Шевченко і нафталін - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 25.20 € 27.99
Шевченко і нафталін

Волинь-нова

Шевченко і нафталін

За часів президентства Януковича мені довелося робити сюжет на радіо про концерт у столичному Українському домі з нагоди чергової річниці від дня народження Тараса Григоровича

Чи то редактори щось наплутали, чи то я сам ґаву зловив, але приперся на «місце події» за дві години до її початку. Проте крісла там зручні, до того ж саме починалася генеральна репетиція — тож вирішив нікуди вже не йти, а сидіти і чекати.

І ось на сцену виходять і вмощуються на стільцях хлопці–кобзарі — у рваних джинсах, молодіжних светриках та взутті. За ними стають так само «неофіційно» вбрані дівчата.

На календарі та в душах молодих людей уже весна — тож у перервах між «прогонкою» номерів вони активно жартують і заграють одне з одним. Весела й невимушена атмосфера.

За якихось півгодини та сама молодь з’явиться на сцені знову — вже під час концерту. Хлопці будуть у червоних шароварах і з насупленими бровами. Дівчата — у червоних пластмасових віночках і невимовною скорботою в очах. Звісно, усі вони, як і більшість глядачів у залі, вбрані у вишиванки.

Лунатиме багато правильних слів про роль і місце Великого Кобзаря, які можна узагальнити коротким «Т. Г. Шевченко — наше все!». Здається, навіть від Януковича/Азарова зачитали якусь «телеграму».

Як тільки стихли бурхливі оплески, беруся виловлювати серед глядачів людей, які б сказали кілька слів про свої враження від концерту — мені ж треба синхрони для сюжету!

Стараюся записувати звичайних людей, але ж треба й трохи того «офіціозу». Тож підходжу до знаного академіка–літературознавця Миколи Жулинського, який теж був серед глядачів. Щось запитую — він щось відповідає. Аж раптом з мого язика таки злітає те, що поступово накипало впродовж кількох годин:

— Миколо Григоровичу, а чи немає у вас враження, що від цього дійства тхне нафталіном? І чи не здається вам, що Шевченко на такому заході на свою честь не витримав би й чверть години — плюнув би й пішов геть?

З усього видно, що авторитетний науковець заскочений таким поворотом. Але поглядом просить вимкнути диктофон і каже щось на кшталт:

— От якраз таке враження на мене подібні заходи і справляють! Інакше треба Тараса вшановувати, інакше… Та чи навчимося?

На щастя, навчилися. За рік чи за два після того Україна грандіозно відзначила 200–ліття Кобзаря Революцією гідності!

Вікопомної зими 2013—2014 років учасники тих подій будували барикади, палили багаття, виколупували бруківку й розливали у пляшки «коктейлі Молотова». На Майдані стояв запах гару, до якого пізніше дедалі частіше домішувався запах крові.

Проте у повітрі не було жодної молекули пластмасово–шароварного нафталіну. Натомість там дуже явно відчувалася присутність Його — Великого Тараса. Починаючи з рядочків поеми «Кавказ», які читав Сергій Нігоян. Продовжуючи численними інтерпретаціями Шевченкових слів на саморобних плакатах революціонерів. І закінчуючи викуваним погруддям поета, встановленим на постаменті у вигляді протитанкового «їжака».

Хоча — яке там «закінчуючи»… Шевченко — безмежний! Як і безкінечна наша боротьба. 205–ту річ­ницю від дня народження Кобзаря ми так само зустрічаємо у далекій від поетового ідеалу Україні. Скотського і несправедливого навколо — хоч греблю гати.

І це на тлі крові, яка вже шостий рік ллється за Україну! Та попри увесь драматизм, то незрівнянно краще від того болота, в якому ми жили раніше.

Бо це таки наш шанс. На те, аби побудувати таку Україну, поглянувши на яку, Тарас Григорович підкрутив би вуса, при­цмокнув язиком і хильнув там, на небесах, за усіх нас грамів 150 міцнющої горіляки.

Борімося — поборемо!