Літнього дня до ведучої рубрики “Будьмо здорові” зайшов чоловік старшого віку, зніяковіло промовив: “Вибачайте, у мене до вас делікатне прохання. Не давайте в газеті заміток про самогубства...”. Слово за словом і зав’язалась розмова...
Літнього дня до ведучої рубрики “Будьмо здорові” зайшов чоловік старшого віку, зніяковіло промовив: “Вибачайте, у мене до вас делікатне прохання. Не давайте в газеті заміток про самогубства...”. Слово за словом і зав’язалась розмова.
-Приїхав з внучкою вступати до університету, а вона мені й каже, що як не стане студенткою — то не хоче й жити. Так всередині все й обірвалося. У нас в роду були самогубці. Я й сам у юності пробував накласти на себе руки,— болісно зітхнув відвідувач,— і коли читаю в газеті замітки про самогубства, стає страшно, що це якась епідемія заразна. Мені було десять літ, як сп’яна повісився батько. Я не міг усвідомити, що сталося, але запам’ятав, як мати на похоронах, плачучи, приказувала: “Ти собі пішов, а мені тут мучся...”. І, напевне, десь у підсвідомості зафіксувалося, що можна втекти від проблем, горя, труднощів у такий спосіб. Жили ми трудно. Мати нас, дітей, не балувала, бо не було як. У селі за роботою світу Божого не видно. Як корова захворіє, то більше журилися, ніж коли в дитини щось не так. А у підлітковому віці часом буває дуже трудно. У мене такі чорні дні співпали з першим коханням. Полюбив так, що годен був на одну свою однокласницю молитися, тремтів, як тільки опинявся з нею поруч. На випускному, пам’ятаю, ми опинилися удвох, як йшли зустрічати сонце. Вона, дівчина — вогонь, хотіла любові дорослої, а я біля неї занімів, задерев’янів від хвилювання, бо ж досвіду чоловічого зовсім не мав. Кілька днів після того мучився, що так зганьбився. Потім змусив себе піти до клубу і почув там, як моя любов голосно розказувала однокласникам про те, що я імпотент. Як я прибіг додому, як сидів цілу добу на горищі в хліві без їжі і води, як прийшла думка покінчити з життям — не пам’ятаю. Усе робив, як у сні. Наче хтось лихий мною керував. Але Бог не допустив, щоб я так пішов з життя, послав мені порятунок. Якраз на той момент, а діло було вночі, вийшла “до вітру” родичка нашої сусідки, яка в них гостювала. Я опам’ятався в неї на грудях. Мудра і добра жінка, не підняла шуму, не наробила гвалту, дістаючи мене з петлі, а просто притисла до себе і гладила, шкодувала, бо мене било і лихоманило. Так я до ранку й пробув у неї на грудях. Ніколи й нікому вона не розказала про ту ніч, навіть матері. А зі мною потім багато балакала, радила їхати з села, і якщо чесно, то й чоловіком саме вона мене зробила. І за те, що пережив той трудний, як для хлопця, період, я до кінця днів буду вдячний своїй рятівниці. Життя у мене склалося потім непогано. Працював і вчився. Здобув вищу освіту, одружився, мали сина. Я своєму синові намагався бути другом, завжди, чим міг, допомагав. Тільки ми свого синочка рано втратили, у 1993-ому. Як почалися всі ті переміни, безробіття, нерозбериха з грошима, із подальшим життям, він почав пити. Ясно, в сім’ї в нього стали сварки, невістка докоряла. Кінчилось тим, що син загинув буцімто від нещасного випадку, але я собі думаю не раз, напевне, він сам так зробив, підстроїв. Я бачив, що син переживає, що заливає горілкою депресію. Але не знав що робити. Говорив з ним, втішав, просив взяти себе в руки. Не допомагало. Це вже потім я багато прочитав про те, що депресія — це хвороба, яку треба лікувати. Але, якщо чесно, то медицині нашій я не дуже вірю. І людині страшно йти до психіатра, бо то ж наче пляма на все життя. Та й навіть якщо взяти інші країни, де люди ходять до психоаналітиків, там теж багато самогубств. Думаю, треба щось робити на рівні держави, щоб якось вплинути на ситуацію. Якось я зустрів у пресі таку цифру: за період з 1990 по 1999 рік в Україні наклали на себе руки майже 134 тисячі осіб. Це ж страшна статистика. Чому не б’ють на сполох медики? Цікаво знати, чи передається схильність до самогубств спадково, чи є якісь ознаки, за якими можна запідозрити, що хтось здатний себе вбити? Як себе вести з такою людиною? Хотів би, щоб більше було консультацій психологів. А ще, думаю, духовенство мало б більше уваги приділяти цій проблемі. І хочу сказати всім: будьмо добрішими один до одного. Часом щире, тепле слово, відверті розмови здатні врятувати людину, втримати від фатального кроку. Я не знаю, що мені робити з внучкою. Чи то випадково вирвалися ті страшні слова, чи щось уже в її голівку лихе закралося? Говорю з нею, переконую, що на університеті світ клином не зійшовся. І боюся. Уже й літ прожив немало, а не знаю, як бути. Від редакції. Важливу і дуже болючу тему порушив наш відвідувач. Запрошуємо до її обговорення фахівців, представників духовенства, педагогів, усіх читачів.
