Може, й запізнілим видасться мій відгук на лист «скривдженої» невістки із таким категоричним закликом-порадою: «Не йдіть, дівчата, в невістки!». І все ж пишу...
Марія ТАРАСИЧ
Може, й запізнілим видасться мій відгук на лист «скривдженої» невістки із таким категоричним закликом-порадою: «Не йдіть, дівчата, в невістки!». І все ж пишу...
Завжди були і є дівчата, які міркують так, як наречена в жартівливій весільній пісні: Ой дай, Боже, ой дай, Боже, Свекрушеньку мати, То я б її научила В ступі танцювати. Танцюй, танцюй, свекрушенько, Та й на одній ніжці, Щоби вміла догодити Молодій невістці. Хоч, ніде правди діти, завжди були (та й зараз їх не бракує) і «солоденькі» свекрухи-Кайдашихи. Прикро, що люди, які мали б бути найближчими, найріднішими, часто отруюють життя одне одному і своїй родині. Та мова не про них... Кілька років тому доля звела мене із двома надзвичайними жінками— свекрухою і невісткою — Євдокією Григорівною і Оленою Захарівною Муцаками. Мене вразило, як бережно ставляться вони одна до одної. Звернула увагу, що Олена Захарівна навіть позаочі називає ласкаво мамою, на «ви». Сама ж вона росіянка, з Амурської області. Більш як п’ятдесят років тому вийшла заміж за красеня-українця, який там проходив строкову службу. Тепер Олена Захарівна згадує, усміхаючись: «Та я готова була за ним на край світу їхати, не те, що з-під самого китайського кордону аж під Польщу». З теплотою і ніжністю розповідає вона про свою свекруху-маму, про її нелегке життя. Рано помер один з її трьох синів — чоловік Олени Захарівни. І ось вже майже чверть століття ці дві жінки живуть удвох — невістка і свекруха, дві сиві голубоньки, дві рідних душі. А ще я часто згадую ті далекі роки, коли я, зовсім юна, мала щастя (саме так — мала щастя) працювати поряд із моїми односельчанами на фермі, в полі, біля комбайна, спілкуватись з ними. Адже це були водночас і уроки мудрості. ... Сонце палить немилосердно. Сіли перепочити на жнивному лану. Жінки незлобливо «миють кісточки» своїм свекрухам. Тільки молоденька тітка Зіна Гусинська мовчки слухає, не втручається в розмову. «Добре тобі, Зіно. Повезло на свекруху, то й горенька не знаєш», — заздрять жінки їй. «Повезло,—стверджує тітка Зіна. — Бо я чари знаю». «Тож які?»— всі нараз повернулися до неї. Тітка Зіна примружилась, загадково посміхнулась і каже: «А як наварю борщу, то наберу в ложку, подмухаю на нього і протягаю свекрусі: «Нате, мамо, спробуйте чи я добре посолила, чи не бракує йому чогось». А напечу пиріжків, то перший — обов’язково подам свекрусі: «Нате, мамо, покуштуйте». Тож скажіть, чи такі «чари» мудрої тітоньки Зіни не розтопили б серце навіть найвередливішої свекрухи?
