ЗАМІЖ ЗА ІТАЛІЙЦЯ

Катерина ЗУБЧУК


У радянські часи ми відкривали для себе Італію з її традиціями і звичками через героїв знаменитих кіноакторів Софі Лорен та Марчелло Мастрояні, коли дивились фільми “Шлюб по-італійськи”, “Розлучення по-італійськи”.

Звичайно, не думали, що мине декілька десятиліть, і все так зміниться у світі. Маю на увазі, що про Італію ми будемо говорити як про країну, яка обігріла своїм теплом багатьох наших землячок — там вони знайшли не лише роботу, а й чоловіків. І донедавна незвичне слово “синьйора” звучить у звертанні до них.
Хтось скаже: хочеться нашим жінкам по-людськи жити, ось і хапаються за будь-якого італійця (далеко не Мастрояні на вроду), аби вийти заміж за іноземця і легалізуватись в чужій країні». В цьому твердженні якась частка правди є (риба шукає, де глибше, а людина — де краще). Але було б надто примітивно і несправедливо звести все до меркантильності наших жінок. В цьому переконуєшся, коли знайомишся з черговим шлюбом по-італійськи і робиш для себе висновок, що без любові його б не було.
Вперше про заробітки в Італії Ліля почула від своєї шкільної подруги. Прислала та листа з передмістя Мілана. Розповіла, як влаштувалась на чужині. “Прелюдії не буду згадувати,— писала вона. — Скажу тільки, що мені пощастило. Живу на віллі. Доглядаю престаріле подружжя. За 350 доларів гуляю зі старенькими, готую їм, прибираю в домі...”.
Ліля, яка не один рік сиділа без роботи (з дипломом інженера-проектанта не могла ніде влаштуватись, а на базар іти — жилки не мала такої), після цього листа не раз згадувала свою подругу разом з матір’ю. Власне, згадувала те, як вони удвох відмовляли її від поїздки в Італію, знаючи з газет, що за кордоном наші дівчата часто стають секс-рабинями. А, згадуючи подругу, мимоволі готувала матір до того, що й сама надумала поїхати на заробітки.
Збирали її в дорогу гуртом. З допомогою родичів, знайомих “нашкребли” доларів на візу, квиток. Прощаючись, хтось сказав: “Вертайся з чоловіком, ти ж зійдеш за італійку...”. “Постараюсь,— в тон відповіла вона. — Привезу вам якогось Марчелло Мастрояні”.
І сталося так, що слова, сказані більш жартома, ніж всерйоз, з приводу італійця-чоловіка стали пророчими. Вже через півроку Ліля, телефонуючи додому, розповіла матері про переміни у своєму житті. Мати знала, що дочка доглядає престарілу жінку. Тепер почула, що Ліля святкуватиме Різдво не у своєї хазяйки, а у сім’ї Антоніо. Про італійця, з яким познайомилась, Ліля розповідала й раніше. І ось він розрахував її з роботи й забрав до себе.
А потім була зустріч з дочкою й Антоніо в Луцьку, коли вони приїхали, щоб одружитись. Антоніо, вловивши тривогу матері за дочку, не переставав повторювати:
— Я люблю Лілю…
А Ліля... Якби мати бачила, що дочка йде заміж за італійця лише заради того, щоб жити в Італії, то це теж гнітило б її. Бо ж як жити з нелюбом? Тому-то їй навіть важливіше було почути одкровення самої дочки:
— Антоніо — особливий. Його не можна не любити.
Уже згодом, погостювавши в Італії після народження внука, мати Лілі ділилась враженнями з приводу того, які вони, італійці.
— Я переконалась,— говорила жінка, — що Антоніо ніколи б не одружився з Лілею, якби не відчув взаємності у почуттях. Його б не задовольняло тільки те, що вона йому сподобалась. Це дуже темпераментний, емоційний народ — такий компроміс не для них.
Лучанка Ольга зібралась на заробітки в Італію (а офіційно, як і всі, — в короткотривалу туристичну поїздку), маючи вже гіркий досвід невдалого шлюбу. Так склались обставини, що я її бачила в день весілля в Луцькому Будинку урочистих подій. В білій сукні, фаті, усміхнена... Одне слово — щаслива, як і кожна жінка, яка хоче мати сім’ю, затишок у домі, хоче пізнати материнство.
До материнства в цьому шлюбі не дійшло. Ольга дуже швидко розлучилась із своїм чоловіком. Можна сказати за Маяковським, що любовний човен розбився об побут, а точніше безгрошів’я.
Ми довго з Ольгою не бачились. Я знала, що вона поїхала на заробітки в Італію. Коли зустрілись в Луцьку, то це вже була синьйора, яка приїхала погостювати до матері — показати бабусі внучку. На мій професійний інтерес з приводу того, чому ж так багато наших жінок виходить заміж за італійців, Ольга сказала, зокрема, про свій шлюб:
— Це могло бути і в Луцьку, і в Києві, якби мені зустрівся такий хлопець, як мій чоловік. Любов усе вирішує. Якщо вона є, то незалежно від країни, національності народжується сім’я. А що своє кохання я зустріла в Італії, то це вже, мабуть, доля так розпорядилась.
І ще одна, вже драматична історія. Здається, самі боги позаздрили тому, як в цієї жінки все склалось щасливо... Залишившись після розлучення з неповнолітньою дочкою на руках, Марія спочатку навіть відчула полегшення. Ніхто не принижував, не глумився над нею. І, незважаючи на те, що була ще зовсім молода — трохи за тридцять мала, про заміжжя не думала. Але час, як кажуть, лікує. І в якийсь день Марія сама собі сказала, що рано ставити хрест на жіночій долі. Їздила на заробітки в Польщу, потім в Італію. Не приховувала, що таким чином хоче не лише поправити свій матеріальний стан, а й знайти чоловіка.
Вже згодом своїм знайомим розповідала, що, прибувши в Рим, взялась відразу все робити, щоб не почуватись тут чужою: на одних курсах освоювала італійську мову, на інших — кухню цієї країни. І в глибині душі тримала надію на те, що не завжди прибиратиме на чужій віллі. Хтось скаже, що так буває у казці, де Попелюшка стає принцесою. Габріелло забрав її спочатку на легшу роботу до своєї рідні, а потім привів у свій дім. Уже в ролі дружини.
Марія вийшла заміж за італійця, який багато років був вдівцем, мав дорослих дітей і ніби чекав на цю зустріч з українкою. І коли Марія приїхала з ним до Луцька, то на цю пару (він — типовий італієць з чорним, як смола, чубом, на смаглявому обличчі — білосніжна посмішка, вона — тендітна, чарівна блондинка) на вулиці оглядались. Марія вважала себе найщасливішою жінкою. Нарешті! Хоч у сорок літ!
А потім була осінь 2004 року. Марія на цей раз гостювала у Луцьку в дочки сама. Закінчувалась віза, але обставини складались так, що від’їзд у Рим вона перенесла на декілька днів. Нарешті сіла в бус. У дорозі телефонувала у Рим. Габріелло готувався до зустрічі. А серед ночі на території Угорщини сталась автоаварія. Дзвінки обірвались... Дізнавшись, що бус у Рим у призначений час не прибув, що сталась біда, чоловік вирушив до своєї Марії в Угорщину. Знайшов її. Дуже покалічену — удар припав на обличчя. Десь місяць він сидів біля лікарняного ліжка, а коли Марію можна було транспортувати, то повіз її в Рим. “Я все зроблю, щоб ти знову була красунею”,— каже він їй. І оплачує пластичні операції, і возить в басейн, тренажерний зал, а ще на ту площу в Римі, де збираються українські заробітчани, щоб Марія не відчувала ностальгії за Україною.
Такі історії не дають підстав сумніватись в тому, що італійці одружуються з українками по любові. Але залишається ще одне питання: чому саме українок вибирають мужчини цієї середземноморської країни? З цього приводу можна почути різні міркування. Хтось каже, що жінки в Італії — навдивовиж гарні. Тому-то італійці й беруть на роботу українок, які так само славляться своєю вродою, бо в них хороший смак. Хтось нагадує, що Італія — країна, де особливо романтичні стосунки між мужчиною і жінкою. Трагічним і прекрасним символом цих стосунків є найзнаменитіша пара з Верони — Ромео і Джульєтта. Одне слово, українки, які побували в Італії, зізнаються, що там вони почували себе справжніми Жінками.
Є й інші нюанси, які не можна не враховувати. Офіційна статистика наводить два італійських рекорди: вважається, що в італійок найбільше роботи по дому, і в той же час в Італії — найнижчий рівень народжуваності на планеті. Все частіше зустрічаються жінки-італійки, які живуть самі по собі, маючи повну економічну свободу. Поки італійки намагаються наздогнати упущене за століття патріархального укладу, мужчини відчувають розгубленість. А оскільки вони над усе гордяться своєю репутацією гарячих коханців, то й зачаровують жінок, які приїжджають сюди з України, інших країн Північної Європи.