Влаштувати на роботу «сонячних» працівників спробували... журналісти
Можливості людей із синдромом Дауна обговорювали в Луцьку
Двоє галантних хлопців із візитівкою «Діти сонця» на обличчі зустрічають гостей заходу невимушеним представленням: «Привіт! Я – Андрій! Як справи?» та «Я – Валентин. Привіт! Працюю барменом, а ви?». Їм неможливо спершу не всміхнутися у відповідь, а потім одразу почуватися їхнім другом. Саме такими вони є, діти сонця – сонячні, щирі, відкриті для спілкування. Шестеро з них стали героями шістьох відеофільмів, які відзняли журналісти «Громадського. Волинь» у рамках проекту «Діти сонця. Один день на роботі», і дійсно спробували попрацювати у сфері послуг. Координартор проекту Оксана Петрук розповіла:
– У суспільстві існує комплекс недосприйняття, що заважає почути таку людину і випробувати її. Тут присутні роботодавці, які не побоялися цього: дизайн-студія«The ROOM», кав'ярня «Цукерня», компанія «Тигрес», Центр туристичної інформації м. Луцька, Волинська обласна бібліотека для юнацтва.
Що дав самим дітям цей проект, розповіла Олена Мельник, голова ГО «Даун-Синдром»:
– За 12 років існування нашої організації саме проблема працевлаштування є найболючішою і невирішеною. Невирішеним є супровід людини із синдромом Дауна. Немає можливості отримати робітничу професію, адже працевлаштуватися можна лише з дипломом. Потрібно розширити список поофесій для наших дітей: флорист, фотограф, садівник, офіціант, кухар та інших, за якими вони могли б працювати. Сподіваємося, що після цього проекту буде продовження з іншими роботодавцями.
У нас звикли особливих людей не помічати, наче їх немає, як сексу в Радянському Союзі, а людей із синдромом Дауна не можна не помітити, вони мають візитівку, написану на обличчі. Найбільше, що ми повинні навчити їх: вільно комунікувати, адекватно поводитися, здобути навички, які можуть стати їхньою роботою.
Яна Авраменко стажувалася в дизайн-студії. Валентин Новосад – працював помічником офіціанта, барменом у кав'ярні «Цукерня» і отримував чайові від відвідувачів. Андрій Мельник складав іграшки, посуд на фабриці «Тигрес», Тетяна Стрекіца допомагала майстрині-кондитеру пекти печиво й тістечка. Богдан Кравчук навчається на 4-му курсі історичного факультету СНУ ім. Лесі Українки і сьогодні якраз складав іспит. Він працював у центрі туристичної інформації та послуг, проводив екскурсії та квести. Наталка Барташук стажувалася у Волинській обласній бібліотеці для юнацтва, любить поезію і сама пише вірші, улюблений твір «Роксолана», мріє побувати у Туреччині. Наталка мала єдиний справжній досвід працевлаштування – покоївкою в готелі.
– Мені 21 рік, я люблю працювати з людьми, люблю готувати смаколики, – розповіла Наталка, – У бібліотеці складала книжки, приносила відвідувачам. Хотіла б завжди відчувати моральну підтримку і допомогу.
Спеціальний гість із Києва, президент ВБО «Даун Синдром» Сергій Кур'янов залучив присутніх до обговорення проблеми і спонукав до дискусії. На жаль, найбільше зацікавлені такими дітьми їхні батьки, він сам має сина із синдромом Дауна, і 13 років тому було набагато важче одному, тепер батьки об'єдналися. Він розповів про працевлаштування дітей із синдромом Дауна в Києві: в магазині, офісі, в супермаркеті «Ашан». Але має бути раннє втручання, шкільний період
– У нас звикли особливих людей не помічати, наче їх немає, як сексу в Радянському Союзі, а людей із синдромом Дауна не можна не помітити, вони мають візитівку, написану на обличчі. Найбільше, що ми повинні навчити їх: вільно комунікувати, адекватно поводитися, здобути навички, які можуть стати їхньою роботою.
На зустрічі побували й студенти СНУ ім. Лесі Українки та ЛІРоЛ «Україна», які навчаються на дефектологів, майбутніх асистентів та соціальних працівників. Їм знайомі такі діти з практики у спеціальних закладах Волині.
Роботодавці порушили такі проблеми, як медичні довідки людям з особливими потребами. На практиці вони стикаються з тим, що, наприклад, у довідках протипоказана фізична праця, а людина парацевлаштовується на робітничу професію. Як бути? Питання з підводними рифами, які потрібно усунути. Через увесь захід лунав посил: я обмежений, але я можу. Отож інвалідність не обмежує, обмежує дискримінація. Ви погоджуєтеся?
