Борис ГУДЗЯК: «Як у піст змінити себе і країну? Насамперед виключіть на 40 днів Facebook…»

«Думаю, що ми вже не повернемося до неволі»

— Минула четверта річниця Майдану, який також називають Революцією гідності. Чи вважаєте ви, що після стількох випробувань нам вдалося стати країною Гідності?

 — Не шукаймо однозначних і таких вимірювальних відповідей на це таїнство, яке почалося чотири роки тому. Чи ви можете, не замислюючись, назвати країну Гідності? Зміни — ​це процес. Тривалий і болісний. І ніхто не обіцяє, що незворотний.

Пам’ятаєте про 40 років народу Ізраїлю в пустелі? Хіба треба аж стільки часу, щоб пройти від Єгипту до Палестини? Долаємо не кілометри, а змінюємо самих себе, вичавлюємо із себе рабів.

Назвіть мене непоінформованим оптимістом, однак я вірю, що ми крокуємо вперед. Часом робимо два кроки вперед із кроком назад. Часом ідемо надто повільно та збиваємося на манівці. Часом ідемо не за тими провідниками.

Але облишити спадщину раба, позбутися ран тоталітаризму — ​це довгий процес. Пам’ятаєте про

40 років народу Ізраїлю в пустелі? Хіба треба аж стільки часу, щоб пройти від Єгипту до Палестини? Долаємо не кілометри, а змінюємо самих себе, вичавлюємо із себе рабів.

У молодшому віці я думав, що ці процеси можна зробити швидше. Адже навколо багато реклами, де кажуть, що все буде дуже добре і дуже швидко. Як Nescafe — ​кип’яток, порошок і задоволення.

У суспільних трансформаціях, у трансформаціях людини застосовувати такі підходи непросто. Тим паче, коли треба міняти ціле суспільство — ​глибоко травмоване колоніалізмом і геноцидальною історією.

Я вважаю, що є багато позитивних зрушень. Пам’ять часом підводить, ми забуваємо, з чого виходимо.

Часто заради експерименту питаю в молодих студентів, хто такий Володимир Щербицький, і вони не можуть відповісти. А це ж людина, яка керувала Україною майже 20 років! Сьогодні він на смітнику історії. Але це не означає, що його вплив, вплив тоталітарного колоніального минулого, не є на рівні підсвідомості.

Страх, який увійшов у нашу ДНК через те, що система нищила народ, лишає в нас велике підозріння до всіх систем, скепсис та недовіру до інституцій. І творити довіру, зцілювати рани, яких завдав у травматичний спосіб тоталітаризм, можна лише великою, терпеливою, многогранною любов’ю, увагою до ближнього. Слуханням.

Ми знаємо, як травмована чимось у дитинстві людина тяжко виходить із цієї травми. А суспільство — ​це є сукупність людей. І це чудо, що український народ вижив. 18% українців убито під час Другої світової війни. Від 12 до 15 мільйонів людей загинуло неприродньою смертю між 1914 і 1955 роками.

У Харкові в середині 1980–х не було жодної української школи. З 1917 по 1937 рік, за 20 перших літ комунізму, Православна Церква була знищена на 90–95%. Греко–Католицька Церква у 1946–1989 роках була цілком нелегальною.

Різні аспекти нашої культури та традиції заперечувалися і плюндрувалися. Ми не могли навіть оплакувати свої втрати. Ми щойно тепер як народ усвідомлюємо, що таке Голодомор і які його наслідки.

Називаю всі ці відомі факти, щоб краще проілюструвати, наскільки складним було наше минуле, зараз також тривають непрості процеси, але ми рухаємося. Думаю, що вже не повернемося до неволі. Це паломництво від страху до гідності, ми платимо за нього високу ціну, але воно того варте.

«Зараз найбільше боюся війни всіх проти всіх»

— Чому чинна українська влада, яка фактично зайшла до своїх кабінетів із Майдану, повторює практики режиму Януковича? Чому ми так і не побороли політичну корупцію?

— Дозвольте відповісти на це запитання як священикові. Мені здається, ми часто розчаровуємося, бо маємо завищені сподівання. Ідеалісти чи навіть утопісти не до кінця розуміють, що людина грішна. Вона падає, помиляється і просто зумисне грішить.

Сьогодні про це неполіткоректно говорити. Щось є в людині, що вона з покоління в покоління повторює ті самі гріхи і помилки. Дещо є соціально обумовленим, а дещо — ​ні.

Наша влада, освіта, медицина, церковне життя — ​це все складові багатогранного суспільства, яке має певні спільні знаменники. Воно все є поро­джене історичними процесами, і ми не можемо скинути цю спадщину в один момент.

Є люди, сформовані в певних парадигмах, і їм важко з них вийти. Зі зміною покоління багато речей міняється, але не все одразу. Наприклад, сьогодні дуже багато студентів платять хабарі, бо не хочуть учитися. Хоча, здавалося б, мають усі можливості думати і діяти інакше. Однак є ті, що не платять, ті, хто власним прикладом змінює систему, оздоровлює її.

Варто подивитися ширше і зрозуміти, що не всі чесноти чи пороки належать нам. Весь світ бореться з популізмом, політичною корупцією. Подивіться на світову еліту. Яка політична риторика спостерігається сьогодні в Америці? Як відбувається деконструкція Європейського Союзу, який приніс мир країнам, котрі ще століття тому кожні 10 чи 25 років мали війну?

Усі ці приклади показують, що дуже легко калічити та перекреслювати позитивні здобутки. Водночас завжди є шанс відбудовувати, зцілювати, реформувати, рухатися вперед.

— То чого ж нам чекати далі?

— Я належу до осіб, які живуть надією. Більше надією, ніж оптимізмом. Але вважаю, що процеси реформ будуть діалектичними: одні тягтимуть догори, другі стягатимуть вниз.

Зараз найбільше боюся війни всіх проти всіх, поширення ненависті. І хотів би закликати і владу, і суспільство, і журналістів, і реформаторів, і тих, хто вболіває за втрату певних традицій, вміти слухати одне одного.

Багато хто вважає, що треба діяти радикально, різати і рубати. Навряд чи це принесе бажаний результат.

Боюся, що компот нашого життя починає знову кипіти. Є великі зміни. Але також є багато гніву. Досі ми мали Революцію на граніті, Помаранчеву і Гідності, у яких проявлялася неймовірна шляхетність нашого народу.

Колись, коли це буде осмислено, описано, екранізовано, — ​витримка і глибина українських духовних, можна сказати, борисо-глібівських традицій жертовності (князі Борис і Гліб, які в

ХІ столітті показали приклад ненасилля, не почавши боротьбу проти брата, пожертвувавши своїм життям. — ​«Українська правда»), сподіваюся, буде оцінена.

Боюся, що безпринципні люди у владі — ​з одного боку, а з другого — ​провокатори, внутрішні і міжнародні, можуть створити таку ситуацію, а в людей, яким наболіло, вичерпається терпець — ​і це призведе до соціального вибуху та кровопролиття. І неодмінно буде використано проти нас усіх.

Тому треба творчо і критично підходити до питань. Справедливий гнів — ​важливий рушій у суспільстві, але він не має ставати злобою, що засліплює і не зважає на наслідки.

… Якщо в Помаранчевій революції гасло було ім’ям одного кандидата, то сьогодні немає ілюзій, що один політик може вирішити питання цілої країни. Кожен із нас є відповідальним, кожен із нас мусить гоїти в собі рани минулого, мусить шукати злагоду в сім’ї, із сусідами, на роботі. Кожен із нас має піднімати свого ближнього.

— Три ваші настанови на Різдвяний піст для людей, які хочуть змінити себе і країну.

— Виключити на 40 днів Facebook. На одну годину раніше лягати спати і примиритися з однією людиною, з якою ви не спілкуєтеся.

Повний текст інтерв’ю на сайті pravda.com.ua.

Довідка:

Борис ГУДЗЯК — ​єпископ Української греко–католицької церкви, голова єпархії святого Володимира Великого в Парижі для українців візантійського обряду у Франції, країнах Бенілюксу та Швейцарії, громадський діяч, провідний науковець у галузі церковної історії, президент Українського католицького університету. Народився у США. Навчався в Сиракузькому університеті (США), Університеті папи Урбана і Папському східному інституті в Римі (Італія). Учень Патріарха Йосифа Сліпого. У 1992 році здобув ступінь доктора славістики і візантистики у Гарвардському університеті (США). Член «Пласту», належить до куреня «Орден Хрестоносців». У 2015 році став кавалером ордена Почесного легіону.