дві прикрі ситуації перед тим.

Я остаточно переконуюся, що Вікторія Семенівна не тільки уникає мене, а навіть ненавидить. Сьогодні вона прийшла на вечір до доньки і коли я заговорила, поглянула так, наче вперше мене побачила. (Уникала перед тим неодноразово). Розумію — вона не може пробачити мені того, що трапилося там, у тій хаті. Я, на жаль, перечитала чимало творів світової літератури. Я, звичайна сільська «училка», розумію психологічні ситуації і підтексти… Господи, краще б того не бачити, що я бачу.

І Леся… Моя персональна донощиця. Я побачила, як це дівчисько стоїть у шкільному вестибюлі біля вікна. Щось мене наче підштовхнуло підійти до неї. Ось уже… З того пам’ятного дня, коли я отримала її чистий аркуш, вона мені не писала.

Може мені треба було поговорити з нею — не знаю. Я вважала, що проблема мусить вичерпатися сама собою. Мабуть, я помилялася.

Отже, я підійшла і постояла за її спиною. Я не знала, що їй сказати. Я просто поклала руку на її голову і погладила цю голівку із зробленою до вечора «дорослою» зачіскою.

Лариска–Леся повернула цю свою голівку і зирнула на мене з такою ненавистю, що я аж відсахнулася. Це був спопеляючий погляд.

Вона швидко пішла від мене. Майже побігла. Я ж стояла, як укопана. Як соляний стовп. І що там ще…

Але моя Іринка була чудовою Королевою–Сніжинкою (образ ми придумали разом).

А ще вчора приїхала із звісткою, що вона вже у декретній відпустці, Наталка. Мені не зрозуміти — чи вона справді така безтурботна і щаслива, чи грає…

На додачу монолог моєї Королеви–Сніжинки, якого не було в сценарії (записую по пам’яті):

– І що ж таке побачила я тут, коли до вас натхненно прилетіла? Я бачу, як краса, що зовні лиш цвіте, зав’яне, лиш торкнеться її промінь. Я бачу, як далекі почуття, що сходять, наче світлий промінець, усю планету здатні обігріти. Я бачу, як послана мною, Королевою, Сніжинка вже тане на чиїйсь руці, ще серця навіть і не досягнувши, яке б її зігріло і малюнки дивні нам дало. Я бачу вас, але чи бачите мене, свою прекрасну Королеву, яка до вас із зоряних світів отак натхненно прилетіла?

Шкільний народ, звісно, навряд чи щось й зрозумівши, шалено аплодував. Завучка Іраїда Климівна тисла руку і шептала, яка Іринка молодець. Молодчина! Підозрюю, що вона вважала нібито цей текст написала я. Але я не писала.

Цікаво, де ж моє «прекрасне порося» взяло ці слова? Невже придумала сама? Чи, може, написав Ігор? Ігор? Але ж спроектовано явно на нього і його «принцесу»…

Щось стисло мені груди — там, на вечорі. Я підійшла до вікна. За ним не кружляли сніжинки, а йшов набридливий зимовий дощ. Стукав об скло вітер. Колихалася гілка яблуні й хтось наче скрадався садом. Може Королева–Сніжинка? Ні, вона мала б бути білою.

”Бідний мій син», — подумала я і раптом не знати чого з’явилася інша думка — він насправді щасливий. Щасливий? Чим? Стражданням (стражданням від кохання?) чи… Чи отим самим… Вже самим проявом своїх почуттів, тим, що вони є, хай і до бездушної вродливої ляльки, молоденької лярвочки. Я відчула, як вимучено посміхаюся.

А садом хтось йшов і не міг підійти до вікна.

Після вечора педагоги запрошували мене в учительську на вечірку — я відмовилася. Сама не знаю — чому?

 

1 січня

Новий рік святкували у шкільній їдальні. Весь педколектив з чоловіками і жінками і, звісно, «сільська еліта». На вечірці вже десь за першу годину я помітила, що Андрій Филимонович пересів до Валерії, явно не зважаючи на її чоловіка, а Вікторія Семенівна десь зникла. «Валеріє!» — подумки наказала я, але вона в мій бік і не поглянула.

Щось підказало мені, де шукати Віку. Втім «щось» — це вікна амбулаторії. Не буду описувати, як її застала… Багато не вартувало, щоб переконатися — вона наковталася пігулок. Де й взялася в мене сила вливати в неї силоміць теплу воду, вставляти пальці до рота, змушувати блювати.

Вона опиралася і лаялася, проклинала мене, називала зрадницею, кляла Андрія і весь білий світ.

Нарешті я вклала її на кушетку, вкрила своїм і її пальтами.

І тут подумала, що треба було б щось випити. Я знайшла пляшечку медичного спирту, налила в пластмасовий стаканчик і промовила до Віки:

— За твоє здоров’я, подруго.

Віка вже мирно спала. Поглянула на годинник — було пів на третю ночі. Подумала — хоч би з Ігорем було все нормально. Він зустрічає Новий рік у своїй компанії (як сказав) і Маринки, наскільки мені відомо, там не передбачалося. Її забрали святкувати Новий рік до райцентру.

Не буду описувати, як я заснула у нашій фельдшерсько–акушерській, чи то тепер лікарській амбулаторії. І прихід Петра разом з Андрієм Филимоновичем перед світанком. І мій ляпас чоловікові Віки, коли вони мене розбудили.

— Ого, — тільки й сказав Андрій Филимонович.

Найбільше щастя цього світанку те, що Ігор вже був дома. Мирно спав, як і принцеса Іринка. Хоча мені здалося, що на синовій щоці застигла сльоза. Маленька сльозинка, що виповзла з–під повіки.

Я впала на ліжко під докірливе бурмотіння Петра і майже відразу знову попливла. Так починався мій Новий рік.

 

Розділ п’ятий. Розімкнення

8 січня

Це трапилося вчора увечері, 7 січня, на Різдво. Ми верталися із гостей.

Точніше, верталася я одна. Побували в Андрія, Петрового брата, і Петрових батьків. До них я заходити не хотіла, а Наталка відмовилася йти категорично. Може, й правильно вчинила, бо за столом довелося вислухати монолог Петрової матері (в присутності трьох синів, дочки, невісток й зятя) про те, які гарні в неї внуки. При чому були названі діти всіх її чотирьох синів і двох дочок. Навіть Ігор та Іринка. Всі, за винятком Наталки. Перелічені достоїнства внуків — Іринка таке чемне дитя й віршики гарно читає, Ігорьок, кажуть, вельми на техніці розбирається, на тих, комп’ютерах, хоч і бідний хлопчик, але, дасть Біг, тоже буде мати роботу, а нє, так у селі й на пенсію мона прожити.

Від такої похвали мене знудило. Я сказала, що Ігор обов’язково поступатиме в університет і, гадаю, неодмінно поступить. І ще сказала:

— Мамо, ви забули про Наталку.

Свекруха блимнула з–під лоба, але визнала, що таки забула. І стала розповідати, якою гарною, доброю була Наталка дитям і як їй потакали батьки. Виходило, що батьки (особливо я, мати) зіпсували. Я цього витерпіти не змогла, камінець, закинутий в мій город, мусила підняти і відкинути назад, особливо, коли йшлося про честь доньки.

— Хто ж тоді виховував Ігоря й Іринку, мамо? — спитала я й чомусь підвелася.

Свекруха підтисла губи й щось пробурмотіла сердито. Я хотіла перепитати, але на щастя чи на нещастя мене виручив мобільник. Дзвонила Наталка, питала, як почуваюся, а ще казала, що приходила «моя велика дитина», себто Віка Семенівна, й просила зайти до неї. Я збрехала, що Наталці потрібна моя допомога й вийшла з за столу.

— То я лишуся чи йти за тобою? — спитав Петро.

— Лишайся, чого тобі йти, у нас свої жіночі справи.

За воротами я вдихнула на повні груди морозне повітря. Під ногами порипував сніг. Дихалося легко, свіжо, й мені раптом стало якось наче тепліше на душі. Немов не було цих вечірніх прикрощів.

Я підвела голову. Наді мною в чистому сільському небі бриніли міріади зір. Я пройшлася поглядом (пролетіла, посміхнулася) Чумацьким шляхом, тоді перевела очі на Віз, тобто Велику Ведмедицю, а тоді помандрувала до Малої Ведмедиці й моєї улюбленої Полярної зірочки, довкола якої, кажуть, обертається весь наш Всесвіт. Так це чи ні, але я люблю її відшукувати й дивитися на цю маленьку мерехтливу цятку, здається, найвищу над тобою. Хоча інколи мені здається, що в цій зірці є щось беззахисне, як у мені самій, навіть зворушливо–беззахисне. Може, якщо істинне твердження, що зірки — то янголи наших душ, моя душа належить саме Полярній зірці? Хоч я вважала досі моїм янголом іншу зірку…

«Самовпевнена ти пані, Світлано Ігорівно», — сказала я собі.

Пройшла ще кілька кроків, тут і відбулося розімкнення. Чи як назвати це явище. Наче хтось легенько вдарив мене по тім’ю, а тоді по потилиці.

Я спинилася. Оглянулася. На порожній темній вулиці нікого. Тільки десь далеко гавкають пси.

Тут я побачила, як виходжу з автобуса й перетворююся — поступово, з болем — в якусь дивну істоту, котра летить у вечірньому просторі над землею.

Істоту? Вона була геть не схожа на мене і в той же час це була начеб я.

«Боже, як боляче, — подумала я. — З мене ж наче злазить шкіра. Що ж це таке, Бо… же…»

Я наче в чомусь розчинилася. Роз… Розчини… лася…

І тут я згадала все. Моє перетворення (чи відтворення) в Ієрихар. Промайнуло, як я проходила, вже як Ієрихар, адаптацію на нашому трамедіонському кораблі–космольоті, в спеціальній лабораторії.

Потім, після анабіозного польоту, я опинялася на Трамедіоні.

Я пригадала моє повернення на рідну планету, спілкування з Оберіхіфоном, членами Вищої Глобальної Ради, моє відкриття щодо перетворення неживої речовини в живу, мої сумніви, моє дивне начеб роздвоєння там, на Трамедіоні. Діалоги зі мною, Світланою Ігорівною. Моє кохання з Оберіхіфоном, бажання розчинитися в ньому, невдача.

Нарешті я пригадала свою втечу з Трамедіону. Проникнення в таємну лабораторію, злочинні дії (інакше не назвеш), які допомогли добути формулу перевтілення Ієрихар в іншу істоту… У Світлану Ігорівну. Але спочатку було викрадення корабля, прокручування спіралі часу, подолання захисного поясу нашої Галактики. Вихід в о–простір. Господи, через що пройшла бідна Ієрихар!

Бідна Ієрихар!

З корабля, який прилетів на Землю лише на два тижні пізніше мого відльоту з планети, я вийшла вже Світланою Ігорівною. Спалахнув космоліт. Анабіотермальне перетворення спрацювало! Спрацювало і стирання пам’яті. Тепер я бачила, як у напівсні добираюся до Луцька і знову беру квиток на маршрутку. Зі мною всі мої речі. Перед селом пам’ять остаточно розмикається. Але вже діє пам’ять лише Світлани. Мене. Але хто я така? Світлана Іщук, а відтепер й Ієрихар, інопланетянка з далекої планети Трамедіон?

Я вже не йшла, а стояла, притулившись до дерева біля чийогось тину. Хоч би ніхто не побачив, а то ще подумають, що п’яна. П’яна вчителька. Може, ці мої видіння — наслідок випитого? Але ж я випила тільки пару маленьких келишків, та й то слабенького домашнього вина. Навіть свекор, знаючи мою нехіть до самогонки, став його готувати.

Я підвела голову, поглянула на небо, де так само безтурботно блимали зорі, і раптом гранично чітко зрозуміла: це не видіння і не шизофренічне марення. Я все добре пам’ятаю і все добре усвідомлюю. Я Ієрихар, учасниця експерименту, переселена в тіло жительки Землі, планети на окраїні Всесвіту, яку на Трамедіоні називають Неміоною. Вдруге я переселилася в це тіло цілком добровільно, за якимось незрозумілим земним, точніше біологічним покликом. Може, це був поклик моїх дітей — дітей Світлани–землянки, а може було щось більше й глибше, до кінця навіть мені, знаменитій вченій Ієрихар, незрозуміле. Але факт залишається фактом — нове перетворення відбулося. Тепер вже назавжди. Навіки. До самої смерті мене, як земної істоти.

«Навіки?» — я підводжу голову. Звідси, з Землі, нашої Галактики, не кажучи вже про планету, неозброєним оком не побачиш. Хіба що в надпотужний телескоп. Мільярди, навіть бісільони світлових років розділяють ці дві планети з різним ступенем інтелектуального, хоч технічного, а головне — морального розвитку.

Боже мій, на що я себе прирекла! Я, Ієрихар, одна з найсвітліших розумів і найперспективніших вчених не тільки нашої планети, нашої Галактики, а, можливо, й цілого Всесвіту! (Даруйте, Вчителю, за таку самовпевненість). Скніти в цьому забутому Богом і розумними істотами куточку Всесвіту, в маленькому населеному пункті, селі, приреченому на вимирання, а втім, якщо вірити Оберіхіфону, на планеті, яка також приречена… Я раптом розумію, що вся інформація, якою володіє Ієрихар, назавше лишиться зі мною, Світланою. І що я, вочевидь, змушена буду носити її в собі. Носити в собі!

Величезний безмір Космосу наче раптом навалився на мої тендітні жіночі плечі. Я відчувала незриму присутність цього дивного безміру. Розум Ієрихар підказував мені, що позбутися цього відчуття не пощастить. Можна буде хіба спробувати застосувати свої знання в земних умовах, але як? Стати піддослідним кроликом якоїсь таємної земної лабораторії? В самої ж мене нема й не буде жодних трамедіонських приладів.

Чим же керувався мій досконалий розум, роблячи цей вибір?

Так і не знайшовши відповіді, я рушила далі вулицею. Йшла на диво легко. Світлою була й моя бідолашна голова. Ні тобі підвищеного тиску, ні болю, що він спричиняв.

«А чи не з’явилося в мене знову вміння літати?» — подумала я і навіть змахнула руками. Жодного ефекту. Я лишилася стояти на землі. Не з’явилося і не з’явиться — зрозуміла я. Я просто землянка, хоч і з розумом, інформацією і відчуттями Ієрихар.

Майнула думка, що, може, Оберіхіфон прилетить за мною. Але я зрозуміла, що цього не трапиться. Вища Глобальна Рада після моїх дій напевне оголосила мене поза законом. Вже при мені було ухвалене рішення: більше ніколи не прилітати на цю безперспективну для досліджень і контактів планету.

Що ж тоді робити? «Що ж тоді робити?» — спитала я і зрозуміла, що лишається просто жити. Як сказав би один мудрий земний режисер, жити у запропонованих обставинах. Жити. У землян є така філософія стоїків. Втім, може я завжди була такою…

Я?

Ієрихар?

Світлана?

Але як жити, тут, серед тягучості земного, надто сільського існування, посеред крихітного острівця цієї абсурдної планети, володіючи такими знаннями, відчуваючи весь безмір і тягар Всесвіту й Космосу? Чи спробувати самоліквідуватися? Так, це вихід, кажу собі. І здригаюся — а мої діти… Діти Світлани чи Ієрихар? Мій Петро… Петро?

Наді мною у далекій вишині холодне бездонне небо. А втім, я знала, що небо — це термін, вигаданий на Землі. Насправді це безкінечний простір, множинність світів, серед яких загубилася маленька грішна й відтепер справді самотня планета. До якої більш ніхто не прилетить. Планета, де дуже жорстоке, немилосердно жорстоке життя — існування, де жива істота продирається через цілий частокіл загроз і небезпек, щоб знову прийти до нуля й повернутися в ту ж саму землю, грунт, крізь який проростає трава — який сенс у цьому шляху, що я його сама вибрала?

Невже тут сенс в самому існуванні, як казав мені про мешканців цієї планети Вчитель? Але ж це жахливо… Це прирівнює людину до трави, куща, дерева, зрештою, до тварини. Скажімо, нашого Ларибуса. Людина вигадала собі тисячі умовностей, щоб підтримати сенс свого існування, описала мільйони можливих ситуацій, при яких з’являється Мета. Мета, яка виправдовує існування. Збагачення, ідеї винятковості (всілякі секти та ігри в бісер), захоплення, пошук сенсу життя — несть їм числа. Саме Мета з великої літери. Але вони розсипаються, ці умовності й ситуації від одного–єдиного слова–запитання: Навіщо?

Земні філософи кажуть, що людина стає безсмертною в інших, у продовженні роду. Ця слабка втіха гріє багатьох, вона мов павутинка, по якій в оповіданні японця Акутагави, грішник намагається вибратися з пекла.

Раптом я побачила перед собою оте самотнє величне дерево на окраїні нашого села. Оглянулася. Але звідси його не було видно. Я подумала, як справді самотньо, одиноко йому у тій височині. Сонце сходить і заходить, зігріваючи його, а дерево однаково самотнє під його променями і вдень, і вночі, коли над ним лише далекі зорі. Насправді ж Земля несе це дерево на собі довкола Сонця.

«А що, коли і я, і кожен з тих, хто живе на цій планеті, схожі на це дерево?», — подумала я.

Я йшла і йшла, наближаючись до свого обійстя. Йшла і витирала сльози. Ось уже і моя хата.

Моя хата!

Від тепер назавше оселя Ієрихар!

Чи, може, спочатку зайти до Вікторії? Ні, переконаюся, що з Наталкою таки все гаразд, бо голос її був щось надто схвильованим. Я витерла сльози.

Тут я розгледіла, що біля наших воріт хтось стоїть. Звісно ж, це була моя люба виглядальниця Іриночка. Іруська. Вона теж мене побачила і побігла. Поруч неї трюхикав наш вірний Ларибус. Підбіг першим, тернувся об ногу, навіть лизнув чобітка.

— Ой, матусю, — донька притулилася до моєї руки, — я тебе зачекалася. А тато лишився?

— Лишився, але він скоро прийде, — заспокоїла я. — З Наталкою все гаразд?

— Так, але там, — Іринка чомусь перейшла на шепіт. — Там у нас той дядько…

— Дядько? Який дядько?

— Дядько Борис.

— Вони… розмовляють?

— Наталка свариться, а дядько Борис мовчить.

«Отже, Борис прийшов, — подумала я. – І чим все закінчиться?»

Відповіді я не знала. Не зна–ла…

Спитала, чи вдома Ігор. Виявляється — пішов до Віктора Парамона, свого однокласника.

— Вітька теж закоханий в ту дурепу Маринку, — зашепотіла Іринка, хоч на вулиці нікого не було, окрім нас. — А знаєш, може… Може вони змовляються її вбити.

— Фільмів надивилася?

Я погладила Ірчика по голові. Вона тихенько засміялася.

— Знаєш що? — сказала доньці. — Хай вони там собі балакають. Наталка з дядьком Борисом. А ми сходимо поки що в гості.

— В гості? До бабусі?

— Ні, до Віки. Вікторії Семенівни, нашої лікарки. Хочеш?

— Хо…

Ми вже йшли далі вулицею і раптом Іринка спинилася. Крутнулася на місці.

— Що сталося, Іруню? — спитала я.

— Ти йди сама, — сказала вона голосом, що раптом затремтів. — Іди сама. Я… Я подивлюся мультики. Там зараз будуть гарні мультики.

Вона знову крутнулася і стрімко побігла–помчалася до хати. Що з нею? Вона ж казала, що вже не дивиться мультиків…

І раптом я пригадала: син Вікторії Семенівни Тарас — однокласник моєї Іринки. Невже… Невже моя донька, Іруська, мій золотий Ірисик, закохана в цього цибатого і доволі безалаберного баламутного хлопчиська? Отже, всі мої діти встигли закохатися… І без взаємності?

 

23 січня

Сьогодні на уроці я вжила вираз: «У нас, на Трамедіоні…»

Побачила здивування в очах учнів. Поправилася… Вже не пам’ятаю і як.

А після уроків, йдучи додому, подумала, що мені все більше кортить розповісти їм про мою далеку планету. Мою?

Але ж Ієрихир живе в мені.

Її не позбутися.

Не позбутися й пам’яті.

«Ти незабаром станеш бабусею, Світлано Ігорівно, — раптом подумала я. — І внука… Внука назвеш…»

Я гірко всміхнулася. Така дивна думка прийшла до мене далі. І подумала, що досі не спитала, як же звати справжнього батька мого майбутнього внука…

Здається, Наталка все ще не може викинути його із серця.

І ще, здається, я досі до пуття не можу зрозуміти, цього світу.

«Світу, в який ти добровільно повернулася», — почула я чийсь голос.

«Оберіхіфоне» — покликала я.

Я озирнулася. Вечірнє село блимало вогниками своїх осель. Я вкотре поверталася до однієї з них.

 

[Без дати]

Приснився Оберіхіфон. Наче стояв на нашому подвір’ї і щось казав до мене. Я не могла розібрати слів. Тільки дивувалася — звідки він тут? Враз на його тілі почало з’являтися обличчя Петра. Він щось теж казав — Оберіхіфон з обличчям Петра, а я не могла зрозуміти.

Нарешті я збагнула, що він закликає мене кудись подивитися.

Я повернула голову й побачила, що на подвір’я заходить стара сива циганка у яскравій барвистій хустці…

Володимир ЛИС