Старість — ​не минуле, це — ​наше майбутнє - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 25.86 € 29.03
Старість — ​не минуле,  це — ​наше майбутнє

Ось який вигляд будуть колись мати могили.

Фото pinterest.com.

Старість — ​не минуле, це — ​наше майбутнє

Чим переймалася і з чого дивувалася останнім часом редактор відділу інформації «Газети Волинь» Мирослава КОЗЮПА

…Чому тепер американців навіть смерть не може розлучити

Відшуміли передпасхальні приготування і клопоти. Замайоріли у поминальні дні тисячами штучних квітів кладовища. Попри численні прохання священнослужителів, комунальників, журналістів, екологів, люди так і не перестають прикрашати такими букетами могили рідних. Уже за кілька місяців і вони вигорять й тоннами поповнять стихійні смітники. Після передсвяткових толок їх, минулорічних, наскладали горами біля дороги на вічне пристанище. Вони так і залишилися у світлі великодні дні підпирати паркани цвинтарів, забруднюючи довкілля.

Аби ж позбутися проблем з екологією, в цивілізованих країнах давно вигадують різні способи, як уникнути традиційного захоронення померлих. Американці, наприклад, із праху покійників навчилися робити… синтетичні діаманти. Прикраси з таким камінням родичі можуть носити завжди із собою — ​у вусі, на грудях, на зап’ясті чи на пальці.

Процес виготовлення «коштовностей» триває до п’яти місяців. Із попелу, отриманого після кремації, добувають вуглець, при температурі до 3000 °C його перетворюють на графіт. А тоді під тиском — ​на коштовне каміння. До речі, кожна людина має в собі достатньо вуглецю (саме він є основою як усіх живих створінь, так і алмазів), щоб виготовити 50–100 діа­мантів. Замовник сам обирає форму каменя, але не колір — ​він залежить від хімічного складу попелу і може бути блакитним, жовтим або червоним. Зокрема, із вегетаріанців «виходять» блакитні діаманти світлішого відтінку, ніж із любителів м’яса. Вартість цього питання — ​майже така ж, як і ціна поховання. Тож охочі завжди можуть отримати у спадок від рідних цінну обручку або ж сережки, наприклад, у формі сердець…

Для українців кремація — ​поки що нетрадиційна, далека і дорога процедура. Тож у соцмережах користувачі поширюють проект, що передбачає висаджування на могилах рідних дерев. І справді, давня традиція, оспівана в українських піснях, нині забута. Пам’ятаєте у Степана Гіги: «На могилі моїй посадіть молоду яворину» чи в повстанській: «А на тій могилі — ​червона калина, за стрільцем ридає молода дівчина». І напутні слова Василя Симоненка синові: «І якщо впадеш ти на чужому полі, прийдуть з України верби і тополі. Стануть над тобою, листям затріпочуть, тугою прощання душу залоскочуть».

Про висаджування на могилах предків певних рослин, які мали символічні значення, говорять і етнографи. Наші пращури вважали, що живі квіти символізують продовження життя душі померлих. Тож цвинтарі зазвичай потопали в зелені, земля була встелена барвінковим килимом. Так сьогодні також практикується в цивілізованих країнах, що дбають про екологію. Бо ж мертвим не потрібен гранітний знак на могилі, а от дерево як символ продовження роду допоможе нащадкам жити в чистому довкіллі. А ще в пошуку «бюджетних» варіантів у плані часу та легкості оформлення могил це наразі може стати чудовою і, головне, безпечною альтернативою пластиковим букетам — ​барвистим, але бездушним і шкідливим.

…Що герої війни на Донбасі продовжують захищати наші душі перед Богом

Лучанин Руслан Кашаюк пройшов Майдан, а потім — ​пекло війни в доб­ровольчому батальйоні «Айдар», отримав важке поранення, згодом ще й переніс мікроінсульт, після чого був тривалий процес реабілітації. Увесь цей час рук не опускав. Робив ікони із круп та бісеру, а в рамках проекту «Зігрій душу» відкрив хист до малювання. У  роботах на склі Руслан хоче зберегти історію російсько-української війни, свого батальйону, зображає обличчя побратимів і волонтерів, а також пише лики святих. Розкривши у собі талант, доброволець вступив на спеціальність «Образотворче мистецтво», паралельно здобуває освіту в іконописній школі Українського католицького університету. Створені картини військово­службовець роздаровує або виставляє на аукціон, а кошти віддає тим, кому вони потрібні: на реабілітацію поранених бійців, для допомоги родинам Героїв.

Одна бабуся, якій оплатили продукти, потім три дні до них не торкалася — думала, що хтось прийде і забере назад…

У мистецтві Руслан знайшов не лише власний душевний спокій, а й сприяє побратимам, за спиною яких — ​теж жахи війни, в адаптації до мирного життя і відновленні рівноваги арт-терапією. Зокрема, допомагає рятуватися від страшних спогадів мистецтвом у Волинському та Рівненському обласних госпіталях ветеранів війни колишнім військовим. Спільно творять сакральні картини.

Підтримують добрі починання капелани — ​такі заходи не обходяться без молитви. А нещодавно роботи, написані бійцями, їхніми рідними і навіть реабілітологами, були освячені й отримали статус ікон. Вірю в силу духу наших військових і впевнена: ​енергетика, закладена в образах, стане найміцнішим захистом. Бо ті, які пройшли пекло, знають Господа в обличчя.

…тим, як небайдужі серця рятують пенсіонерів

Флешмоб «Допоможи бабусі» запустив у соціальній мережі один із облгазів. Заголовок до новини неабияк потішив. Бо скільки ж стареньких нині ледве виживає. Не буду нікого звинувачувати, бо винних багато, і кожен із нас нехай покладе руку на серце і зізнається в думках собі, що зробив для близьких, знайомих, зрештою для держави. Тільки раділа не довго, адже в наступному абзаці інформації йдеться про дуже специфічне прохання: допоможіть відправити показники лічильників, скориставшись послугами нового сервісу Viber-bot…

І вже за мить згадую 28-річну вчительку музики Надію Молчанову з Чернівців, яка започаткувала на Буковині волонтерський рух допомоги стареньким. Активістка створила групу в соцмережі, в котрій просила друзів посприяти вижити у нелегкій ситуації літнім людям свого міста. Вже за три тижні навколо неї об’єдналося понад 3 тисячі однодумців, нині має більш як 5 тисяч помічників. Вони приносять стареньким, самотнім і хворим продукти, ліки, купують необхідне — ​від окулярів до паливних брикетів, допомагають із медичним обстеженням і навіть встановлюють лічильники, прибирають домівки, вітають із днем народження. «У нашій сім’ї було прийнято допомагати, для мене це не важко», — ​каже дівчина і щиро дивується, чому інші люди не знають, як це — ​робити добро.

Дещо раніше міжнародний благодійний фонд Lets help закликав небайдужих з усіх регіонів України оплатити чеки одиноким людям поважного віку в супермаркетах, магазинах, на ринках. Багато хто відгукнувся на флешмоб «Заплати за бабусю». У Києві добровольці навіть чергували біля кас супермаркетів та пропонувати власними коштами самотнім стареньким оплатити покупки. А пенсіонери часто не вірили у безкорисливе бажання допомогти, бо не звикли до такої доброти й щедрості. У фонді розповіли, що одна бабуся, якій опла­тили продукти, потім три дні до них не торкалася — думала, хтось прийде і забере назад…

Приємно дізнатися, що одна з перших таких ініціатив народилася на Волині. Ще у 2016 році журналістка з Луцька Катерина Курбанова стала свідком гіркої історії. «Черга в магазині, переді мною жіночка старшого віку. Її покупки — ​це півхлібини, маленький пакет молока, грамів 200 пряників і якась недорога водичка… Вивчила її покупки, бо, коли жінка почула, що все коштує трохи більш як 30 гривень, довго вибирала, від чого відмовитися, грошей не вистачило. В результаті залишила воду, потім — ​молоко, та за пряники заплатити не вистачало. А я стою і боюся запропонувати доплатити за неї, бо не знаю, як відреагує… зрештою, наважилася… доплатила… мені стало соромно… і боляче… і прикро… і дуже шкода… Як такі люди живуть? Як їм вижити? Хто їх бачить, чує?»

Її допис у соцмережі не лише обріс коментарями, а й став початком багатолюдного благодійного флешмобу. От тільки сумно, що не всі здатні розуміти, що суть життя — ​творити добро. А особливо допомагати літнім людям, бо ж недаремно кажуть: старість — ​не минуле, а наше майбутнє.