«Яке ж то велике щастя  — чути!» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.90 € 31.67
«Яке ж то велике щастя  — чути!»

«В’яжу без пальців, щоб хлопцям було зручно брати зброю».

Фото: Олександра ДУРМАНЕНКА.

«Яке ж то велике щастя  — чути!»

Незрячій і нечуючій лучанці-волонтерці Валентині Мазурик, яка в’яже рукавиці на передову нашим воїнам, київські медики повернули слух

Стала очима чоловіка

Жінка недочувала з дитинства, але це було її таємницею. Навіть найближчі подруги про це не знали. Розповідати їм Валя соромилася і батькам забороняла. Але, як кажуть, біда сама не ходить. Коли їй було 14 років, медики сказали, що може осліпнути на одне око, що й невдовзі трапилося. Попри це вона успішно закінчила школу, фінансовий технікум, вийшла заміж і народила двох діток. Згодом почалися проблеми із другим оком. Розуміючи, що зір катастрофічно падає, жінка морально готувала себе до життя в темряві. Не панікувала, бо ж працювала секретарем у Ковельській територіальній первинній організації УТОС і щодня спілкувалася з людьми з вадами зору, тож була переконана: якщо очі закриє пелена, не пропаде. Перед собою ж бачила приклад своїх підопічних і незрячого Петра Дячука. Він працював у Луцьку на підприємстві УТОС, жив повноцінним життям. А коли запропонував їй (на той час уже незаміжній) руку і серце, прийняла пропозицію одружитися і переїхати до нього. Жінка стала очима чоловіка, зігріла його любов’ю і турботою.

Їй здавалося, що впала на дно глибокої криниці, куди не долинають жодні звуки. Щоб, як каже, не зійти з розуму, почала писати вірші.

10 років тому Валентина після відшарування сітківки ока осліпла. Довелося вчитися пересуватися квартирою навпомацки, готувати їжу. Але на цьому її біди не закінчилися. Невдовзі через запальний процес втратила і слух. Для неї, повністю незрячої, це була трагедія. Жінка каже, що не так страшно жити у пітьмі, як у повній ізоляції від світу звуків. Чоловік говорить — вона не чує. Не може поспілкуватися з подругами, донькою по телефону, послухати радіо. Викликати «швидку» — і то проблема. Жінка не розуміла людей, а вони — її. Ніхто не знав, як із нею спілкуватися. Перекладачі з Українського товариства глухих, яких кликала на підмогу, розводили руками. Мовляв, як із нею говорити, коли не бачить жестів. І, що найгірше, Валентина Михайлівна не могла порозумітися з чоловіком. У перші тижні такого життя, зізнається, лихі думки приходили в голову, болісно сприймала свою безпорадність. Їй здавалося, що впала на дно глибокої криниці, куди не долинають жодні звуки. Щоб, як каже, не зійти з розуму, почала писати вірші.

Петро Дячук — опора і підтримка дружини.

Навчив дружину азбуки незрячих

Глухота, ізоляція від світу звуків гнітили не лише Валентину, а й її чоловіка. Петро спершу розгубився, бо ж не знав, як спілкуватися з нечуючою дружиною, та вихід знайшли. Чоловік купив у супермаркеті пластмасову абетку. Викладав запитання на столі, а його половинка читала пальцями і відповідала. Та це була марудна справа, тож навчив її азбуки Брайля. Спілкуватися стало легше. Коли хтось телефонував, Петро брав слухавку і вистукував на її руці запитання шестикрапкою. Валентина відповідала. Таке спілкування було обтяжливим для обох. Тож подружжя почало шукати можливість зробити операцію із відновлення слуху. Тим паче, що лікарі ж запевняли, що в неї є шанс чути. Але для того, щоб встановити імплантант в обидва вуха, потрібно було більш як півмільйона гривень. Для подружжя це захмарна сума. Вирішили збирати кошти хоча б на один такий прилад. Зверталися до влади, підприємців, добрих людей, заощаджували на всьому. Може б, і назбирали необхідну суму, якби не інфляція, котра постійно її «під’їдала». Уже й надію втратили на операцію, але жінка із Закарпаття, з якою їх познайомили, підказала адресу швейцарського фонду, де пропонували імплантант дешевше. І тут зібраних коштів не вистачало, довелося позичати.

У рукавички вплітала материнську  молитву.

У рукавички вплітала материнську молитву.

За операцію й досі розраховуються. І щодня працюють для фронту

Встановлення імплантанта — процедура недешева. Фактично всі витрати лягають на кишеню пацієнта. Державна програма з проведення кохлеарної імплантації майже не фінансується навіть для дітей, не кажучи про дорослих. Тож довелося купувати слуховий апарат за власні кошти. Він обійшовся у 15 тисяч євро, а ще 500 довелося заплатити за доставку. Коли прийшло повідомлення, що в Київському інституті отоларингології готові прийняти пацієнтку, виникла проблема, як туди дістатися. Їхати поїздом із великою сумою було боязко, тому Валентина зраділа, коли в обласному управлінні охорони здоров’я погодилися виділити санітарний транспорт.

— Імплантант уживили в голову. Ще й досі залишилася припухлість за слуховим апаратом, — показує жінка. — Але то не біда, головне — чую. Правда, коли по телевізору говорять, не все чітко. І голосну розмову також не дуже добре чую, доводиться перепитувати.

Запитую, яке було відчуття після операції, після довгих 7 років перебування у світі глухих? Розповідає, що ще місяць потому була повністю глуха. Як з’ясувалося, операція має специфіку. Пацієнт не відразу починає адекватно чути. Потрібен тривалий період реабілітації, під час якого налаштовують імплантант. Перший раз це зробив фахівець із Києва, котрий приїжджав до Луцька. Другий — польський медик в обласній лікарні разом із волинськими. Має бути ще й третій. Лише тоді пані Валя може повноцінно чути. Але вже нині тішиться, бо ж відчуває себе людиною. Може спілкуватися, слухати радіо. Правда, засмучена, що після операції ще недостатньо зміцніла, швидко втомлюється і не може довго сидіти за в’язанням тактильних рукавиць для наших бійців. Нещодавно передала на передову чергову партію — 350 пар. Розпочала плести ще весною, а відвіз їх волонтер Сергій Добродомов, якого хлопці називають Дєд Волинь.

В’яжу їх у будні й свято, — каже Валентина Михайлівна. — Чому у свято, часто запитують мене? Відповідаю, що солдати не мають вихідних і я не маю права.

За чотири роки незряча волонтерка сплела 1460 пар рукавиць, на які пішло 100 кілограмів шерсті.

 За чотири роки незряча волонтерка сплела 1460 пар рукавиць, на які пішло 100 кілограмів шерсті. До нового року планує зробити ще кілька десятків. У кожну з них мати сина, котрий відстоював незалежність України на Майдані, а згодом записався добровольцем й пішов воювати на Схід, вкладає з молитвою і любов’ю побажання бійцям «забути втому, здобути перемогу і швидше повернутися додому».