ГАННА ЖЕЖКО: “СТО ЗМУЧЕНИХ ДНІВ, СТО НОЧЕЙ У ТРИВОЗІ…”

Микола Богуш, заслужений журналіст України

Вона, як і геніальна Леся, теж, мабуть, має “в серці те, що не вмирає”. Жіночу гордість, нескореність духу, непохитну віру в “досвітню зорю” рідної неньки-Вкраїни.

Вона – це ще одна наша відома землячка, уродженка мальовничого Турійська Ганна Жежко, чиї одержимість і мужність, помножені на її непересічний поетичний талант, просто вражають.
Недавно минуло тридцять три роки, як життя Ганни Юхимівни дочасно згоріло на крутих поворотах її гіркої долі. Проте цими днями вона ніби знову повернулася в наш світ: в обласному видавництві “Надстир’я” вийшла збірка поезій Ганни Жежко “100” (Сто змучених днів, сто ночей у тривозі…)”.
Цій далеко неординарній події в культурному житті Волині передувала своя прелюдія. Якось (це було 1966 року) в Києві при зустрічі з письменником Петром Махом уже реабілітована Ганна Юхимівна зізналась, що відтворює по пам’яті сто поезій, написаних нею в 1937–1946 роках. Перенісши їх з серця в зшиток із заголовком “100” (Сто змучених днів, сто ночей у тривозі…)”, вона згодом віддала його Петру Петровичу, тихо, зі смутком зронивши: “…Ви можете ними розпорядитися десь років за п’ятнадцять-двадцять по тому, коли мій голос вмовкне…”.
І ось завдяки чисто людській порядності і старанням упорядника Петра Маха нова книга Ганни Жежко йде до широкого читацького загалу. Тематично вона немов перегукується з попередньою збіркою поетеси “Троянди за гратами”, виданою ще за її життя. В обох же йдеться про долю України, про одвічне прагнення її народу до волі й незалежності. Але за часовим і просторовим форматом, за підходами до висвітлення основної ідеї “Сто” помітно відрізняється від “Троянд…”. Першу книгу Жежко писала в ковельській тюрмі, куди її запроторили 1923 року за організацію в Турійську першотравневої демонстрації проти режиму Пілсудського. Там, у в’язниці, вона, одна із лідерів молодіжної підпільної організації, стійко витримуючи страшні екзекуції польської дефензви, “вловлює в своїй душі перші поетичні ритми”:

Ми сильні, бадьорі, стоїм у дозорі,
Ставайте же з нами боротись з панами
За правду і волю, за кращую долю!

Тої пори Ганна Жежко ще вірила в червоний прапор, з яким ішла на прю з чужинцями. Другу ж збірку віршів вона писала, коли ця віра була розтоптана, коли її, працівницю відділу підготовки та перепідготовки керівних кадрів рад та виконкомів ЦВК УРСР, 1937 року безпідставно репресували і етапували на каторгу на Колиму, розлучивши з єдиним сином. Її душа волає:

Що зробили з моєю любов’ю –
Невже правди вже більше нема?
Мозком, мозком пишу я і кров’ю,
Дотикаюсь страшного клейма.

Там, у каменоломнях та лісоповалах, Ганна Юхимівна стійко переносить нелюдські муки і страждання. Душа сміливо протестує проти жорстокого сталінсько-беріївського режиму, що:

Репетує: “Справлятимуть тризну
По тобі в Заполяр’ї! Згублю!”
В одвіт – рішуче:
– Бузовіре! Я рідну Вітчизну,
Як дитину, незрадно люблю.

Книга “Сто” нагадує своєрідний поетичний щоденник, у якому гнівно тавруються гулагівські “порядки” імперських супостатів. Водночас поезія Ганни Жежко пройняла вистражданою щирою любов’ю до України, про що з тугою і болем пише:

Мені б ковіньку та грошей трішки,
На Україну пішла б я пішки.
А якби, якби літати вміла,
На Україну я б полетіла…

І вона прилітає сюди вже вдруге. Цього разу своїм безсмертним поетичним словом. Без сумніву, світлий образ Ганни Жижко яскраво зорітиме на небосхилі славетних постатей оновленої України.