У день їхнього весілля дощ був просто проливний - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 24.22 € 26.72
У день їхнього весілля дощ був просто проливний

З появою найменших Семена і Анни-Марії тата й маму вітала велика родина.

Фото: Олександра ДУРМАНЕНКА.

У день їхнього весілля дощ був просто проливний

Кажуть, що це гарна прикмета — ​ознака багатого життя майбутнього подружжя. Сьогодні Петро та Діна Луцики із села Підцир’я Камінь–Каширського району можуть це підтвердити — ​Бог подарував їм дев’ятеро діток, які ростуть у батьківській любові й достатку

Діна та Петро Луцики.

«Це неправда, що багатодітні сім’ї не вміють відпочивати, «загрузнувши» у своїх клопотах»

До Луциків я збиралася ще взимку. Але сімейство якраз мало їхати в Карпати. Ось, мовляв, після відпочинку в зимових горах і поговоримо — ​буде що розповісти. Але сталося так, що повертався чоловік із чотирма синами й дочками з печаллю на серці — ​померла його мама. Не до інтерв’ю було… Одне слово, поїздка у Підцир’я відклалася. І тільки недавно ми зустрілися. Та все ж саме з тієї вилазки у гори почалася наша розмова. Бо ж це був привід поговорити про те, як багатодітна сім’я відпочиває.

Виявляється, Карпати уже давно облюбовані Луциками.

— Дружина цього року, — ​розповідає Петро, — ​залишилася вдома, бо ж у нас торік влітку народилася двійня — ​Семен і Анна–Марія. А взагалі Діна теж буває в Карпатах, і на лижі ми її уже поставили. Є такий зимовий курортний комплекс «Драгобрат», де дуже гарна, не змарнована людьми природа. Ясно, що «Буковель» — ​це крутіше, але там дуже дорого. Тож ми їздимо у тихіше місце, де спокійний сімейний відпочинок гарантований.

— І влітку, — ​долучається до розмови дружина, — ​любимо вибратися на природу. Тут уже не треба далеко вирушати, бо маємо й на Камінь–Каширщині гарні озера — ​Добре, Озюрко. Виїжджаємо сімейством, щоб скупатися, м’яча поганяти, шашличка засмажити.

Одне слово, якщо хтось думає, що багатодітна сім’я не вміє чи не спроможна відпочивати, «загрузнувши» у щоденних клопотах, то це, за словами жінки, неправда. Власне заради синів і дочок батьки виїжджають на природу. Діти дуже люблять проводити час із татом і мамою, відчути батьківську близькість.

На чільному місці — уривок із Нового Завіту про те, що таке любов.

«На морі, яке дихало романтикою, прозвучали слова: «Я тебе люблю»

Наша розмова переходить до того, як же зав’язалося кохання подружньої пари, що у шлюбі уже 21–й рік. Петро — ​з Підцир’я, що прилягає до території Каменя–Каширського. Діна жила на іншому кутку райцентру. А знали вони одне одного з підліткового віку.

— Батьки наші — ​люди віруючі, християни. Ми разом із ними відвідували одну церкву, — ​каже Петро. — ​Тож із Діною знайомі ще з недільної школи. Уже тоді одне до одного придивлялися.

Від їхньої першої симпатії до одруження минуло сім років. Мова зайшла про той найпам’ятніший день, коли внутрішній голос підказав: ось вона, моя дружина (мій чоловік), і подружжя пригадало літо 1997–го.

— У нас, — ​розповідає Діна, — ​була компанія дуже легка на підйом. Хтось, наприклад, їхав у справах до Криму і пропонував поєднати корисне з приємним: чому б гуртом не податися на море, не позагоряти? Екстрено — ​буквально за дві години — ​організовували цю мандрівку. І того літа так було. Три машини, три екіпажі вирушили в дорогу. До речі, на море ми з Петром їхали в різних автомобілях, бо то був якраз період, коли в наших стосунках настала пауза — ​так у всіх трапляється. Я вчилася у Рівненському юридичному технікумі, і ми десь рік із Петром не зустрічалися. Це був час, аби кожен зрозумів, наскільки справжні наші почуття: чи є ті два полюси, які притягуються, чи їх нема? І ось море вирішило все.

Одного вечора  при повному місяці й освідчився мені Петро. Оскільки ми зустрічалися уже сім років, то розуміли, що логічним завершенням має бути одруження. Але я трохи розгубилася і сказала, розсміявшись: «Що ти придумав?..» Але вже назад ми їхали в одній машині. Петро сидів поруч і тримав мене обома руками, щоб я, бодай, не втекла. Мій брат, який був за кермом, телефонуючи нашим батькам, сказав: «Мам, у нас буде весілля!»

Діна пригадує той день, коли майбутній чоловік сказав їй головні слова.

Правда, ще цілий рік минув до цієї події. По–перше, треба було підготуватися, а ще ж Діна вчилася, то це теж змушувало зробити таку відстрочку. 11 липня 1998–го подружжя запам’ятало на все життя. Діна пригадує:

— Була субота, дуже дощовий день — ​просто лило з неба. Є різні версії з приводу цього: говорять і про плаксиву наречену. Але нам було прийнятніше інше: дощ — ​це на багатство…

І сьогодні Луцики можуть підтвердити, що таки друга версія правильніша. Бог подарував їм дев’ятеро діток, які ростуть у батьківській любові і в достатку.

Як у відомій пісні: «Я ж тебе, милая, аж до хатиноньки...» / Фото з сімейного архіву.

«У 18 років я купив автомобіль, як кажуть, за кровно зароблені гроші»

Ми розмовляли в затишній оселі Луциків. А перші вісім років подружжя жило з батьками Петра, які радили трохи добудуватися і не зриватися з цього місця, бо «все одно тобі залишиться» (на той час із п’яти дітей лише Петро був удома).

— Але, — ​розповідає чоловік, — ​я раз у раз просив батька, щоб він нас відпустив. І спочатку ми купили земельну ділянку, потім потихеньку зібрали матеріали і почали будуватися. У мене натура будівельника. Коли я щось роблю своїми руками, то маю від цього задоволення.

У свою хату Луцики перебралися, коли їхньому четвертому синочкові Кості було лише два тижні. Тож і новосілля справляли, і народини заодно.

І тут маленький екскурс до того, що ця господарська жилка у Петра Луцика — ​з підліткових років. Закінчивши дев’ять класів у Підцир’ї, він вступив до Камінь–Каширського профтехучилища — ​столярну справу опановував. Але, як зараз каже, незрозуміла йому прискіпливість викладачки фізики змусила його через півтора року з принципу кинути навчання. Вирішив, що пора працювати. Тоді до Польщі багато хто їздив. Подався за Буг і він. Столярна справа, яку таки встиг освоїти в училищі, виручала — ​вікна робив. І зібрав гроші на свою першу машину.

Усі сімейні проблеми вирішуються спільно.

І ось море вирішило все. Жили, як пригадують мої співрозмовники, на одній із баз під Севастополем, по-спартанськи — ​у дерев’яних будках стояли два лежаки, на яких спали. Для молодих цього було достатньо.

— У вісімнадцять я купив автомобіль «Форд» — ​це була одна з перших іномарок, пригнаних з–за кордону, — каже чоловік.

Зараз у Петра Луцика є свій бізнес. Він заробляє і на вантажних перевезеннях, і на столярці. Щодо бізнесу (як став підприємцем), то окремий спогад:

— Так доля склалася, що поки я їздив до поляків, то зустрів одного чоловіка з Павлограда, який попросив взяти його на підсадку і перевезти через кордон в Україну. Поки їхали, то розговорилися. Я дізнався, що він виготовляє обладнання для фасування туалетного паперу. Перетнули разом кордон, попили кави — ​а в мене уже думка зародилася, що і я працюватиму в цьому напрямку. Це був 2002 рік, а в 2003–му я оформився як підприємець. Через місяць був у Павлограді. Подивився, що той чоловік робить, яке обладнання продає. А ще через кілька місяців і я мав таке обладнання для різання туалетного паперу: купуємо великі рулони і фасуємо на маленькі. Починали гуртом — ​я, дружина, мої батьки. Продавали свою продукцію довго й нудно. А потім налагодилося — ​клієнти з’явилися. І, слава Богу, до цього часу цей бізнес дає мені прибуток.

Мамин помічник.

«Чоловік у мене дуже надійний — ​такий, як я хотіла»

Те, що Петро з юності був дуже самостійним, незалежним від батьків, умів заробити копійку, Діну, як вона каже, ще в юності зачепило. І з цього приводу жінка говорить:

— Саме таким уявляла собі свого чоловіка — ​і якраз такого маю. Петро — ​дуже надійний. Коли у нас уже було семеро дітей і я дізналася, що чекаю двійню, то у мене, по правді, був шок, навіть відчай — ​чи ж справлюся? І тоді почула від чоловіка: «Не переживай. Я буду допомагати». І справді допомагає. Не встигне вночі заплакати котресь із двійнят — ​уже встає і до них.

Подвір’я облаштоване для дитячих забав.

На продовження цього чоловік сказав:

— Знаєте, коли ми годували своїх старших дітей, то виживали (треба було будуватися, той же транспорт купувати). А сьогодні ми вже живемо і насолоджуємося життям.

— Разом із дітьми, — ​додає Діна, — ​і тато дорослішає, мудрішає. Нам є біля кого ходити, про кого дбати і наставляти на життя в майбутньому. Працьовитості учимо синів і дочок. Вони змалку знають: як не будеш трудитися, то нічого не матимеш.

До речі, за хатою у Луциків є клаптик городу. За їхніми статками, то, як сказала жінка, він уже й не потрібний — ​можуть все купити готове. Але тримають грядки, аби діти знали, що морква не на груші росте.

У розмові з’ясувалося, що дві сестри і брат Петра живуть у США. І його з Діною вони не раз кликали до себе. Але вже переконалися, що з цього нічого не вийде. Як каже Петро, скласти все в сумку і податися з дітьми за океан не випадає. І тут же пояснює, чому не зривається з рідного місця і не вирушає на чужину:

Ось таке сімейство Луциків після 20 років подружнього життя. / Фото з сімейного архіву.

— Я вважаю, що ми в достатку живемо. А в Америці, як і тут, треба працювати, бо хоч банани й на деревах ростуть, але їх треба зірвати…

Тож зупинилися на тому, що за океаном цікаво буде погостювати. А жити краще там, де народилися, де знайшли свою любов, яка дала такі щедрі плоди — ​п’ять дочок і чотири синочки.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.